Так зародився поетично-візуальний проект "Стихійні", фундаторами якого є троє молодих львів’ян – Поль Щепан, Джон Гнатів та Ростислав Кузик. У ядрі проекту – синтез мистецтв, себто симбіоз поезії, авторського відеоряду, візії й музичного-звукових ефектів. Відтак на противагу голому читанню текстів мало місце творення виступів з нотами перформансу.

Повітря, що пронизує, контрастний вогонь, невіддільна земля й вода, що оновлює – поєднання цих стихій як першооснови буття в одному часопросторі провокує до глибшого прочування промовленого. Кожен з поетів асоціював близьку собі стихію, вимальовуючи атмосферне тло для розкриття власних текстів.

Джон Гнатів обрав собі стихію Вогню. Крім віршування він займається художнім перекладом. Джон є фіналістом Всеукраїнського поетичного конкурсу "Гайвороння" (2017) та перекладацької премії "METAPHORA" (2015-2016), учасником поетичних читань в рамках літературних фестивалів "Березневі коти", Artgnosis, "Київський Арсенал", Мистецький фестиваль "Ї", "Форум видавців", CODA fest, "АртВізія". Окремі вірші автора увійшли до II поетичної антології ЕротАртФестивалю "Березневі коти" (2016) та II антології "Галерея чуття" (2017).

Поль Щепан – стихія Повітря. Патріарх Літературної Розорганізації "Грань", ідеолог культпроектів-перформенсів U.R, U.R.READ, "Чорна весна", "Точки доторку", фіналіст поетичного конкурсу "Гайвороння"(2016). Він та Джон Гнатів є учасниками пост-панк формації SKORBOTA. Поль публікувався в журналах "СКАЗ", "Філео-Логос", а також у збірці "Три-літри"(КРОК 2013). Учасник поетичних читань в рамках літературних фестивалів "Березневі коти", Мистецький фестиваль "Ї", "Форум видавців", CODA fest" "Зелена Хвиля".

Третій творець проекту – Ростислав Кузик – уособлює стихію Землі. Ро є переможцем Всеукраїнського поетичного конкурсу "Гайвороння" (2016) та поетичного батлу від СТМ на Форумі Видавців (2017), фіналістом Гранд Гайвороння (Форум Видавців, 2016) і Молодої Республіки Поетів від Форуму Видавців (2016). У 2015 році він видав власну електронну збірку поезій "Материк А". Крім цього Ро є автором лірики для metal-виконавців.

Стихія ж Води, як найбільш плинна і мінлива, була змінною – у кожному новому місті її представляв інший автор, здебільшого представник місцевого літературного простору.

Уперше серед темних мурів Порохової вежі міста Львова розгорнулася "стихійна" містерія восени 2015 року. Наступний виступ відбувся в рамках Форуму Видавців. А далі – відвідини все нових міст в рамках всеукраїнського туру. За часовий відрізок тривалістю в рік мапа "Стихійних" сповнилась двадцятьма позначками.

Мені взагалі подобається, що за весь тур у нас з’явилось таке собі поколінне дерево стихійної поезії. Бо в списку учасників четвертої стихії присутні представники різної генерації. Це і представник старшого покоління поетів – Борис Херсонський, і представники Станіславського феномену – Тарас Прохасько і Юрій Іздрик, і молодше покоління, серед яких Остап Сливинський та Інґа Кейван, і так звані двітисячідесятники та двадцятники, серед яких Томаш Деяк, Юрій Матевощук, Олексій Чупа, Павло Коробчук, Заза Пауалішвілі, Михайло Жаржайло, Лесь Белей, Оксана Єфіменко, Ольга Перехрест, Анна Ютченко, Юлія Кручак, та Євгеній Морі, – каже Джон Гнатів про авторів-репрезентантів четвертої стихії.

Як від удару каменю по воді розходяться кола, хвилюючи плесо й сповнюючи його химерними взорами, так поле нинішнього літературного процесу зазнало свіжого вливання. Безумовно, йдеться про творення нового угрупування в наші дні.

