Історія знає чимало диктаторів. Їхні імена крутяться на язику, мов прокляття. Ніколае Чаушеску. Йозеф Сталін. Кім Ір Сен. Саддам Хусейн. Адольф Гітлер. Муаммар Каддафі. Лише декому із них вдалося дожити свого віку, як Сталіну. Інші гинули. Їх вбивали, як Каддафі. Розстрілювали, як Чаушеску. Або ж вони завершували життя самогубством, як Гітлер.
Серед диктаторів є той, хто поки живий. Його імʼя, здається, проклинають мільйони людей у всьому світі просто у цю хвилину.
Владімір Путін. Президент сучасної Росії, воєнний злочинець і викрадач дітей. 24 роки на престолі та дві декади – це кривавий шлейф із терактів, воєн, регіональних конфліктів, убивств і закулісних теорій змови.
Це історія не тільки про Путіна. Вона – про образ сучасної Росії. Країни, яка захоплює, ґвалтує, вбиває, краде. І провадить наймасштабнішу пропаганду з часів Другої світової.
Як російський тиран прийшов до влади завдяки тюремному жаргону. Як із сірого працівника спецслужб він перетворився на того, чиє імʼя знають у всьому світі. Псевдоісторія чи вигаданий світ? Спроби відчайдушно втриматися за владу чи багатомільйонна підтримка виборців?
Шлях диктатора: дивіться фільм
Дорватись до влади
1994 рік. Почалася перша чеченська війна. Президент Росії – Борис Єльцин. Росія розхитана, як і рубль. За один день на Московській міжнародній валютній біржі курс зріс із двох тисяч восьмисот тридцяти трьох до майже чотирьох тисяч рублів за долар.
На зустрічі із тоді ще британським принцом Чарльзом – насуплений, невисокий і у завеликому на кілька розмірів пальті чоловік. Кадебіст (кажуть, колишніх не буває), амбіційний нервовий молодик, майбутній премʼєр-міністр Росії, 44-річний Владімір Путін. Тоді ще – офіційно заступник мера Санкт-Петербурга.
Путін та тоді ще принц Чарльз / Фото Reddit
Згодом його карʼєра стрімко піде в гору. За два роки після зустрічі з принцом Чарльзом Путіна запросять працювати до Москви, у 97-му він стане заступником керівника Адміністрації президента Росії, а відтак – очолить Федеральну службу безпеки.
9 серпня 1999 року Путіна призначать тимчасовим виконувачем обов'язків голови уряду Росії.
Єльцин та Путін / Фото AP
Ще в 1996 році Москва вивела свої війська з Ічкерії. Хасавʼюртівські угоди призвели до припинення воєнних дій та виведення російських окупантів із Чечні. Статус території було відкладено до 31 грудня 2001 року.
Але для чеченців ці угоди стали договором із дияволом. Чи знали вони тоді, що його звуть Владімір Владімірович Путін?
Вересень 1999 року. У Москві, Волгодонську та Буйнакську сталися підриви багатоквартирних житлових будинків, в результаті яких загинули 307 росіян, ще 1700 отримали поранення.
Винуватити у цих терактах будуть так званих чеченських бойовиків. Владімір Путін, застосувавши тюремну лексику, підійме свій рейтинг. Він обіцятиме переслідувати терористів будь-де.
Після підривів у Москві та інших населених пунктах Росії, мешканці одного з будинків Рязані виявили у підвалі мішки з вибухівкою гексоген, які туди заносили співробітники ФСБ. Але тодішній очільник ФСБ Ніколай Патрушев у телевізійному зверненні заперечив. Натомість заявив, що в мішках був лише цукор.
"Рязанський цукор" в 1999 році / Фото AP
Влада відмовилася проводити подальше розслідування вибухів. Тоді невелика група ліберальних чиновників створила власний незалежний комітет. Однак невдовзі його віце-голову, послідовного критика Кремля Сергія Юшенкова застрелили.
Можливо, перше. Але точно не останнє вбивство часів режиму Путіна.
Офіцерів ФСБ, що порпалися біля Рязанського будинку, спершу затримали, але пізніше – відпустили. У спецслужбі вигадали зручну версію про так звані "навчання з цивільної оборони" у Рязані.
Все це призвело до посилення режиму, всевладдя спецслужб і також – ненависті стосовно чеченців. Почалася друга війна. Цього разу для Росії вона буде успішною.
