Ця війна надовго, вона не закінчиться завтра, але стане останньою

Реалії війни

У 2014-му швидкий мобільний інтернет був винятком, а не правилом. Тепер усе навпаки. Війна пішла в онлайн, і знаменником для країни остаточно стали соцмережі. Українська армія справно постачає контент – і це, мабуть, найкраще, з чого можна розпочати день.

Радимо Дружба з сатаною: навіщо Росія б'є навіть "своїх"

Починаєш цінувати дрібниці, про які раніше не думав. Наприклад, беруші. Сусідів не обирають: якщо вмієш засинати раніше за інших – тобі пощастило. Якщо не вмієш – ласкаво просимо до мого світу.

Я перестав стежити за днями тижня. Субота нічим не відрізняється від вівторка, значення мають лише дати. Із загального потоку виділяються ті дні, що оголошують "цілком" комендантськими. І річ зовсім не в зачинених магазинах. Просто місто раптово ставлять "на паузу": ти їдеш Києвом і не бачиш людей. У цей момент почуваєшся персонажем кіно. На жаль, це не кіно.

Точка неповернення

Повторюся. Найспільніше почуття на країну – це почуття провини. Весь час здається, що робиш замало. Що збираєшся заїхати в майбутнє на чужій спині. Твоїх внутрішніх драконів активно підгодовують люди навколо – коли дякують, співчувають чи намагаються допомогти. Зброя та форма видають твою причетність до військової касти, але твій підрозділ – у тилу, і світиш ти відбитим світлом.

Втім, прикладів протилежного теж вистачає. У багатьох є спокуса переодягтися у спецназівця. Вимагати у волонтерів тюнінг зброї, дорогі прилади та недешеве спорядження – щоб потім стояти на блокпосту та охороняти самого себе. Ті, хто до війни був приблизно ніким, тепер активно намагаються стати одразу всім. Думаю, що після війни саме ці хлопці будуть найгучнішими.

У дитинстві я збирався стати вчителем російської мови та літератури. Ба більше, саме так звучить запис у моєму дипломі. Думаю тепер про те, що моя спеціальність перетворилася з філологічної на антропологічну. Час читати лекції про те, як політика наслідує культуру.

Загадкова російська душа виявляється не настільки загадковою, коли заїжджає батальйонно-тактичними групами в твою країну. У швидке прозріння "маленької російської людини" я не вірю.

Цікаво Окупанти вдають із себе "кинджал" біля "серця" Києва, але попереду їх чекає п***ець

Чи прийде у вбивць прозріння після рашизму

Соціологія всіх війн приблизно однакова. На самому початку крива патріотизму завжди йде нагору. Пацифізм починає набирати силу з часом – і пов'язано це не тільки з перемогою холодильника над телевізором. Якщо дорожнеча та дефіцит компенсуватимуться відчуттям швидкої перемоги – обиватель буде готовий з ними миритися. Тому порожнього холодильника недостатньо. Війна для росіян повинна стати "тією-яку-не можна-виграти".

Інакше кажучи, "прозріння" прийде не тоді, коли почнуться похоронки й бідність. Воно станеться тоді, коли похоронки й бідність втратять сенс і виправдання. Втім, не варто від цього прозріння чогось чекати. Російський виборець обміняв свої політичні права на іпотеку двадцять років тому. А тому йому залишається лише спостерігати за тим, як авторитарний режим у Росії перетворюється на тоталітарний.

До речі, щодо режиму. До війни дуже багато хто пояснював Володимира Путіна лише грошима. Шукали його капітали, викривали корупційні схеми, зводили всі мотиви до особистого збагачення. А виявилося, що Путін – зовсім не про гроші. Що він – про імперії та війни. Що палаци та яхти – це не мета режиму, а лише побічний ефект. Що весь цей час на чолі країни був не "злодюга", а "кровопивця".

І в цьому полягає проблема. Тому що мотиви корупціонера зрозумілі, червоні лінії очевидні, а поведінка передбачувана. Але логіка "кровопивці" може не мати нічого спільного зі звичною для нас.

Якщо Володимир Путін переконав себе, що військова перемога досяжна – він і надалі ховатиме своїх солдатів в українських полях. Якщо він переконаний, що воює із "колективним Заходом", то рано чи пізно ця віра стане реальною за своїми наслідками.

Втім, російській корупції ми маємо сказати спасибі. Це прямо-таки ленд-ліз і другий фронт в одному флаконі.

Важливе Путіна всі послали за російським воєнним кораблем

Довга дорога до перемоги

До речі, щодо очікувань. Ми закономірно засуджуємо настрій поразки. Але давайте начистоту: не менший ризик криється і у протилежному. Завищені очікування повертаються бумерангом розчарування. Ця війна надовго, вона не закінчиться завтра і краще бути готовими до цього.

Немає сенсу вигадувати українській армії перемоги. Хоча б тому, що вигадані успіхи знецінюють реальні. Щоразу, коли ви пишете непідтверджену інформацію про розгромлені ворожі дивізії, – ви інвестуєте не в перемогу, а в завищені очікування. Вам здається, що ви граєте на стороні перемоги та проукраїнської пропаганди, але насправді все навпаки.

А ще нам дуже хочеться, щоб ця війна стала останньою. Щоб наприкінці стояла крапка та йшли титри. Щоб питання виявилося закритим, а сторінку перегорнуто. Ми хочемо результат епічного масштабу – і приховано чекаємо, що до нього вестиме коротка і пряма дорога. Так не буває.

Ніхто не обіцяв, що родові муки нації пройдуть під наркозом. Ніхто не гарантує битвам давидів та голіафів біблійної передбачуваності. Це не спринт, а марафон – і що раніше ми це зрозуміємо, то краще. Зрештою, краще помилитися в песимістичному прогнозі, ніж оптимістичному. До речі. Пішов другий місяць війни. Я досі не закурив.

Актуально – Зеленський обурився через звикання світу до війни в Україні: дивіться відео