29 жовтня в Дніпрі у стінах Ksi Prostir – одної з кімнат колишнього Художнього комбінату – стався фінальний виступ "Стихійних". Вигляд з вікна на панораму вечірнього міста атмосфери кінострічок Девіда Лінча, наявність стилізованої концептуальної інсталяції, сплетіння тіней в напівтемряві, звучання пост-панку й дарк – вейву – все це сприяло налаштуванню аудиторії на потрібну хвилю, входженню в особливий стан для сприйняття поезії. Ноти завершення підсилювали напругу.

Влучним є відгук дніпровського прозаїка Дениса Лукіна:

Давно хотілося, щоб "Стихійні" приїхали до нашого міста. Перед виступом звучав Lebanon Hanover, після – Joy Division – то був найкращий саундтрек з усіх чутих мною на поетичних, і не тільки, вечорах. Дівчата-організаторки постаралися з декором і оформленням, атмосфера була чудова. Хлопці читали вірші красиво й щиро. Довірлива інтонація віршів Поля, стримана та ефектно виринаюча пристрасть Джона, "оголеність" і водночас таємничість поезії Ростислава були тими елементами, із яких родяться незабутні враження. По завершенню хотілося знайти вірші хлопців і перечитати. Післясмак: дивна похмура гармонія, не інакше.

Втім, емоційна градація при розгортанні перфоменсу настільки сильна, що мені схотілось покинути приміщення, аби закурити. Те, що підпалила сигарету з іншого боку, про щось та й говорить.

"Стихійним" вдалося запалити. Коли нуртування стихій в одному часопросторі мало завершення, прийшов час "найбільшого і найвідвертішого інтерв’ю", за словами Ростислава Кузика. Проект добігає кінця, але літературні пошуки його творців на цьому не вичерпуються.

Про плани й особисті рефлексії фундаторів проекту від мандрівок країною в рамках туру, а також коментарі авторів четвертої стихії маєте змогу почути з перших уст.

Виступ закінчується. Світло вимикається. Сигарета викурюється. Як воно є – опісля?

Джон: Одразу після виступу щось відбувається всередині. Я продовжую горіти. Мені це подобається. Зараз я вже пломенію. Оцей пост-ефект – дуже і дуже важливо.

Поль: Це той стан, до якого я в принципі прагну. Якщо я не відчуваю спокою, значить щось пішло не так.

Ро: Для мене це завжди приємний після смак. Таким важливим є те, що лишається всередині опісля. Це ніби відчуття, коли в тебе є якась ціль і ти її досягаєш, а по тому почуваєшся файно. Оце воно.

Якщо життя закінчиться сьогодні, то й добре?

Джон: Ні.

Поль: Я думав, якщо тур закінчиться, і це буде якась другорядна річ, то ще щось має закінчитися.

Ро: Закінчується тур, але є нові ідеї. І ми будемо будувати щось нове

Як народжується вірш?

Ро: Маю думку, що вірші не народжуються. Вони уже є. І були задовго до того. Можна навіть уявити, що вірші приходять з міжвимірності чи міжчасся. Гадаю, вірш приходить у певний момент, зручний, в першу чергу, для нього. Іноді відчуваєш себе не поетом, а ретранслятором, перекладачем, який перекладає з якоїсь особливої мови Поезії на свою, рідну.

Не знаю, чи інші теж відчувають щось подібне, але в мене бувають миті, коли відчувається гостро, як біль, а проте приємніше, – прихід вірша. І вони дуже короткі, аби зволікати.

Поль: Вірш народжується по-різному. іноді для цього потрібен якийсь особливий момент. іноді достатньо погляду. У більшості приходить фраза, образ, а далі головне вчепитись за неї і вона розкривається повністю переростаючи у щось більше. У щось прекрасне або ж дивне. У щось твоє.

Темрява, смерть і скорбота як домінанта. У певній мірі це лінійні мотиви лірики "Стихійних". Звідки воно береться? Не що інакше, як енергетичний вплив міста? Чи проекція сьогодення

Джон: Для мене це світогляд. Сказати, що це лейтмотив… Мені подобається естетика темряви. Чорне – це гарно. Я люблю похмуру й меланхолійну музику. Вона й проектує характерний настрій моїх текстів.