У 1999 році Єльцин завершував свій другий президентський термін. Конституція — до того, як Путін змінив її, забороняла йому балотуватися втретє. Євгеній Примаков, колишній журналіст дуже цікавився закордонними справами. Але той зневажливо ставився до президента РФ. Тож Примакова зі списку викреслили. Як і кандидата номер два від ФСБ, Сєргея Степашина. Його спецслужби вважали таким, що може піти на компроміс зі своїми конкурентами та ворогами.
У списку, що його начебто отримав Єльцин, залишився лише один. Владімір Путін, що вже мав карʼєру від служби в Дрездені до директора ФСБ у 1998 році. Популярність Путіна на тлі переслідування начебто чеченських терористів лише почала зростати. За шість місяців опісля Путін виграв президентські вибори, отримавши майже вдвічі більше голосів, ніж його найближчий суперник.
Звідтоді Путін політично покидатиме Кремль лише для того, аби створити видимість демократії. За 24 роки на Росії змінюватиметься низка облич. Нові міністри, очільники відомств, живі опозиціонери на місці ліквідованих. А він залишатиметься. І провадитиме війни далі.
Захопити владу
Російський президент Владімір Путін легко заробляв собі політичні бали населення. На початку XXI століття він буквально керував економікою, яка розвивалася після тривалої рецесії в 1990-х роках.
Його рішення вже натякали на обмеження свободи слова, створення диктатури та курс на мілітаризацію населення. Засліплені так званими економічними успіхами росіяни вперто це не помічали.
Путін взяв під повний контроль 89 регіонів та республік Росії, розділивши їх на сім нових федеральних округів. Кожен із них очолив представник, призначений президентом.
Він також позбавив губернаторів регіонів права засідати в Раді Федерації, верхній палаті російського парламенту. У 2002 році Путін оголосив про закінчення військової кампанії в Чечні, втрати були високими. Ічкерія втратила свою незалежність і здобула травму нації. У фільтраційні табори відправляли всіх, кого підозрювали в приналежності до чеченських загонів чи належності до однієї сім'ї з партизанами.
З Грозним росіяни зробили те, що з низкою українських міст зроблять за 20 років після, – знесли їх із лиця землі. А тоді… Путіна переобрали вдруге у березні 2004 року.
Знищений росіянами Грозний / Фото HistoryPhoto
Звісно ж, не обійшлося і без ліквідації конкурентів. Видання "Медуза" описує історію кампанії колишнього секретаря Ради безпеки Росії Івана Рибкіна, який висунув свою кандидатуру на виборах російського президента у 2004 році. 5 лютого, приблизно за місяць до дати голосування, Рибкін зник із Москви, його дружина звернулася до поліції. Через п'ять днів він виявився у Києві й спочатку не зміг пояснити, чому там опинився.
Тоді Іван Рибкін заявив, що його заманили в Україну, отруїли, зняли відео, що компрометує, і пообіцяли опублікувати, якщо політик не зніме свою кандидатуру. 5 березня 2004-го Рибкін оголосив про відмову брати участь у виборах.
На парламентських перегонах у грудні 2007 року Путінська партія "Єдина Росія" отримала переважну більшість місць. Хоча міжнародні спостерігачі та Комуністична партія поставили під сумнів чесність виборів, результати все ж підтвердили владу Путіна.
І саме у цей період Росія починає нарощувати свою пропаганду щодо України. Задовго до анексії Криму. Задовго до великої війни. У 2005 році під час свого звернення до нації Путін назвав розпад Радянського Союзу "найбільшою геополітичною катастрофою XX століття". І це з радістю підхоплять кремлівські рупори.
Конституція все ще трохи працювала – принаймні для загальної видимості. Тож після другого свого терміну, 2008 року, Путін пішов у відставку. Своїм наступником він обрав Дмітрія Мєдвєдєва. Ручний премʼєр-міністр стає ручним президентом.
Медведєв і Путін / Фото росЗМІ
Цей курс передбачав захоплення нових територій, підпільні ігри в політику, співпрацю з олігархами й обмеження свободи слова. Шило змінилося милом: Медведєв висунув кандидатуру експрезидента на посаду прем’єр-міністра країни лише за кілька годин після вступу на посаду. Путін все ще був головною силою в Кремлі.
2008 рік буде позитивним для російських агресорів. Західні лідери покажуть Кремлю: захоплення навколишніх земель можливе. Приходь, бери, кради, бреши. Убивай неугодних.
Захоплювати чужі землі
Квітень 2008 року. Дмітрій Мєдвєдєв уже місяць як президент. Росія окутана пропагандою і наративами про "підйом з колін". Путін і спецслужби й надалі заправляють країною.
