Ще хіба пісню «Капітал» називають. Так само «багато» ми знаємо і про білоруську музику, тільки із посмішкою хтось називає «Песняры».

Песняры

До речі, дарма, що з посмішкою, бо якою естрадою їх не «обзивали» б, я тут страшенно посперечаюся: музиканти популяризували білоруський фольклор, їхні тексти – про білоруську культуру та історію.

Свого часу вони поставили доволі круті (на ті часи – 1970-ті роки) рок-опери на вірші Янки Купали (один із найвідоміших поетів Білорусі, по суті – білоруський Шевченко) – «Песнь пра долю» і «Гусляр».

За їхньої спиною (гурт заснований у 1969 році) – концертні програми на вірші Байрона і Маяковського. Тому, мабуть, їх варто відзначати скоріше, як одних із перших представників білоруського фольк-, поп- та арт-року.

До речі, сьогодні відомо про 5 колективів, які виконують їхні пісні й до своєї назви включають слово «Песняры».

Ляпис Трубецкой

Але повернемося до «Ляписа Трубецкого» і сучасної білоруської музики. До речі, назва групи – на честь комічного персонажа роману Ільфа і Петрова «12 стільців» – поета-халтурника Никифора Ляпіса, який друкувався під псевдонімом Трубєцкой (то, хто не знав). А історія цього гурту сягає 1990 року: перший концерт «Ляпіси» дали на фестивалі «Тры колеры» у Мінську, тоді все й почалося. Сергій Міхалок – незмінний лідер гурту, чого не скажеш про стиль їхньої музики. Перше десятиліття група грала легку музику із смішними та іронічними текстами (певно, кожен згадає старенькі «Ау-ау» чи «Голуби-голуби»).

А після 2005 року група стала радикально іншою: із «товстунів-напівклоунів» вони перетворилися у «філософів-революціонерів», а сам Міхалок, який у 90-х захоплювався наркотиками так, що ледь вижив після клінічної смерті від передозування, сьогодні, у свої 40 років, може похвалитися чудовою фігурою і здоровим способом життя.

Пісні Міхалка і Ко все більше стають схожими на революційні гасла, які підсилює ска-панк і ска-кор, кожен концерт схожий на свого роду акцію протесту.

Також мало хто знає про Юзіка Кілєвіча, і що це – псевдонім Міхалка, який пише гучні вірші в стилі Володимира Маяковського, які він (Міхалок) часто декламує на своїх виступах, закликаючи молодь до революційних дій, процитую один із найвідоміших:

Я вижу, спускается с неба
Орел, приносящий радость,
Нам мало зрелищ и хлеба,
В сердце мечта ворвалась.
Хотим воспарить над землею
В крылатых сандалиях Персея,
И звезды хватать рукою
В созвездии Водолея.

Після того, як «Ляпіс Трубецкой» увійшов до «чорного списку» творчих колективів Білорусі (бо засуджували білоруську владу за розгін акції протесту 19 грудня 2010 року (вибори Президента республіки), а Міхалок критично і сміливо висловився щодо Президента Лукашенка (що завершилося повісткою до прокуратури), гурт більше не виступає у Білорусі, а його співвітчизники збираються велетенськими компаніями і їдуть на концерти до сусідніх України та Росії, інколи й далі – до Європи.

Крамбамбуля

Окрім «Ляписа Трубецкого» Міхалок неодноразово брав участь у записах і концертах групи «Крамбамбуля». Про цю групу детальніше. З’явилася вона на світ у 2001 році, грає доволі своєрідний поп- і фолк-рок, який підкріплює іронічним текстами, що здебільшого є дуже інтелектуальними стьобами над життям пост-радянського суспільства:

«Вось прыехалі яны: і паненкі і паны у край суворы катаклізмаў са сваіх капіталізмаў» (пісня «Госці»).

До речі, символічною є і назва групи – від старобілоруського алкогольного напою (міцна медова настоянка з прянощами) і саме із музичних присвят відомим світовим алкогольним напоям, зокрема, абсенту і крамбамбулі складався дебютний альбом групи – «Паўлітра добрага настрою» («Півлітра доброго настрою»).

Ще одна «фішка» «Крамбамбулі» – їхній лідер Лявон Вольські, один із кращих, як на мене, білоруських сучасних поетів, аранжувальник, музикант, художник… словом, якщо зацікавитися його творчістю, то вибратися звідти ой як тяжко...

До речі, саме Лявон написав текст і фактично став одним із ініціаторів патріотичного проекту «Будзьма беларусамі!» – першого анімаційного фільму білоруською мовою, присвяченого історії Білорусі від самих початків і аж до 1991 року. Що цікаво, буквально за кілька днів цей ролик став найбільш завантажуваним відео у білоруському сегменті Інтернету, більше того – увійшов у ТОП-10 рейтингу YouTube.