Поль: Львів – таке місто, що воно не дуже скорботне. Це не мегаполіс і хоча там і є спальні райони, але особисто я не жив ніколи у спальних районах. Це насправді йде із середини. Йде через музику. Коли ти знаходиш якогось автора, а він пише про те, про що ти зараз думаєш. Ти стараєшся доповнити його якимсь чином. Відповідно і народжується текст.

Ро: Так, власне не варто говорити про місто. Львів надто міфологізують. Ми знайшлись, скажімо так, і зрозуміли, що перебуваємо на одній "темній" хвилі. Зрозуміли, що зможемо видати це з себе і показати щось нове.

Переїхати зі Львова хочеться?

Поль: Іноді.

Ро: Схиляюсь до думки, що, можливо, я кудись переїду. Але лишусь на Галичині, мені там особисто більш комфортно. Івано-Франківськ або Тернопіль. На цьому варіанти закінчуються.

Близько століття тому у Львові існувала кав’ярня "Монополь" – знаний осередок гострих дискусій між літераторами, зокрема між "молодомузівцями" і Франком. Чи є нині кав’ярні, котрі енергетично провокують до дискусій навколо літературно – мистецького процесу?

Ро: Як на мене, таких немає. Сенс не в кав’ярнях, а в людях. Де збираються, не так важливо. А стосовно енергетичних місць… То може бути "Дзиґа". Мабуть, для нас вона важлива. Там збирається повно творчих людей, багато літераторів. І саме в "Дзизі" ми придумали цей проект.

Поль: "Дзиґа" – це місце, де все почалося. І місце, де особисто я почав літературні пошуки. Зараз вона викликає радше ностальгію, рідше – натхнення. Тому доводиться вибудовувати свою внутрішню "кав’ярню".

Чи посилювалося відчуття вростання і споріднення зі своєю стихією протягом туру?

Ро: В мене, безумовно, так . Сьогодні сповна це усвідомив. Якщо дивитись на початок проекту, то ще минулого року землі в мені було менше. Не можу до кінця в словесній формі передати того зв’язку чи першопричин. Але відчуваю, що став ближчим до землі.

Поль: На початку я себе ніби помістив у певний замкнутий простір і чекав моменту, коли повітря не вистачить або буде забагато. Очікував, що я щось побачу, відчую чи відбудеться перенасичення ним. Тоді піду шукати щось, інше. Зараз саме такий момент – його не вистачає.

Джон: Мені подобається моя стихія завдяки її контрасності. Вогонь може бути деструктивним і руйнівним, лютим і шаленим, а може бути палахкотливим і споглядальним, спокійним і тихим. Але в моєму характері якось дивним чином гармонійно поєднується одне й інше.

Чим керувалися, обираючи автора, що мав репрезентувати четверту стихію в кожнім місті?

Ро: Його/її поезією, містом проживання чи народження, намагались зрозуміти, чи близький поет/поетка до стихії Води, як може поєднуватись з нею, відчувати її, передавати. Проте це сталі речі, якими ми керувались, адже було і інше: підготовка події чи не у кожному місті передбачала якісь сюрпризи щодо вибору Води, тому часто доводилось імпровізувати.

Джон: Першочергово, стихію Води у проекті представляв автор-поет міста, у яке ми їхали, тому відштовхувались від цього. Мені взагалі подобається, що за весь тур у нас з’явилось таке собі поколінне дерево стихійної поезії. На мою думку, запрошення до участі в "Стихійні" усіх цих авторів дозволило нам поєднати їх однією ниткою – власне мовою стихій, зокрема – стихією води. Бо, як не дивно, поезій, які б уособлювали мотиви природних явищ у всіх поетів виявилось чимало.

Чи є тяжко оволодіти увагою загалу, левова частка якого орієнтована на знайоме обличчя

Поль: Якщо взяти до прикладу Миколаїв, то там нашою четвертою стихією була Ольга Перехрест. Я не певен, чи її в Миколаєві добре знають. Але зал був повний. Тобто не йшли на когось конкретного, а йшли на явище.