4 квітня 2008 року у Бухаресті завершився саміт НАТО. На засіданнях говорили про перспективи розширення. Німеччина та Франція не бажали псувати стосунків із Росією. Тож Грузії та Україні відмовили.
Коли в другій половині дня в Бухарест прилетів Путін, бо там була частина саміту присвячена відносинам НАТО – Росія, і коли Путін на тій частині саміту розказав, що ну взагалі Україна – це штучне утворення, Росія там віддала землі на Сході України, поляки на Заході – абсолютно брутально, нахабно, з неповагою,
– так цей саміт пригадує тодішній президент України Віктор Ющенко.
Тож рішення щодо приєднання України до Альянсу відклали на грудень, а насправді – у довгу шухляду. Не взяли до союзу і Грузію. Пообіцяли «відчинені двері», але без плану дій.
Тодішня канцлерка Німеччини скаже екс-президенту Вікторові Ющенку: рівень підтримки українцями інтегрування до НАТО був 31%, цього замало. Початок російсько-української війни за 6 років після саміту покаже: навіть якщо підтримка суспільства більшає, цього все одно не достатньо.
Саме у період 2000-х років Ангела Меркель посадила Європу на газову голку Кремля. "Північний потік-1", дипломатичні зустрічі з російським диктатором, який тримав своє населення в залізних лещатах, бізнесові стосунки німецьких посадовців і росіян: "Газпром" та його німецькі партнери видобували блакитне паливо на родовищі у Ямало-Ненецькому автономному окрузі.
Путін і Меркель / Фото DPA
У цей час у країнах східної Європи, а ще у Лондоні та Вашингтоні, говорять про небезпечну залежність ЄС від російських енергоресурсів. Це неабияк обурює Путіна. А от Ангела Меркель називає Росію партнером, який лише підсилить політичну стабільність у Європі – якщо впустити Москву до європейської економіки. "Ця велика делегація свідчить про важливість наших відносин з Росією. Російська економіка неухильно модернізується, і я вважаю, що ми дуже зацікавлені в цьому", – каже канцлерка журналістам у квітні 2006-го.
Владімір Путін вдає добрі стосунки з німецькою канцлеркою. Однак повсякчас нагадує німкені, хто головний. На одній із зустрічей він запустить свого пса – хоч добре знає, як Ангела Меркель боїться собак. Усміхнений диктатор, налякана й зніяковіла німецька політикиня. Можливо, символ російсько-німецьких стосунків, які вдасться надломити лише 2022 року.
Так, як існував пакт Молотова — Ріббентропа, про який ми прекрасно знаємо, існував також де-факто газовий й енергетичний пакт Меркель – Путін,
– так коментував відносини Берліна та Москви експрем'єр Польщі Моравецький.
Але не Німеччиною єдиною. Тодішній президент Франції Ніколя Саркозі неодноразово зустрічався з Путіним. Він також не підтримав вступу України до блоку НАТО. І це навіть трохи здивувало інших членів альянсу.
Путін і Саркозі / Фото REGIERUNGonline
Парад прогинання під російського диктатора у квітні 2008 року описував і прем’єр-міністр Словенії Янез Янша. За його словами, Проти вступу України та Грузії виступила Росія яка, звісно, не мала права вето, але мала підтримку Німеччини та Франції.
"Мирна" Західна Європа не відчувала жодних докорів сумління. Конфлікти, що спалахували у світі, вимагали хіба що місій миротворців і політичної стурбованості. Ніхто не згадував Путіну Другу Чеченську війну, ніхто не вказував йому на теракти, за якими майже напевне стояла ФСБ. Газ був дешевим, стосунки міцними, а тоді…
А тоді Росія вторглася в Грузію.
За чотири місяці після горезвісного саміту НАТО 2008-го року російські війська зайшли на грузинські землі.
Все почалося у серпні, на території Південної Осетії та Абхазії. Грузинські й осетинські селища, з яких складається Південна Осетія, потопали в міжетнічних вбивствах і залякуваннях: багато грузинів вважали етнічних осетинів зрадницькою "п’ятою колоною", тоді як їхня країна боролася за свободу від Росії. 8 серпня 2008 року південноосетинські сепаратисти почали активно обстрілювати грузинські села, тож грузинські військові відкрили вогонь у відповідь.
Війна в Грузії у 2008 році / Фото AFP
У Тбілісі анонсували відновлення конституційного порядку і вранці 8 серпня грузинська армія зайняла більшу частину Цхінвалі – головного населеного пункту Південної Осетії.
