Тристороння війна на Донбасі

З приводу ситуації на сході та деяких рішень керівництва Української армії я поспілкувалася з радником секретаря РНБО Миколою Якубовичем. Враховуючи, що він один з небагатьох, хто знає нинішню ситуацію з трьох сторін, — і як офіційна особа, наближена до влади, і як безпосередній учасник подій, який провів багато часу в зоні АТО, і як людина, що побувала в полоні у терористів, — на підставі діалогу з ним вдалося скласти наступну картину того, що відбувається.

Наша бесіда не проходила у форматі інтерв'ю, тому нижче наводжу не його слова, а, скоріше, висновки та підсумки діалогу.

Війна на Донбасі зараз позиційна.

Військові дії з обох сторін методичні і малорезультативні, наступальні операції неефективні, і, навіть за сприятливого завершення, призводять до обмежених результатів. Періоди пасивної оборони обох сторін значно триваліші, ніж спроби наступу. Стратегічною метою позиційної війни стає демографічне і економічне виснаження противника. Враховуючи такий характер бойових дій, цілком природно, що спостерігається багато локальних "постановочних" боїв. Цілі у них найрізноманітніші: від глобальних соціальних, до простого збереження життя.

Так, наприклад, під час візиту Порошенка в Маріуполь, був саме такий бій. Мета була загальнодержавна - показати народу, що Маріуполь не здамо, не дозволимо нову хвилю паніки в країні, адже оборона Маріуполя має ще й символічне значення. Здати його — означало б тотальний програш усієї України, показати, що не здали — означає підвищити бойовий дух бійців, переконати власне населення в тому, що ми не здаємо позицій, показати всьому світові, що місто, яке одумалося і стало вкрай проукраїнським, гідне того , щоб за нього боротися. І саме для досягнення всіх вищеописаних цілей була влаштована атака на Маріуполь, яку успішно відбили, ну а якщо вже сам Президент там присутній, то небезпека справді минула.

Це один з наймасштабніших прикладів. Найчастіше ж "договорняки" відбуваються набагато простіше і тривіальніше. Враховуючи вищеописаний позиційний характер бойових дій, сторони воліють не витрачати свої сили даремно, оскільки розуміють, що на цьому етапі результат малоймовірний. Тому зустрічаються випадки, коли регулярні російські війська, отримуючи команди згори, вже на місці йдуть до супротивника і пропонують домовитися:

inforesist.org

— Нам тут постріляти потрібно, ви краще відійдіть трохи, але відповідайте за ось такими-от координатами...

І друга сторона погоджується, адже втрачати своїх бійців не хоче жоден командир.

Я не можу і не хочу судити про те, чи правильно це, добре це чи погано.

Але особисто мене це тішить з двох причин.

1. Солдати ще не зовсім пройнялися ненавистю, вони ще цінують людське життя більше, ніж уявні ідеї своїх "полководців". Хоча і не говорять про це, адже це не додає показного героїзму.

2. Це говорить про те, що російські солдати поступово прозрівають і починають усвідомлювати, що це не їхня війна. Що втратять вони на Донбасі в рази більше, аніж придбають. І, дай Бог їм вижити, повернутися до себе додому і розповісти кому слід про те, наскільки вони не задоволені. Раптом результат буде від запеклих хлопців, яких відправили на бойню, не повідомивши того, що з того боку такі ж, як вони, тільки воюють за свою землю, а не за гроші власників російсько-українських корпорацій.

Набагато складніше йде справа з "ополченцями" — ідейними місцевими та безідейними російськими кадир-джанами. Підтвердження цього — донецький аеропорт.

Аеропорт вже став певним втіленням всього українського героїзму. Здавати аеропорт або обмінювати не можна! За жодних умов! Це зрозуміло, здається, навіть дітям, які нашим "кіборгам" пачками надсилають туди малюнки, але тільки не деяким можновладцям в новій Україні.
Sergei Loiko

Якщо підходити до питання раціонально:

— Це стратегічна висота в місті, аналогів якої немає;

— Аеропорт є тією лінією фронту, яка стримує наступ у напрямку червоноармійського шосе в бік Дніпропетровська;

— Злітна смуга, ремонт якої "ополченці" здійснять за лічені дні, а то й зовсім без неї обійдуться, — для військового авіатранспорту з Росії. Така підмога істотно позначиться українській стороні;

Ірраціонально, як і сама ситуація в аеропорту:

— Здати його — зрадити всіх, хто неймовірними, нелюдськими зусиллями його утримує;

— Осквернити пам'ять усіх загиблих на його захист;

— Остаточно переконати український народ в тому, що "жити по-новому" поки не збираємося, і свої інтереси ставимо вище інтересів народу.

Ускладнюється ситуація ще й тим, що обмін з тими самими "ополченцями" — малоймовірний через відсутність пропозицій з боку терористів. Простіше кажучи, їм нічого запропонувати натомість. А домовлятися з росіянами поки зарано.

ria.ru

Також варто відзначити ще один важливий момент — розбіжності між російськими угрупованнями та місцевими ополченцями, та й протистояння різних угруповань між собою. У зв'язку з цим українська сторона активно впроваджує практику "зіштовхування лобами" цих угруповань. Хоча і без допомоги української сторони, це явище закономірне і в історії вже показана аналогічна ситуація.

В історії того ж краю і відносно недавно.

Саме так виглядав початок дев'яностих на Донбасі, тільки без важкої артилерії, однак принцип той самий — фізично знищити всі інші, ще добре не сформовані угруповання і таким чином завоювати авторитет серед тих, що вижив і серед дивом уцілілих "мирних жителів". 20 років тому це вдалося одній людині і він зміг стримувати ситуацію ці два десятиріччя. Сьогодні у цих угруповань, які в прямому сенсі слова зростали на "блатній" бандитській романтиці, більше коштів як матеріальних, так і технічних для внутрішньої боротьби, і перемога одного з "кланів" неминуча, як і сама історія. Але тільки от є ще й третя сторона — Україна. І, як не дивно, при певному розвитку подій, Україна виграє від цих сутичок.

Однак я була впевнена, що для нашої країни була б вигіднішою перемога місцевих сепаратистів, а не російських, адже без прямої участі Путіна, здавалося мені, домовитися з "переможцями" імовірніше. Але, як запевнив мене мій співрозмовник, нашій владі кращим бачиться варіант "перемоги" росіян, бо, на їх думку, тоді можна вирішувати це питання на міжнародному рівні з представниками російської держави. Не знаю, чим це вигідніше і зручніше, але сьогодні ми спостерігаємо, що саме так і відбувається.

Про результати наразі судити неможливо. Залишається тільки сподіватися, що вся ця історія, яка дуже далека від звичайної війни з чіткою градацією на "своїх" і "чужих", все ж буде розплутана. Цікаво, якою ціною? І чи не буде наш уряд потім виправдовуватися горезвісним висловлюванням режиму, з яким боремося. Я про типово "совкове" — перемога за будь-яку ціну!

Вероніка Міронова