Сьогодні стрічки, квіткові прикраси чи декоративні чепчики знову повертаються до сучасної моди. Вони допомагають завершити образ, підкреслити індивідуальність або просто додати настрою. Але задовго до того, як вони стали стильним акцентом, ці елементи були невіддільною частиною жіночого строю, розповідають спеціалісти Музею Івана Гончара.
Весільний вінок – більше, ніж прикраса
Український вінок давно став одним із найвпізнаваніших символів народного вбрання. Однак, його історія значно глибша за знайомий сьогодні образ із квітів і стрічок.
У Музеї Івана Гончара пояснюють: незаміжні дівчата традиційно носили волосся, заплетене в коси, прикрашали його стрічками. Найпишнішими були саме весільні вінки, а в кожному регіоні України вони вирізнялися власними формами, матеріалами й оздобленням.
Старовинний весільний вінок / Фото Музею Івана Гончара
У колекції музею зберігається весільний вінок, датований 1950 – 1960 роками. Це один із предметів, що дозволяє побачити, наскільки різноманітними були українські весільні традиції та як по-різному їх втілювали в різних куточках України.
Яким був весільний вінок в давнину / Фото Музею Івана Гончара
Від вінка до очіпка
Весільний вінок був лише одним із головних уборів, які супроводжували жінку впродовж життя. Після шлюбу змінювався не лише її статус, а й образ. До початку ХХ століття на більшій частині території України заміжні жінки покривали голову наміткою – рушникоподібним головним убором із льону або конопель. У багатьох регіонах під намітку одягали очіпок, а наприкінці ХІХ століття їх поступово витіснили фабричні хустки.
Український очіпок / Фото Музею Івана Гончара
Одним із таких предметів у колекції є очіпок початку ХХ століття із села Кикова на Житомирщині. Його виготовили з домотканого конопляного полотна та тонкої бавовняної тканини, оздобили вовняним гарусом і сухозліткою. У центрі композиції – золоте сонце з 10 променями, навколо якого розміщені хвилясті лінії та вісім орнаментальних мотивів.
Жіночий український очіпок / Фото Музею Івана Гончара
Цілісний образ
Вінок чи очіпок ніколи не існували окремо від решти вбрання. Разом із сорочкою, поясним, нагрудним і верхнім одягом, взуттям, поясами та прикрасами вони формували завершений жіночий образ.
Завдяки цьому, ці предмети допомагають побачити український стрій не як набір окремих речей, а як продуману систему, що формувалася століттями. Кожен її елемент мав своє місце, а зміна головного убору була природною частиною життєвого шляху жінки.
Вбрання наречених на українському весіллі / Фото з відкритих джерел
Стрічки, квіткові прикраси та декоративні головні убори й сьогодні регулярно з'являються в сучасній моді. Змінюються матеріали, силуети й способи стилізації, але увага до деталей залишається незмінною.
У Музеї Івана Гончара зазначають, що український народний стрій формувався впродовж століть, зберігаючи локальні особливості різних регіонів. Саме через такі предмети можна простежити, як змінювався жіночий образ, розвивалися ремісничі традиції та народжувалася естетика, яка й сьогодні знаходить нове звучання у роботах сучасних дизайнерів.
Образи молодят на українському весіллі / Фото з відкритих джерел
Саме тому музейні експонати допомагають побачити не лише красу окремих речей, а й історії, які колись можна було прочитати з одного погляду.
У дівчат в давнину був ще один цікавий аксесуар для волосся, який сигналізував, що вони вже готові до заміжжя.