Російські війська миттєво втрутилися в цей внутрішній конфлікт і відповіли бомбардуванням грузинських місць, військової бази та об’єктів цивільної інфраструктури, а також залучили свої військово-морські сили.
Російські війська активно просувалися вглиб грузинської території. Окупанти зайняли міста Горі та Сенакі, перерізали стратегічна дорогу західної та східної Грузії. 26 серпня Кремль проголосив так звану "незалежність" Абхазії та Південної Осетії.
Російські загарбники все одно просувалися вглиб грузинської території й дійшли до Тбілісі. Але захопити столицю їм не вдалося, у тому числі й через політичні причини.
Там була дуже цікава ситуація. Вони не змогли знайти гауляйтера. Нікого! Навіть ті політики, які свого часу втекли до Росії, коли їм запропонували очолити таку адміністрацію, відповіли: ви погано знаєте грузинське суспільство – воно не сприйме цього. Тут така ситуація, на щастя, для Грузії,
– пригадував пізніше колишній пресаташе посольства Грузії в Україні Бачо Корчилава.
Протистояння тривали всього 5 днів. Світ стояв, дивився і неоднозначно ставився до російського вторгнення в Грузію. Загарбники контролюватимуть Південну Осетію та Абхазію ще довгі роки опісля.
Під час російської кампанії в Грузії він заперечуватиме окупацію українських територій. А за 6 років після грузинської війни він заграбастає Крим і провадитиме жорстоку, гібридну війну в Україні.
Ліквідовувати ворогів режиму
Кривавий подарунок на День народження диктатора – вбивство російської журналістки Анни Політковської. Йому виповнилося 54. Їй назавжди було 48.
Анна Політковська була спеціальною кореспонденткою "Нової газети". Політковська почала працювати на газету 1999 року. Для неї тема Другої чеченської війни розпочалася з висвітлення теми біженців.
Анна Політковська / Фото СТК
А тоді – поїздки на фронт і критика Путіна, зокрема, через так звані "теракти" з підривами багатоповерхівок на Росії. Журналістка розслідувала жорстокість і злочинність російських військових у Чечні. Вона писала про тортури, масові страти, викрадення та продаж російськими солдатами чеченських трупів їхнім родинам для належного ісламського поховання.
Російські медіа заявляли про тиск з боку Владіміра Путіна. Але Анна Політковська опиралася режиму і продовжувала висвітлювати його криваву діяльність. За це їй неодноразово погрожували, залякували, жахали вбивством.
7 жовтня 2006 року Анну Політковську застрелили. По обіді в підʼїзді будинку, де мешкала журналістка, бездиханне тіло знайшла сусідка. Згодом так зване слідство постановило: "невідомий у темному одязі" спочатку з близької відстані тричі вистрілив у неї, двічі влучивши у груди й один раз — у плече, після чого зробив контрольний постріл в голову.
В ліфті багатоповерхівки знайшли пістолет Макарова й відпрацьовані гільзи. Колеги Політковської, друзі та міжнародні групи свободи преси заявили, що її вбили, щоб змусити замовкнути або в помсту за минулі статті.
У цей день російський диктатор саме святкував свій день народження. Рідні Анни та колеги оплакували журналістку, яка не мовчала про злочини та гріхи путінського режиму.
А вже після початку повномасштабного вторгнення уряд Росії помилував Сєргєя Хаджикурбанова, якого засудили за вбивство російської журналістки. Він погодився брати участь у війні проти України, і заслужив помилування від російського диктатора. Його адвокат стверджує, що його підзахисному "відразу запропонували командну посаду" через попередній досвід служби в спецназі в 1990-х роках. Про покарання для справжнього замовника цього вбивства – не йдеться.
Кремль заперечує свою причетність до цього. Мовчав і теперішній очільник Чечні Рамзан Кадиров. Анна Політковська писала і про одного, і про другого, в обох випадках йшлося про злочини.
Алєксандр Литвиненко після отруєння / Фото ITV
А це – Алєксандр Литвиненко. Ще за рік до того, як Путін став президентом вперше, ФСБшник відкрито говорив про те, що вищі чини наказало йому з колегами вбити бізнесмена та політика Боріса Березовського.
Це російський олігарх, якого називають одним із тих, хто привів Путіна до влади. Однак у двотисячних він емігрував до Лондона і став одним із найзапекліших критиків путінського режиму. 2013 року, після кількох оголошених спроб прибрати олігарха, в одному з будинків у британському Аскоті виявили тіло Бориса Березовського. За офіційною версією, він наклав на себе руки. Та обставини його смерті досі залишаються таємницею.