Ро: Оля теж зі Львова, врешті-решт.

Який коментар від якого автора здійснив вплив? Чогось навчило, до чогось підштовхнуло або лишилось там, всередині?

Поль: Мені згадався Іздрик і його ремарка, що ми симпатичні хлопці.

Ро: Херсонський теж. Ментально підтримав те, що ми робимо. Це було дуже приємно.

Поль: Тарас Прохасько також.

Ро: Це єдиний прозаїк, що в нас був. Він сказав, що дуже вдоволений брати участь в заходах, що робить молоде покоління. Він був своєрідною ниткою, яка поєднувала, містком між цими двома поколіннями. Це важливо.

Чому кілька Ваших виступів присвячувалось Олегу Лишезі?

Ро: Якось так магічно співпадало. То одного разу наш виступ відбувався в день його смерті, то іншого разу в переддень народження. Ніби Лишега стежить за нами, ходить слідом. Мені гарно так думати. Якось ще думав, що він би був прекрасною Водою. Ось у нього в текстах багато зими, а це ж вода. Та і якщо відкинути всі ці речі, то мені здається, що усі ми є прихидьниками творчості Лишеги. Не кажу це із точною впевненістю щодо Павла і Джона, проте я – безсумнівно. Це істинна поезія.

Що би зараз сказали йому?

Поль: я б сказав, що я просто продовжую битись об лід.

Ро: До речі, те, про що говорив Павло, пов’язане з одним з найвідоміших віршів Лишеги, що має назву "Пісня 551", і там є слова: "Бийся головою об лід".

Джон: Думаю, що запропонував би Олегу Лишезі піти на прогулянку лісом і попросив би показати його улюблену породу дерев. Бо Лишега асоціюється мені зі свіжим, вогким лісом, з чимось натуралістичним, справжнім.

Хвилювання було присутнє перед кожним виходом на літературний плацдарм, чи з часом стало рутинною річчю?

Ро: Кожного разу!

Джон: Переживання були раніше. А сьогодні дуже спокійно. Кожен виступ то ніби входження в якийсь особливий стан. І в цьому стані під час читання я знаходжу свій спокій, свій комфорт.

Ро: На початку було дуже багато хвилювання за день до заходу. За годину. Під час. Зараз вже за хвилин п’ять до виходу трохи щем в грудях, але не більше. Руки не тремтять вже. Тобто з кожним виступом ставало менше хвилювання, проте воно не зникло остаточно.

Маючи сталий концепт, до яких імпровізацій і змін вдавались? Чи вважаєте їх вдалими?

Поль: У Києві ми мали виступ-експеримент за участі – Даші Гладун. Вона на додачу до поезії також займається і перфоменсами. Під час виступу Даша була у ролі тіні кожного з нас, місцями доповнювала, місцями була уособленням стихії.

Чи вдалі такі речі? Місцями. Тоді гарно вийшло.

Ро: Не завжди імпровізація може бути вдалою. Не знаю, як хлопці, але я схильний до імпровізації як такої. І переважно її можна назвати вдалою, бо не було такого, щоби сказали, мовляв, те й те було зле. А з іншого боку імпровізація – то є цікаво, бо ти не знаєш, що робитимеш. А виходиш і розумієш, що треба. І робиш.

Поль: Просто дивлячись на такий проект, важко сказати, що імпровізація, а що зараз відбудеться. Чим все завершиться.

Ро: Були моменти, коли імпровізувати доводилося досить сильно. Під час одного виступу, що відбувався вдень, не було видно екрану. Доводилося покривати відсутність зображення як такого.

Як покривали?

Поль: Своєю присутністю.

Ро: Додали більше руху.

Джон: Маніпуляціями свого роду. Голосовим акцентом.

Чи відбувалось щось істинно магічне при зіткненні стихій в одному часопросторі? А всередині Вас?

Ро: Чогось такого наочного, себто явного, мабуть, не відбувалося. Усередині завше щось. До виступу і після нього – завжди різні стани. Але маю надію, що це ставалося не тільки в нас, а і в людях, котрі слухали це й бачили.

