Волес був переконаний, що завдати швидкої поразки німцям легко, якщо звести нанівець їхній промисловий потенціал. А як відомо, греблі в Рурській області відповідали за енергопостачання важкої промисловості. Математика проста: немає греблі - металургія завмирає, а якщо стоять заводи, то немає ні танків, ні зброї, ні боєприпасів, нічого.
Бомба Волеса перед зануренням здійснювала кілька стрибків і впритул наближалася до дамби. Досягнувши цілі, бомба за рахунок ефекту Бернуллі йшла під воду. Вибуховий механізм спрацьовував під дією тиску води. Бомби завдавали насправді нищівних ударів. Навіть торпеди були безсилими, адже, як відомо, вздовж дамби були натягнуті протиторпедні сітки, які їх стримували.
Стрибуча бомба унікальна ще й тим, що роботу над нею завершили менш ніж за 3 місяці! В такий короткий термін нелегко було розробити справжнє ноу-хау. Паралельно з роботою інженерів тривала підготовка пілотів. Аби скинути бомбу, винищувач мав знизити швидкість і опуститися на 20-метрову висоту. Такі маневри поправу вважалися вищим пілотажем, чи не найскладнішою льотною фігурою.
Врешті стрибучі бомби принесли очікуваний результат. Лише за одну ніч силами 19-ти винищувачів вдалося повністю зруйнувати 2 величезні греблі і суттєво пошкодити третю. Вся нацистська Німеччина “відчула ударну хвилю” від стрибучих бомб і можливо саме вони стали вирішальними у війні.