Тиск Кремля на Литвиненка не змусив себе чекати. Низка порушених кримінальних справ спонукала його з родиною просити політичного притулку у Великій Британії. Там він співпрацював з тамтешньою та іспанською розвідкою, зливав ФСБшників і боровся з російською мафією у Європі.
Прожити в країні без режиму вдалося неповних 5 років. Буквально: в листопаді 2006 року він згорить у лікарні. В Литвиненка зафіксували порушення функцій кісткового мозку, який не виробляв достатньої кількості лейкоцитів для підтримки імунної системи організму. Лише розтин незабаром покаже, що це отруєння полонієм-210: радіоактивною речовиною.
Це метал, знайдений в урановій руді. Його ізотоп-210 відрізняється високою радіоактивністю, оскільки випромінює позитивно заряджені альфа-частинки. Якщо він знаходиться поза тілом людини, то не становить собою великої небезпеки, оскільки альфа-частинки переміщуються на відстань не більше декількох сантиметрів і не можуть проникнути через шкіру. Однак якщо він потрапляє всередину, навіть у найменшій кількості, то настільки пошкоджує внутрішні органи, що вони перестають працювати й настання смерті неминуче.
Полоній-210 колишньому спецпризначенцю в чай підмішає ексколега з ФСБ Андрей Луговой. Литвиненко помітить недобре лише повернувшись додому. Його доправлять до лікарні з підозрою на харчове отруєння. Шанси вижити будуть 50 на 50, і Алєксандр боротиметься за життя понад 20 днів. А тоді помре. І світ підозрюватиме у вбивстві російського диктатора – аж за 9 років після смерті Литвиненка.
Борис Нємцов / Фото AFP
А це вже – Боріс Нємцов. Російський опозиціонер і критик Путіна. Він підтримав помаранчеву революцію у Києві, а після початку війни засуджував окупацію Криму.
Жодної революції проти чинної влади так і не відбулося. Але на піку своєї політичної карʼєри Боріс Нємцов передбачить, якою буде жахлива майбутня Росія Путіна.
На 1 березня 2015 року російська опозиція запланує мирний марш "Весна". Боріс Нємцов так і не вийде на акцію. 27 лютого, о 23:40 невідомий вбʼє його чотирма пострілами в груди, голову й серце. Миттєва смерть напередодні оприлюднення звіту під назвою «Путін і війна», в якій Нємцов збирався продемонструвати докази участі російської армії у війні на Донбасі та причетність Путіна.
Не вистачить кількох людей і пальців на їхніх кінцівках, щоб порахувати кількість смертей, яких "замовив" Путін.
- Губернатор Магаданської області Валентин Цвєтков. Убитий пострілом в голову за боротьбу з кримінальними угрупованнями на Далекому Сході.
- Журналіст і письменник, депутат Держдуми Юрій Щекочихін. Розслідував вибухи 1999 року. Й помер після так званої загадкової хвороби, що, ймовірно, була спричинена талієм.
- Головний редактор російської версії журналу "Форбс", американський журналіст Пол Хлєбников. Застрелений під будівлею медіа. Розслідував корупцію в Кремлі.
- Російський терорист Євгеній Прігожин, якого ліквідують у польоті в серпні 2023 року. За те, що почав бунт проти Москви. й за те, що знайшов у собі сили виступати проти путінської кліки.
І ще десятки тих, кого з першого разу вбити не вдалося. Ексспівробітник російської військової розвідки Сєргєй Скрипаль. Його з донькою отруїли речовиною нервово-паралітичної дії "Новічок". Схожа історія – щоправда, на Росії, трапилася і з російським опозиціонером Алєксєєм Навальним. Теж "Новічок".
І десятки, сотні, тисячі інших неугодних, яких намагалися вбити російські спецслужби під проводом Владіміра Путіна.
Дружити з олігархами
Для того, аби залишатися на престолі довго, Путіну потрібні були гроші. І він їх знайшов. Серед так званою еліти, що підкорялася, підтримувала або ж боялася Кремля.
200 мільярдів доларів станом лише на 2015 рік за підрахунками очільника інвестиційного фонду Hermitage Capital Білла Браудера. У минулому – найбільшого закордонного інвестора в Росії.