N.R.M.

Раніша дитинка Лявона Вольського 1994 року, а сьогодні – культова білоруська група «N.R.M.», що розтлумачується як Незалежная Рэспубліка Мроя (група фактично організувалася на основі групи «Мроя»). Український слухач скоріш за все згадає цю групу піснею «Три черепахи»:

«Не было Галилея и Боба Марлея,
Сальвадора Дали и Басё.
Ни Ленина, ни Леннона, ни Карла Линнея, –
Только три черепахи, и всё!».

«NRM» спершу грають хард-рок, потім у їхній творчості з’являються гранжові пісні. До речі, родзинка групи у тім, що при написанні текстів учасники часто використовують білоруську латинку. Найпотужніший альбом – «Pašpart hramadzianina N.R.M.», пісні з якого ставали мало не гімнами для анти-авторитарно орієнтованої молоді, зокрема «Песьня пра каханьне» і «Паветраны шар». Фактично після виходу цього альбому у 1998 році, «NRM» стає чи не найвідомішою рок-групою у країні, але невдовзі, як і «Ляпіс Трубецкой» та «Крамбамбуля» потрапляє до «чорного списку» діячів білоруської культури.

Нейро Дюбель

Ще одні представники хард- і панк-року, а заодно й того ж «чорного списку» – «Нейро Дюбель» (заснована у 1989 році, одна із найстаріших груп Білорусі). Хоча, часами, музиканти грають все від реггі до блюзу і хардкору.

Доволі сміливі тексти «Дюбелів» музичні журналісти «обізвали» нервовими (насправді, щось в тому є, та може саме це й мало стати їхньою фішкою), але, думаю, музикантам такі закиди не заважають творити далі. До прикладу, свій останній альбом «До*уя советчиков» самі музиканти характеризують так:

«Найдобріший, найцензурніший і найбезтурботніший альбом групи. Практично кожна пісня присвячена якій-небудь події або людини. Альбом витриманий в добрих традиціях нехлюйства і надії».

Серебряная свадьба

Не згадати про білоруську кабаре-бенд «Серебряная свадьба» (2005 рік) у цій статті було б щонайменше – непристойно:) Їхнє кабаре включає в себе і французький шансон, і кантрі, і фольк-музику (часто російську), і латиноамериканські мотиви. Більше того, я не назву зараз групи, серед білоруських, принаймні, – точно, які б так віртуозно і емоційно грали на інструментах: гітари, контрабас, труби, тромбон, скрипка, барабани, банджо, концертіно, гармошка, туба і навіть пральна дошка. Кожна пісня – маленька історія, буфонада, театр ляльок і людей: часом трагічно, часом весело, інколи безглуздо, мелодраматично, іронічно, абсурдно і парадоксально…

І кожна така історія має своїх героїв: нещасна жінка (розлучена 4 рази), яка від горя пішла танцювати на столах шинку; закохані мікроби, яких вбив нудний біолог; Клавка-пиявка, яка «висмоктує» із чоловіків усі гроші; мешканці паризьких катакомб; емоційна жінка із декадансними замашками і поціновувач декольте Мс’є Грач. Усі герої у певний момент з’являються з реальний історій, але із додаванням фантазії Бєньки (Світлана Бень) – лідерки і солістки бенду, яка фактично і є основною родзинкою групи. Бєнька – за професією театральний режисер, саме тому кожна пісня, виконана на сцені – це мінівистава із найдивовижнішими персонажами.

«Найбільше мене надихає зовнішня пустота, яку хочеться заповнити. Коли комусь погано, то мені одразу хочеться, щось зробити. Або коли йдуть погані вистави, то мені хочеться зробити хорошу. Коли йдуть хороші, то мені нічого не хочеться робити, – я краще піду посплю», – каже Бєнька.

Вихід на сцену – теж, свого роду, кабаре-ритуал: гротескний макіяж, дами – у корсетах, мереживі, високих рукавичках, панчохах, капелюшках із тоненькою сіточкою, чоловіки у дивакуватих штанях на підтяжках та різнокольорових сорочках. Словом, і самі виконавці, ї їхня поведінка, і образи на сцені, і їхні пісні, і сюжети, й персонажі – усе створює атмосферу справжнього паризького кабаре.


Кассиопея

Ексцентрична «Кассиопея» (2001 рік) – це група, яка, дозволю собі так сказати, популяризує тематику абсурду із космічним почуттям гумору. Один раз прослухавши їхню пісню не кожен одразу зрозуміє усе те, що хотіли передати хлопці, ну хіба відсотків 30. Як точно охарактеризувати їхній стиль? Я не знаю… це ніби суміш фольку, поп-року, етно, хоча зазвичай їх величають альтернативною електронною поп-рок-групою. Ніякої брутальності, в міру розумний стьоб: часами страшні, моментами філософські пісеньки-історії, виконані наївними дитячо-чоловічими голосами.