Наскільки ваша аудиторія готова до діалогу? Чи відчувався фідбек? І чи потрібен він "Стихійним"?

Поль: Публіка зазвичай іде на діалог. Цікавить ідея, цікавить концепт.

Ро: Діалог, хоча б мінімальний, є завжди після виступу. Якось нас просто забирали зі сцени. Ми мали ефір на радіо наступним. Вже наприкінці з-за лаштунків нам сказали, що маємо п’ять хвилин, відтак треба коротко відповідати. Але питання з залу все сипались. Скільки б ми проговорили – невідомо.

Чи відчувається наростання впізнаваності?

Поль: Скоріше ні. Радше якоїсь непопулярності, незнання. Люди місцями навіть побоюються, що то таке є. Наприклад, був випадок у Коломиї, коли нас запитали, чи ми є нова віра…

Джон: Секта.

Поль: До речі, нас називали різними явищами. І концертом, і презентацією.

Ро: І виставою, і вірою, і партією теж були. А якась популярність, наврядче.

Настільки публічність витісняє приватність? Чи намагалися прихильники проникати за рамки особистого життя?

Ро: Немає ніякої впізнаваності – відповідно немає якогось тиску. Якби він був, то не факт, що вдалося б когось з нас розламати. Житомир згадався... (сміється)

Що було в Житомирі?

Поль: Тиск (сміється)

Джон: Я не назвав би це тиском. Більше – незручністю, можливо неприємністю, якоюсь мірою. Під час виступу, який відбувався на відкритому майданчику у центрі Житомира до нас завітав один дуже нетверезий пан і зайняв місце в першому ряду. Вів себе, м’яко кажучи, некоректно, регочучи і кидаючи в простір глузливі фрази, чим відволікав особисто мене протягом усієї моєї частини. Я був розлючений, бо зрозумів, що піддався цьому "тиску" і після цього був вже не надто зосередженим на тому, що читав. Зараз до цієї ситуації ставлюсь дещо по-іншому.

Організація заходів, оренда приміщень, наскільки то є проблемно?

Поль: Воно якось було само по собі. Складалось враження, що має пройти якийсь час. Він проходить – і нам все сприяє. Було таке, що не могли в якесь місто потрапити, ну ніяк. В той же Харків. Треба знати організаторів, авторів. Раніше, до туру, я думав, що це складніше.

Найприємніша локація заходу?

Поль: Чесно кажучи, мені дуже в Ксі-просторі сподобалось. Тут багато місця, гарна акустика, дуже атмосферно.

Ро: Ксі – це дуже "стихійно". З тих локацій, які нам найбільше сподобались, у Полтаві, певне. Було червоне освітлення. Сам простір додавав особливостей, завдяки чому була цілісна картинка. Але в цілому було багато гарних локацій.

Чи матиме тур продовження або переродження в дещо інше? Чи є перспектива познайомити з проектом "Стихійні" країн-сусідів або ж Європу?

Ро: Власне, були думки. Мав бути виступ у Мінську. В Білорусі. Ми спланували, але не виходить по часу, бо поставили собі часові межі. Зараз просто не встигаємо.

Чи планували видати збірку по гарячих слідах?

Джон: Якщо це не назва збірки, то так.

Ро: Якщо це у нас найбільше і найвідвертіше інтерв’ю, то відповідь ствердна. Збірка планується концептуальна, що супроводжуватиметься відповідними зображеннями. Це не будуть голі тексти. Вона міститиме поезію четвертих стихій. Ми зараз у пошуку видавництва. То буде найбільша і вже остаточна крапка в проекті "Стихійні". Як говорив Тарас Прохасько, місток між поколіннями.

Як воно є – жити на колесах або ж на рейках протягом року?

Поль: Якби наш тур відбувався в темпі двадцять міст за місяць, тоді б було трохи драматичніше, ніж двадцять міст за рік. Ми постійно думали про те, що пройде якийсь час, і маємо їхати знову.