Ну, скажімо, перші вісім-десять років правління Путіна в Росії стосувалися того, щоб вкрасти якомога більше грошей. І деякі люди, включно зі мною, вважають, що він найбагатша людина у світі або один із найбагатших людей у світі, який має сотні мільярдів доларів, вкрадених у Росії,
– відзначав Браудер.
На цьому моменті пасувало б сказати: "Росіяни, ваші дороги, каналізація, водопостачання і школи – у кишені Путіна". Але вони й так знають.
2012 року російські опозиціонери Борис Нємцов та Леонід Мартинюк презентували доповідь "Життя раба на галерах".
Російські опозиціонери стверджували: у парк повітряних суден спеціального льотного загону "Росія", що обслуговує президента, входять 43 літаки та 15 вертольотів. Путін також володіє мініфлотилією вартістю 100 мільйонів доларів. У парку адміністрації президента 700 автомобілів, якими користуються президент та його супроводження. Путін має колекцію годинників вартістю 22 мільйони рублів.
У січні 2021 року тоді ще живий і не за ґратами російський опозиціонер Алєксєй Навальний опублікував розслідування про палац для Путіна.
У розслідуванні цю нерухомість назвали найбільш секретним об'єктом, що охороняється в Росії. Не заміський будинок, не дача, не резиденція, це ціле місто, а скоріше королівство. Неприступні паркани, свій порт, власна охорона, церква, свій пропускний режим, безполітна зона, власне казино, амфітеатр і навіть прикордонний пункт. Це просто окрема держава всередині Росії. І в цій державі є єдиний і незмінний цар – Путін.
Це все – офшорні рахунки, вкрадені у Росії гроші, фінансові схеми та друзі Путіна: олігархи. Попри очікування міжнародної спільноти, вони все ще допомагають російському диктатору провадити війну. Серед його оточення – мільярдери, власники величезних підприємств, непублічні персони й старі колеги.
- Юрій Ковальчук, олігарх, "особистий банкір" Путіна. І російський диктатор, і його соратник володіють будинками в ексклюзивному дачному кооперативі "Озеро". Саме Ковальчук влаштовував весілля доньки Путіна у 2013 році. І саме його називають "де-факто другою людиною Росії".
- Олег Дерипаска. Російський бізнесмен, мільярдер. Засновник алюмінієвої компанії "Русал". У 2008 році був названий найбагатшим громадянином Росії та 9-м у світовому рейтингу журналу "Forbes". СБУ підозрює Олега Дерипаску в організації заволодіння підприємством "Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат", а також легалізації цих коштів шляхом набуття прав на "Глухівський Кар'єр кварцитів" та організації фінансування російської агресії.
- Леонід Міхельсон, російський підприємець, голова правління і великий акціонер російської газової компанії ПАТ "Новатек". Попри американські санкції, його дочірня компанія "Ямал СПГ" дозволила наростити зусилля у використанні ресурсів Арктики та лобіювати російські інтереси у Франції.
Олігархи, що не підтримували Путіна, замість великих грошей отримали чималі проблеми.
Ті російські великі бізнесмени, які вважали за можливе грати за своїми правилами, давно програли двобій з Кремлем. Бориса Березовського примусили емігрувати, згодом він помер за досі до кінця нез’ясованих обставин. Володимира Гусинського також вигнали з країни, примусили відмовитися від власного телехолдингу і тепер це один з головних пропагандистських рупорів російської влади. Михайла Ходорковського на довгі роки запроторили до в’язниці й знищили його компанію ЮКОС заради створення державного холдингу для одного з найближчих соратників Путіна Ігоря Сєчіна,
– йдеться у матеріалі "Радіо Свободи".
Путін – це не тільки про нечесну політичну гру, замовні вбивства, розвʼязані війни. Це також і про величезних обсягів корупцію. Він краде в росіян мільйонами рублів і мільярдами доларів. Але вони продовжують мовчати та захоплюватися царем.
Завести постійних друзів у Кремлі
Всі обʼєднані однією таємницею – владарюванням у Кремлі. Владімір Путін заводить друзів не лише серед олігархів, а й серед вірних псів режиму. Вони на повідку російського диктатора перебувають упродовж тривалого часу. Тож поговорімо і про них.
Довгий стіл Владіміра Путіна незабаром стане мемом у соціальних мережах. Але на момент світлини за ним сидітимуть вони: міністр оборони Сєргей Шойгу та начальник Генштабу Валєрій Гєрасімов. Обидвоє – довірені лиця російського президента.