Якщо «Серебряная Свадьба» виходить на сцену у специфічних костюмах, то дивакуватіших сценічних образів, як у «Кассиопеи» я ще певно не бачила. Кожен виступ – це перенесення в якусь іншу надреальність і усвідомлення того, що на сцені відбувається якась фантасмагорія: то вони в костюмах медиків із непритаманними цій професії атрибутами, то вони одягають венеціанські маски, то лахміття жебраків, то костюми мікробів. Одяг змінюється не тільки від концерту до концерту, а й впродовж одного виступу. Щоправда, у них є й незмінний атрибут – накладні вуса (як у нашого «ГИЧ-Оркестру», до речі). Паранормальність і шалений квазітреш… ну фріки фріками, що ж тут зробиш:)

Петля пристрастия

А от Ілля Черепко-Самохвалов із вже згаданої «Кассиопеи» не обмежився одним проектом, – він ще й вокаліст групи «Петля пристрастия», яка, до речі, абстрактністю текстів, буває, не поступається й «Кассиопеи». Щоправда, грають хлопці пост-панк та інді. Нагадують мені частенько британських «Editors». Музика у «Петли пристрастия» драйвова, трохи навіть нервова і доволі особистісна.

Самі себе музиканти називають найстарішою молодою рок-групою Білорусі, а свою музику концентрованою енергією молодості. Своєю музикою вони хочуть постирати стереотипи щодо панку і пояснити, що – це не тільки ірокез з косухою та шалене ревіння електрогітари, а що панки можуть бути інтелектуальними і, наприклад, перейматися проблемою захисту тварин.

«Білоруська група «Петля Пристрастия» перебуває на межі комерційного та ідейного панку. У них вистачає ідей, їхня музика доволі жорстка, при цьому вони приголублені критиками і мають справжнісінький фан-клуб», – каже Ілля.

Дай дарогу

Альт-рок і панк – це брестська група «Дай дарогу», заснована у 1998 році. Сміливо можна сказати, що музика і тексти групи орієнтовані на підлітків. Хлопці грають стильний юнацький поп-панк, який доволі витончено примудряються прикрасити специфічними вокальними нотками у стилі Іллі Лагутенка («Мумій Троль») та задушевною психолірикою.

Вони дуже зворушливо лаються, що поєднують із щирими текстами. Саме такому гіперреалізму, як у «Дай дарогу», схильні довіряти молоді хлопці й дівчата. Важко назвати їх виключно панками, та й реперами не охрестиш: такий собі борщ для зірвиголов, які не проти елементів хіп-хопу і навіть мелодики.

Леприконсы

Майстри поп-панку і гаражного року – «Леприконсы» (2001 рік), яких певно кожен мешканець СНД знає завдяки пісням «Халі-Галі, паратрупер» та «Девчонки полюбили не меня». Ініціатором створення групи був теперішній вокаліст Ілля «Адамичь» Митько, який до того співав у панкушній групі Kindergarten, тож можна було припустити, яку саме музику гратимуть новостворені «Леприконсы». Але хлопці стали грати дещо інше, ще й включили акордеон.

Знаємо, хто такі леприкони – персонажі (карлики) ірландського фольклору, та інтернетом гуляє цитата одного із учасників групи, який коментує причини вибору саме такої назви трохи по-іншому: «У грецькій міфології був бог тупості, веселощів та розпусти. Називався він Леприкон. А ще, якось випадково, дивилися фільм жахів, який так і називався – «Лепрекон». А я тоді грав хард-кор і панк-рок. Словом, це була НАША назва».

Загалом, кожен виступ групи – шоу завдяки віртуозній грі інструментів та влучному гумору Іллі. Того у них не відбереш.

Без билета

Наймелодійніша група Білорусі – «Без билета» утворилася у 1999 році і «виросла» на музиці Віктора Цоя і групи Radiohead. У групі легко поєдналися стадіонний рок і електронна поп-музика. Спершу хлопці грали білоруськомовний фольк, та пізніше перейшли до інді-року зі складним електронними аранжуваннями. Сьогодні хлопці експериментують з інді-роком, поп-роком та брит-попом. Вони навіть вигадали власну назву для своєї музики – смарт-поп. Група запросто збирає публіку не тільки у клубах, а й на великих стадіонах.