Ро: Ми внутрішньо радше знаходились у стані туру. А так то ні, якби їздили з міста в місто – це був би коротший термін, однак було би важче. Тому коли ми їздили далеко від Львова, а саме в Запоріжжя, Миколаїв, Одесу чи Дніпро, то було важко постійно бути в русі. Але в тому щось є.

Якщо закрити очі, відмежуватись від нинішніх декорацій, яке найглибше враження від туру? Що за асоціативна картинка виникає по ту сторону повік?

Ро: Дуже багато спогадів. Звичайно, такі речі є, але треба якийсь час, щоби виокремити.

Чи хочеться почати спочатку тур? Відмотати плівку і провідчувати теє знов?

Джон: Не сказав би. В мене є плівка, яку можу промотувати кожного разу. У будь-який момент я можу повернутися в ту ж Полтаву, чи в Дніпро, чи в Миколаїв. Мені здається, що ця повторюваність в пам’яті оприсутнює відчуття.

Цьому істотно сприяє музика?

Джон: І музика певним чином.

Ро: Джон гарно сказав. Я б хотів, але за умови, якби мені стерли пам'ять. Зараз можна обирати найбільш приємні моменти і повертатись туди. Але треба йти далі, відштовхуючись від того, що є нині.

Як змінились протягом туру?

Ро: Дороги, як не крути, - це досвід. А дороги при такому турі – це і літературний досвід. І організаторський теж, бо більше, ніж організаторами, ми були хіба-що поетами. Зрештою, протягом туру я більше і глибше почав відчувати свою стихію. Гадаю, це хороша зміна.

Також ще однією спільною рисою, набутою протягом туру, є звикання до тих доріг, які нам доводилось подолати. Як бути без них тепер – не знаю.

Чи є ще якісь зміни? Поки що важко сказати, адже тур лише закінчився і часу на осмислення всього ще не було.

Поль: Потягом туру прийшло розуміння, що поїздки (а надто випадкові) стали для мене своєрідним святом. Тому тепер без них не уявляю себе. саме під час них краще розумію, хто я і що ж мені насправді потрібно.

Джон: Протягом туру, подорожуючи до нових і вже знайомих міст, а потім повертаючись з них додому, я зрозумів, що дорога і регулярні поїздки стали для мене тепер звичним явищем, вони стали частиною мого стилю життя. Не скажу, що раніше їх не було, але з початком "Стихійних" нових маршрутів і місць призначень з’явилося набагато більше.

Коментарі авторів-репрезентантів четвертої стихії

Інга Кейван – поетеса, літературний критик, літературознавець, головний редактор сайту літкритики "LSD" (Чернівці):

- Мушу зізнатися, що про проект "Стихійні" я дізналася, лише коли мене запросили взяти в ньому участь. Мене ця пропозиція не могла не зацікавити, оскільки сама віддавна люблю синтез різних мистецтв і тяжію до презентації поетичних проектів у поєднанні з іншими мистецтвами. А також я завжди тішуся можливості відкрити для себе людей, які перебувають у просторі творчості. І поезія "стихійних" хлопців стала для мене приємним і яскравим відкриттям. Щодо проекту, то мені заімпонувала і його ідея, і його естетика. Як на мене, то поєднання поезії з відеорядом та музично-звуковими ефектами психологічно доцільне, оскільки охоплює людей з різною сенсорною специфікою. Ну і крім всього, такий спосіб репрезентації, подачі дає можливість авторам вивільнити в собі ще більше творчого потенціалу. Щодо "ролі" Води, то для мене це було особливо почесно. Prima Materia. Велика Мати. Це архетипна і структура, і формула. Як і будь-яка стихія Вода є доетичною, онтологічною, космогонічною, тому в поезії дає можливість охопити величезний простір. Правда, друзі жартували, що я, швидше, 5-й елемент ). Мені було в цьому проекті цікаво, ритуально, трохи міфічно і трохи онтологічно-космогонічно. Бажаю "Стихійним" трансформуватися, нових проектів і далі працювати на реальний результат. Дуже втішно, що ці молоді люди живуть не за принципом "довгої шухляди".