Шойгу і Герасімов "дуже близькі" до Путіна / Фото росЗМІ
Саме Сєргею Шойгу приписують захоплення півострова Крим у 2014 році. Саме він мав захопити Київ за кілька днів під час повномасштабного вторгнення Росії до України.
Політична кар'єра Сєргєя Кужугетовича Шойгу почалася 1995 року. Із завершенням 2001 року він став співголовою партії "Єдіная Росія". Далі – ще вибори у 2003 і 2007 році, а тоді – карʼєра в "надзвичайниках" і "оборонцях".
Спершу він був очільником МНС Росії, а з 2012 року указом Путіна призначений міністром оборони. Тут, звісно, все в улюблених традиціях російського диктатора. Повна покірність, прихильність і, звісно ж, корупція.
Він – уродженець республіки Тива або ж Тува. Рівень бідності тут найвищий у Росії – понад 40% жителів регіону жебракують. Проте Сєргєй Шойгу не так думає про свою історичну "родіну", як про війну в Україні. Заграбастати нове шляхом руйнування – ось яка ідея лежить в основі політичної та військової доктрини міноборони Росії. При цьому він виглядає незугарно, часто розгублено і блідне на фоні інших російських чинуш.
Путін і Шойгу / Фото Getty Images
Чого точно не скажеш про Валєрія Гєрасімова. Саме цьому генералу російської армії приписують організацію війни на Донбасі.
Він один із небагатьох на Росії, хто добре розумів характер гібридної війни – коли конвенційне протистояння є лише частиною великої кампанії, важливими аспектами якої є й інформаційне протистояння – внутрішня опозиція, низка важливих операцій і правильне довгострокове планування конфлікту.
Усе з наукових досліджень Герасимова Кремль застосує у війні проти України з 2014 року: в умовах гібридного протистояння були використані підрозділи регулярної армії, загони бойовиків, економічні санкції, енергетичне ембарго, політична дестабілізація, інформаційна війна, фінансовий тиск, кібератаки.
Шойгу і Герасимов / Фото росЗМІ
Далі на черзі – Ніколай Патрушев, вірний соратник Путіна. Колишній очільник ФСБ, а тепер – секретар Федеральної Ради безпеки. Він має чи не найбільший вплив на диктатора та переконує його у тому, що Захід мріє "знищити" Росії.
Серед інших друзів Кремля – багаторічний очільник ФСБ Александр Бортніков, директор зовнішньої розвідки Сєргєй Наришкін, міністр закордонних справ Сєргей Лавров. Їхній вік говорить більше, ніж прямі цитати: вони є постійними, старими у всіх сенсах цього слова друзями Владіміра Путіна.
Саме вони допомагають йому провадити війну проти України. Саме вони на своїй відповідальності мають десятки тисяч жертв у протистоянні добра і зла, де обличчя цих точно не постають в іпостасі світла.
Захопити Крим
Євромайдан, що мав стати завершенням євроінтеграційних настроїв українців, насправді знаменував лише початок боротьби за свободу. Не тільки від проросійського президента Януковича і його кліки, а від тих, хто сидів у Кремлі та волого мріяв про захоплення всієї України.
З 1 по 16 березня російськими військовими і парамілітарним формуванням "кримська самооборона" були захоплені основні військові об’єкти та адміністративні будівлі Криму, а кількість російських військових зросла до 20 тисяч військовослужбовців. Водночас окремі підрозділи ЗС України стійко тримали оборону і залишили півострів тільки після отримання відповідного наказу 24 березня 2014 року. 16 березня на території Криму і Севастополя відбувся "референдум" про відновлення конституції Криму 1992 року і про "входження" Криму до складу Росії, який не визнаний більшістю країн світу через недотримання жодних загальновизнаних стандартів народного волевиявлення. 18 березня Путін оголосив про "приєднання" Криму до Росії. Країни Заходу визнали окупацію та анексію Криму незаконними й запровадили економічні санкції,
– йдеться у матеріалі ЦПД.
На Сході України тим часом Росія випробовувала всі методи гібридної війни. Створення так званих квазіреспублік, які планувалися ще задовго до війни. Наратив про так звану "громадянську війну" і пропагандистська теза "нас там нєт".
Згодом сепаратисти й окупанти з руки Кремля провели нелегальні референдуми 11 травня 2014 року. Хтось під тиском російської пропаганди та генетичної неспроможності оцінити загрози проголосував за так звану "незалежність від Києва". Когось убили – як донецького активіста Дмитра Чернявського. Хтось змушений був покинути рідний дім через окупацію. Вибори начебто відбулися.
