Як загасити пожежу з СЗЧ у війську

Обіцянки на майбутнє

Поки що пересуватися можна лише по горизонталі: НГУ – НГУ, ЗСУ – ЗСУ. Для цього були напрацьовані правила, умови, але було і декілька важливих нюансів. Про це пише Юрій Гаврилишин, інформує 24 Канал.

Читайте також Працевлаштування ветеранів: які "батоги" і "пряники" пропонують уряд і Верховна Рада

Чомусь підрозділи Національної гвардії (можливо, за старою звичкою) сприймаються як щось другосортне і непріоритетне для введення в загальну систему інноваційних рішень. Тобто спочатку – ЗСУ, і лише потім – підрозділи Нацгвардії. Я не розумію, чому в Україні є такий критичний дисконект всередині Сил оборони і чи можна на це якось вплинути? Попит є, а ось пропозиція чомусь не пропонується. 

Поки не починаєш говорити про залученість Національної гвардії до різних ініціатив, просити пролобіювати, поки справа не доходить до сварки з байдужими, поки не починаєш вигризати у впертих – нічого не відбувається. Лише після цього наступає та сама "еврика".

Армія+ – це не панацея. Вона не може на 100% гарантувати ваше переведення до бажаної частини, лише опираючись на ваше бажання. Командир підрозділу (через якого часто і виникає бажання перевестися до іншого підрозділу) може не погодити переміщення. 

Тобто тобі, друже мій, поки що лише пообіцяли спростити бюрократичну процедуру відправки на тебе клопотання з бажаної військової частини і, можливо, позбавили кількамісячного очікування телеграми клопотання про переміщення, щоб твоя військова частина почала робити на тебе так званий "план переміщення", в результаті руху по якому ти маєш потрапити туди, куди хочеш.

Відсутність погодження командира є наразі частою причиною відмови перевести людину з частини в частину. Це серйозна проблема. При подачі рапорту про зміну місця служби боєць має вказати причину свого бажання покинути військову частину. 

Тут виникають питання – що далі робиться з цими опитуваннями, чи аналізується стан справ в частині, з якої тікають люди? Бо масовість подачі рапортів на переміщення – це крайній крок перед тим, як здійснити СЗЧ (це вже дані наших досліджень кандидатів, які намагалися повернутися на службу після вчинення СЗЧ). Чи приймаються рішення стосовно проаналізованих даних? Чи призначаються реальні, а не фіктивні розслідування? Багато питань і мало відповідей.

Один до трьох

Якось знайомий боєць однієї з бригад ЗСУ жалівся мені на тяготи служби, дурня командира і непрофесійне планування. На мої слова: "Так подай рапорт в Армія+ і переведися", – він сказав, що одного разу таки спробував це зробити, але рапорт відхили, і взагалі у бійців є недовіра до ефективності цього механізму. 

Ви, можливо, скажете: "Варто ж спробувати ще раз, не можна опускати руки, вийде з другого разу!". Ні. Не вийде. Тому що в українців є характерна національна риса – не пробувати, бо нічого не вийде, бо нема гарантій, що вийде. І правда ж – допоки ти не сидітимеш в печінках своєму командиру або не станеш неугодним – тебе не пустять.

Є ще інша категорія командирів, які сприймають особовий склад як "власність", що в корені змінює ситуацію з переведенням. Тебе можуть кинути штурмувати посадку, бо ти "посмів піти від панича". Це, своєю чергою, створює страх стати неулюбленою іграшкою і можливість бути вбитим через особисті забаганки командира.

Чому мене цікавить, що робиться з даними про причини переведення? Бо це реально важливо в контексті майбутніх вирішень проблем. Пропозиція, яку я висловлював неодноразово, – дати можливість перевестися до іншого підрозділу один раз на три роки без дозволу командира по власному бажанню – не видається такою химерною.

Скільки СЗЧ вдасться запобігти за такого сценарію? Мені важко сказати. Але якщо головна причина СЗЧ – це саме неможливість змінити місце служби, то логічно припустити, що більшість людей залишаться на своїх місцях. Замість постійної можливості "повернення з СЗЧ" (бо іншої можливості легального переведення просто не існує), вважаю таку ініціативу фактичним тушінням пожежі.

Приймім це доросле і вольове рішення. Запобігаймо пожежам. Надаймо можливість вільному народу вільної країни самому вирішувати, де їм служити, з ким і які завдання виконувати. Служба в армії під час війни є обов'язковою, і цей наратив має постійно проговорюватися в суспільстві до тих пір, поки не стане невіддільною частиною нас самих. 

Розуміння власної відповідальності під час війни є елементом громадянського обов'язку зрілого українського суспільства. Але це дорога в обидва боки. Вимагаючи свідомості, держава не повинна позбавляти людину вибору. Це не про нашу державу. Не такі ідеї ми маємо вкладати в її подальшу відбудову, враховуючи особливості нашого національного характеру.

До теми Культ смерті, або чому держава більше цінує мертвих, ніж живих

У пошуках мотиву

Те саме стосується і примусової мобілізації. Фронт наближається, армії необхідні люди, але якщо громадяни ухиляються від мобілізації – держава вдається до примусу. Це неприємно, але закономірно. Але що робить держава, як влада розмовляє з суспільством, аби долучити більше людей до війська? Програму "18 – 24"? 

Вибачте, це абсолютний популізм і профанація, бо одразу після того, як розпочався пошук "мільйонерів", їм – хлопцям віком 18 – 22 роки – дозволили шукати вдачі за кордоном. Де логіка? Після таких дій варто очікувати зменшення мобілізаційного віку до 23 років, бо інакше я взагалі не розумію, до чого це все було.

Але повернемося до переведення. Воно є одним зі шляхів комплектування підрозділів, і хто в темі – активно працюють в цьому напрямку. Що держава робить, щоб утримати людину в підрозділі не примусом, а реальною мотивацією? Нічого. Примус, залякування, кримінальна відповідальність — ось які використовуються важелі впливу. 

В азовському рекрутингу ми вивели мотиваційні маркери, через які до нас йдуть люди. З цього можна зробити висновок: якщо люди йдуть у СЗЧ, бажають перевестися, тікають з підрозділу і звертаються до нас, значить на попередньому місці служби у них не було нічого такого, що могло б їх втримати.

Примусове утримання і відсутність рішень щодо проблематики – причина примусової мобілізації.

Примусова мобілізація веде до деморалізації.

Щоб залучати людей, не обов'язково вбухувати купу грошей в залучення до війська. Варто попрацювати над механізмами утримання бійців – не силових, а мотиваційних.