Остап Сливинський – поет, перекладач та літературознавець, член журі книжкової премії "ЛітАкцент року" (Львів):

- Хлопці запросили мене у свій проект на самому початку, восени 2015-го, і відразу запропонували "роль" Води. Ми не були знайомі, але в проекті мені сподобалося практично все – концепція, яка була красивою і достатньо простою, щоб дати простір для віршів, і ентузіазм, з яким хлопці це все розповідали, і сценічність, яка, попри деякі мої побоювання, не перетворилася на шкільні "читання при свічках". Я допоміг хлопцям знайти зал для першої акції – то була львівська Порохова вежа, – і читання відбулися дуже успішно, перевершивши всі мої сподівання. А далі Вода в моїй особі мусила "випаруватися" з проекту, бо через різні життєві обставини в мене не було такої мобільності, як у Ростика, Павла і Джона, і я не зміг їздити з ними по інших містах (потім ми виступили разом лише раз – на минулорічному львівському Форумі видавців). Здається, ця "замінність" Води пішла на користь проекту – він став гнучкішим, кожен новий учасник вносить у нього свіжість, а до того ж природно з’єднує з місцем, в якому відбувається подія, бо четвертий учасник зазвичай місцевий. "Стихійні" – це ідеальна поетична група, дуже цілісна, концептуальна, але водночас відкрита назовні. Хоч я, як закоренілий індивідуаліст, не надто вірю в силу літературних угрупувань, якраз така формула – дуже продуктивна.

Томаш Деяк – поет, музикант, переможець конкурсів "Крок" і "Дебют року" (Ужгород):

- Дуже атмосферна штука, хлопці постарались для того, аби це виглядало, звучало і відчувалось дуже незвично.

Я був двічі учасником "Стихійних", і щоразу це було інакше. Тут працює все: і локація, і настрій і час доби.

Ольга Перехрест – поетка, героїня однієї з перших історій незалежного творчого краудфандингу в Україні, журналістка (Миколаїв):

- Мені було приємно долучитись до "Стихійних". Несподівано для себе усвідомила, як багато у моїх текстах було "води" – себто, річок, морів, дощів та інших водних тем. Тому "Стихійні" стали ще й непоганим приводом для творчого самоаналізу. Тенденція виходити за межі стандартних читань "автор-мікрофон-тексти" прослідковувалась вже кілька років, і, на мою думку, хлопці вдало і вчасно знайшли свій формат, що дозволив їм яскравіше подати свою творчість (якщо слово "яскравіше" можна застосувати до їхнього темного стилю) - а також привернути увагу слухачів, які потребували не лише самої поезії, але й ще якоїсь додаткової атракції. Гадаю, цей експеримент вдався. Не впевнена, що читаючи окремо самі тільки вірші, не об'єднані цілісно у такий перформанс, учасники "Стихійних" об'їхали би всю Україну. До того ж, всі вони, Джон, Павло і Ростислав, пишуть направду добру поезію. І вони вартують того, щоб їх почули.

Дарина Гладун – письменниця, перформерка, дослідниця, перекладачка (Київ):

- Проекти надзвичайно цінні саме тим, що сприяють формуванню літературного поля. Я брала участь у київському перформансі "Стихійних" у грудні минулого року, але я була запрошена не як поет, а як перформер. Зазвичай "Стихійні" виступають вчотирьох. Я була п'ятою – медіумом, який так чи інакше взаємодіяв з усіма стихіями, разом з тим, залишаючись безмовною. Я не буду зараз щось говорити про тексти, бо я їх я аналізувала в рамках магістерської. Енергетика у "Стихійних" надзвичайно потужна! Чотири стихії пульсують перед глядачем, пронизують простір і наповнюють його поезією. І хоча це був вечір і всі були стомлені, але після перформансу я відчула колосальний приплив енергії (попри те, що попалила волосся і не змогла повністю змити грим, тому поверталася додому трохи чорною). До речі, у хлопців дуже хороший відеоряд для стихій. Він допомагав створити містичну атмосферу і перенестися у той час, коли люди вірили, що за всякою силою природи стоїть бог і в його руках найбільша у світі сила.