Україна оговтувалася після Революції Гідності, оплакувала Небесну сотню, а тисячі добровольців вирушили захищати свою землю на війні, яку тоді називали Антитерористичною операцією, АТО.
Тоді – бої за Іловайськ у серпні 2014 року. Оманливе погодження російських військових та місцевих бойовиків на гуманітарний коридор для українських сил. Відкритий вогонь від загарбників і як наслідок – сотні жертв серед українських військових.
Дебальцевський виступ і операція з відходу українських сил. З утратами, бо війна. Бої за Донецький аеропорт, що тривали з вересня 2014 року до 23 січня 2015 року і стали одним із найзапекліших етапів у початковій стадії російсько-української війни.
Донецький аеропорт після боїв / Фото Сергія Лойка
Тоді Україна здивувала весь світ і показала диктатору зуби. Їм не вдалося реалізувати Донецький сценарій у Харкові й легко просуватися східними областями України. А ще…
Відвоювання Маріуполя в червні 2014. Звільнення Словʼянська у липні того ж року. Росія ще тоді планувала поглинути частину України. Але завдяки добровольцям у неї нічого не вийшло.
Крим тим часом став значною частиною російської пропаганди й так званими "червоними лініями" Кремля. Те, що вони нічого не значать, світ зрозуміє лише восени 2022 року, коли вперше палатиме символ неосяжної влади Владіміра Путіна – Керченський міст.
Нова армія для України, нове прагнення до НАТО – цього разу в Конституції, шлях до європейської демократії і прозорості.
І Мінські угоди. Бруксизм тодішніх українських політиків. Адже до так званого "примирення" підштовхуватиме не лише Росія, а й західні країни. Вони говоритимуть про "врегулювання конфлікту" й висловлюватимуть шалену стурбованість діями Росії. Але не допоможуть зброєю, порадами та фінансовою підтримкою.
Документи трьох редакцій містили негайне припинення вогню, відведення важкого озброєння, початок діалогу про місцеві вибори в ОРДЛО, помилування та амністія для бойовиків; обмін полонених; відновлення контролю над кордоном; виведення іноземних військ і техніки з Донбасу, надання окремим регіонам особливого статусу через Конституцію України.
Угоди в так званому Нормандському форматі підписували у Мінську. Білоруський диктатор тим часом намагався вдавати із себе миротворця і закликав "сторони до порозуміння".
Однією з учасниць переговорів буде німецька канцлерка Ангела Меркель. Вона закликатиме якомога швидше примиритися. Якомога швидше досягнути порозуміння з російським диктатором для країни, яку Кремль намагався і заграбастати, і розхитати зсередини. Спроби примусити Україну до миру з агресором західний світ називав "завданнями трансатлантичного партнерства".
Одне з таких завдань – це наші відносини з Росією. Коли йдеться про суверенітет і територіальну цілісність України, ми насправді не досягли жодного прогресу в останні роки. Мінський процес є дипломатичним інструментом, який можна використовувати, але він не був успішним. Росія неодноразово спричинювала гібридний конфлікт,
– так про цей процес говоритиме пізніше Меркель.
Росія неодноразово порушувала Мінські домовленості. Це обстріли українських позицій, намагання вийти за межі окреслених територій, постійний тиск і систематична пропаганда на західні країни.
Історія з так званим примиренням від світу тягнулася вісім років. А далі… А далі ми знаємо. План кривавого диктатора, який не вдалося втілити в життя завдяки українським Силам оборони.
Захопити всю Україну
24 лютого 2022 року колишній ФСБшник, багатократний президент Росії розпочне повномасштабну війну проти України. Ні в кого більше не викликатиме сумнівів чи штучної стурбованості справжній план Кремля. Захоплення і знищення всієї України і всіх українців. Неважливо – за паспортом, за мовою, за культурою чи душею – російські військові крастимуть, ґвалтуватимуть і знищуватимуть дотла все українське.
Іноді в росіян, українців та громадян інших країн виникають питання: а що, якби Путіна не обрали президентом вдруге, втретє, вчетверте. А що, якби росіяни вчасно зрозуміли загрози від російського диктатора. А що, якби черговий політ кремлівського вбивці завершився трощею, а що, якби похід Євгенія Прігожина став успішним, а що, якби, якби, якби…
Ці мрії схожі на паралельну реальність, де добро легко перемагає над злом. Де добру не доводиться кровʼю і потом виборювати свободу.
Звільнення Херсона / Фото Микити Борисова / Суспільне
Але є одне "але". Історія не знає слова "якби".