До речі, музиканти придумали ще й власне унікальне свято: щороку на початку листопада відзначають «День безбілетників». Його може відсвяткувати будь-хто, незалежно від статі, віку чи національності. Спершу така ініціатива стартувала виключно як локальна акція для фанів «Без билета», та невдовзі інформація про свято поширилася й у ЗМІ. Сьогодні група вже традиційно відзначає «День безбілетника» великим концертом із подарунками для шанувальників.

А от лідер «Без билета» Віталій Артист – ще й успішний композитор: пише музику для кінофільмів ("Полювання на піранью", "Жарт"), телесеріалів ("Чоловіки не плачуть", "Супермаркет"), театральних вистав (пластичний театр "ІнЖест"), телепроектів (цикл програм "Саша і Сірожа"), мультфільмів та реклами.

Аддис Абеба

Білоруські нащадки Боба Марлі – група «Аддис Абеба» – найвідоміші реггі музиканти країни. Хлопці вдало експериментують з автентичною «чорною» музикою: roots-reggae, ска, фанк, раггамафін. У їхній музиці можна почути притаманну ямайській музиці інструментальну версію пісні – ріддім, а також бонгі (своєрідний кубинський ударний інструмент: невеликий подвійний барабан) та клавіші.

Група на сцені із 2002 року і спершу вважалася гомельською (місто Гомель на півдні Білорусі), та через кілька років лідер групи Дмитро Іванов (до речі, – автор усіх текстів пісень «Аддис Абеба») переселився до Мінська, де до нього приєдналися музиканти столичних груп «Хайле Туммс» і «Вирус Лиха». Власне, з цього моменту й почалася нова історія групи «Аддис Абеба».

Стары Ольса

Ну й насамкінець – про етно і фольк. Один із найвідоміших фольк-виконавців – гурт середньовічної білоруської музики «Стары Ольса», який прагне відтворити у своїй творчості музику Великого князівства Литовського.

За мету собі ставлять популяризацію білоруських народних балад та воїнських пісень, також у їхньому репертуарі знайдуться й твори білоруських композиторів епохи Ренесансу і композиції з білоруських збірок придворної музики, білоруські канти 16-го–17-го століть. Окрім білоруської музики група звертається і до відомих європейських мелодій епохи середньовіччя та Ренесансу. «Стары Ольса» намагаються відтворити звучання старовинних слов’янських (і не лише) інструментів. У їхньому арсеналі: волинка, ліра, гусла, окарина, сурма, сопілка, дримба й інші. Ці інструменти вони поєднують із арабським барабаном, флейтою, лютнею та мандоліною.

Окрім музики, учасники гурту намагаються відтворювати у своїх виступах стародавні танцювальні традиції (тож із 2003 року з ансамблем співпрацює театр "Яварына"). Хто хоче побачити і почути «Стары Ольса», варто шукати їх на фестивалях середньовічної культури, лицарських турнірах та різного роду фолькльорних заходах.

До речі, назва гурту – на честь ріки, що тече на заході Могильовскої області (Білорусь), і на якій стоїть місто Кличев.

Троица

Мушу згадати і про таких старожилів як етно-тріо «Троица», яке свого часу (у 1996 році) зібрав докупи поціновувач фольклору Іван Кирчук. Гурт грає етніку, фолк-рок та фолк-фюжн, хоча останнє переважно зазначають на усіх англомовних афішах. Адже це саме той стиль, що поєднує у собі різні музичні напрями, прийоми і манеру виконання, а також передбачає використання різноманітних музичних інструментів, що власне і притаманно цьому тріо.

Велика заслуга гурту в тому, що вони зуміли поєднати білоруську традиційну народну пісню із сучасним звучанням і ритмом, більше того, із багатьма інструментами, які часто не є традиційними для Білорусі (гусла, дудки, жалійка, домра, губна гармоніка, ліра, смик, окарини). У виступах тріо можна почути інструменти Латинської Америки, Африки, Азії і Європи. До речі, самі музиканти жартують, що наразі не грають на інструментах із Арктики та Антарктиди.

До речі, кілька років тому (2005-2006) «Троица» записала саунд-треки до повнометражних дитячих художніх фільмів «Маленькі втікачі» і «Три талери».

Згадані гурти – це тільки невеличка частинка білоруської культури, яка в певній мірі може створити загальне враження про музику Білорусі у різних напрямках, свого роду кістяк. Те, скільки білоруських гуртів і виконавців залишилися поза цим матеріалом навіть страшно уявити, бо це – шалена кількість талановитих людей, які кожною своєю піснею, кожним акордом і рядком намагаються берегти і популяризувати білоруську культуру, мову, літературу, музику, етнос. Скажу більше, у багатьох із них нам ще можна повчитися: чи то ситуація в країні «сприяє», мовляв, у боротьбі твориться легше, але віддати належне білоруській музиці мусимо!