Павло Коробчук – поет, публіцист і музикант, стипендіат письменницького фонду Literaturwerkstatt Berlin (Рівне/Луцьк):

- "Стихійні" – це сила. Чотири сили. Автори проекту дуже добре побачили, чого вони справді хочуть, що хочуть висловити і передати. Текст, голос, звук, картинка, тепло свічок, загальна атмосфера – це дуже об'ємний досвід, який лишається з тим, хто був і бачив заходи. Вони об'їздили ледь не всю країну, відчули тягар і велич нашої рідної неньки. Україна – це теж всі стихії відразу. І ми – як її частинки. Я дуже радий, що хлопці запросили мене долучитися до проекту. Це був сильний досвід, поза виступами теж. Нам довелося боротися з певними стихіями і поза виступами – заметілі, морози, дороги. Як підсумок – відчувається, що має бути загальний збір усіх стихій, усіх учасників проекту в одному місці. Щоб здійснити виверження вулкану.

Юрій Іздрик – прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту "Четвер" (Калуш):

- "Стихійних" вважаю вдалим піар-проектом з хорошим репрезентаційно-сценічним потенціалом. Не підтвердженим, втім, жодними потенційно переконливими текстами (що в подібному проекті не конче потрібно, врешті) і не користаним, як можна зрозуміти, ні разу навіть наполовину. Бо використання для сценічного маркування стихій в якості інструментарію запальничок, вентиляторів і дитячих лопаток, – а не напалма, реактивного двигуна і роторного екскаватора, відповідно, - свідчить про роз@#$%^тво і соціальний конформізм пациків. А також, – не виключено, – про брак художньої фантазії і харизми. Коротше, тєксти – фтопку, авторів – на х-фактор.

Борис Херсонський – поет, перекладач та клінічний психолог, автор 15 поетичних книг російською мовою (Одеса):

- Я з великим задоволенням у свій час прийняв участь у проекті "Стихійні", незважаючи на те, що моі колеги – люди молоді, а я – ні, вони – україномовні, я переважно російськомовний автор, вони – верлібрісти а я дотримуюсь більш традиційногоо типу віршів. Природно, вірші молодих більш енергійні, й коханняя грає в них більшу роль, похилий вік примушує займатися екзістенціальними проблемами. Але може саме ті протиріччя принесли мені особливе задоволення. Сподіваюсь, це не останній проект поетів-мандрівників, які перетворили свої виступи на справжню акцію, а не банальне читання.

Анна Ютченко – поетка, організаторка та журналістка, активна учасниця мистецького об’єднання Magnum Opus (Полтава):

- Мені здається, що нам в Україні не вистачало такого проекту як "Стихійні". Загалом, нам не вистачає перформативних та мультимедійних проектів. Публіка зараз рідше сприймає текст у чистому вигляді без жодної інтерактивності. Звичайно, кожен обирає свій шлях. Але, безперечно, тут ми маємо безмежний простір для експериментів. Хлопцям вдалась дуже магічна річ: в одній стихії води поєднати різних поетів і поеток, різні міста, різні атмосфери і досвіди. І другий момент, якого, на мою думку, нам не вистачає – це діалог між поколіннями. Тому тут цей проект теж зіграв важливу роль. Якби мене попросили описати "Стихійних" декількома словами, то я б сказала, що цей проект "на межі", бо подекуди важко означити хто є якою стихією, що подекуди все є дуже умовним, але є якесь внутрішнє чуття спільної мови, хоча і зі своїм тембром, голосом, інтонаціями. Наприкінці нашого виступу в Полтаві я відчула, що насправді, ми є однією енергією, яка є вища і більша за нас, але яку нам пощастило мати в собі і передавати іншим.

Невдовзі розгорнеться істинно експериментальний виступ "Стихійних", адже ледь не всі автори стихії Води разом з фундаторами зберуться в одному місті і в один час – в Пороховій вежі міста Львова третього грудневого дня, звідки і мав відлік цей масштабний проект. Він і буде фінальною крапкою у всеукраїнському поетичному турі.

Facebook-спільнота "Стихійних"
Фото Валерії Павлюк, світлини авторів четвертої стихії з Інтернету