Українські бійці виживають частіше за російських․ У чому секрет?

Мовиться про модульний підхід на етапі догоспітальної медичної допомоги пораненим бійцям. Правила гри для нього вже написані та затверджені Міноборони. І один із головних викликів зараз – масштабувати нову систему на все українське військо. Адже її ефективність випробовуватиметься в реальних умовах російсько-української війни. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Зауважте "Тепле місце оператора треба заслужити": історії бійців "Феніксу", які керують дронами

Перші кроки: вкласти всі сили і засоби, щоб врятувати якнайбільше поранених

На українську позицію залітає ворожий дрон і вибухає. Ударна хвиля здіймає куряву, осколки січуть бруствер траншеї та листя на ріденьких кущах. Кілька з них прошивають плече одному з українських піхотинців.

"В нас 300!" – кричить командир групи в рацію. І далі запускається система порятунку пораненого. Як вона працює?

Перший етап – те, що треба зробити негайно, адже рахунок іде на секунди й хвилини. Зупинити критичні кровотечі, подбати про дихання і виконати інші дії, потрібні для того, щоб боєць дожив до евакуації. Це навички домедичної самодопомоги та взаємодопомоги, яких навчають кожного українського воїна ще на етапі військової підготовки. Я так само вивчала "домедичку" на полігонах, під дзижчання дронів та вибухи навчальних боєприпасів.

Другий етап – евакуація. Усі дії евакуаційної команди мають лише одну мету: доставити пораненого живим, без погіршення його стану, до наступного етапу. Туди, де буде відносно безпечне приміщення на "відтяжці" від фронту, медичний персонал і обладнання, потрібні для того, щоб надавати складнішу допомогу.

Це вже третій етап, який часто називають "стабілізаційний пункт" або "стабік". І від того, як він оснащений та які фахівці на ньому чергують – великою мірою залежить виживання українських поранених, вивезених із поля бою.

Четвертий етап – шпиталі або цивільні медичні заклади, де воїн проходитиме лікування та відновлення.

"Не знаю, як на інших напрямках, але в нас усе було дуже чітко організовано. На позиції завжди був стрілець-санітар – він накладав турнікет, зупиняв масивну кровотечу, – пригадує Ігор на позивний "Сталкер", який служив бойовим медиком під Покровськом, а зараз є інструктором з домедичної допомоги в навчальному центрі. – Коли виникало "вікно в небі" (сутінки, негода або просто пауза в роботі російських БпЛА), то ми висувалися для евакуації".

Покровський напрям, де тримала смугу бригада "Сталкера" – це висока інтенсивність боїв.

"Наш екіпаж дійшов до ста вивезених поранених, а потім ми вже й не рахували", – розповідає медик. За його словами, виживання бійців залежить від того, наскільки чітко побудована робота на кожному з етапів допомоги.

Сталкер, бойовий медик / Фото Євгена Солонина

Про це говорить і Олег Токарчук, лікар евакуаційного відділення 10 ОГШБр:

"Перед нами постав серйозний виклик: великий потік поранених і тривала утруднена евакуація. Ми розуміли: маємо вкласти всі сили і засоби в те, щоб врятувати якнайбільшу кількість поранених. Це означає розгорнути стабілізаційний пункт із медичними фахівцями та обладнанням, потрібними для того, щоб допомагати пораненим більш якісно, а їхній порятунок був гарантованим. І це не тільки наша ідея!"

Подібним шляхом пішла ціла низка бойових бригад. Розгортання якісних "стабіків", первинних хірургічних груп та інших медичних формувань збільшило спроможності підрозділів та мінімізувало безповоротні втрати їхніх бійців.

Відсоток порятунку та повернення в стрій українських бійців значно перевищує аналогічні показники в армії країни-агресора. 

За даними Командування Медичних сил, після лікування і реабілітації продовжують військову службу 82% поранених українських воїнів, а відсоток виживання українських поранених – ще вищий, понад 90%.

Тоді в чому ж проблема? Усі ці рішення з удосконалення медичної допомоги на рівні бригад донедавна не були стандартизованими та обов'язковими до виконання. Фактично це виглядало як імпровізація, ефективність якої дуже залежала від досвіду й підготовки конкретних медиків та варіювалася від підрозділу до підрозділу.

Фахівець Департаменту охорони здоров'я МОУ Дмитро Лавріненко, який відповідав за новий, так званий "модульний" підхід у догоспітальній допомозі головною причиною реформи називає відсутність стандартів допомоги пораненим. Через різницю в підходах кожної конкретної команди медиків на етапі "від евака до шпиталю" гарантувати ефективну допомогу неможливо.

За його словами, навіть такого поняття як стабілізаційний пункт нема жодній нормативній документації. Тому під словом "стабік" може матися на увазі як медпункт у сільській хаті, куди везуть найтяжчих поранених, так і місце, де лікарі-терапевти допомагають пацієнтам із легкими травмами та контузіями. А може бути і відділення, де надається повноцінна хірургічна допомога. Тому виникла потреба упорядкувати й очолити весь хаос, який роками творився у військовій медицині на догоспітальній ланці.

Дмитро Лавріненко / Фото надала авторка

Що лягло в основу реформи? Є міжнародний стандарт допомоги в умовах бойових дій – ТССС. Втім, реалії російсько-української війни є значно складнішими за протоколи, написані на Заході на основі досвіду минулих воєн. Тому вимоги до якості порятунку поранених, закладені в ТССС, доводиться виконувати в умовах високоінтенсивної "війни дронів", проблем зі швидкістю евакуації та великого потоку поранених.

Саме для того, щоб система могла працювати за таких умов, і писалися рамки так званого "модульного підходу". Олег Токарчук є одним із його авторів. Він зазначив, що стандарт ТССС – хороша річ, але на полі бою чи в "еваці" не завжди є можливість виконати все прописане в ньому.

Як наслідок, досвідчені й мотивовані бойові медики разом із посадовцями написали правила, обов'язкові для всіх Сил оборони України. Вони сформульовані в наказі Міноборони № 516 та в додатках до нього і детально визначають кількість і фах медиків, необхідне обладнання та функціонал для медичних формувань (у народі – "стабіків"), які надають догоспітальну допомогу бійцям уже після евакуації із зони бойових дій, але ще до потрапляння в стаціонарний медичний заклад – шпиталь чи лікарню.

Олег Токарчук з колегами / Фото надала авторка

Роль громадського сектору і такмедів першої хвилі

Позитивні зміни в українському війську неможливо запровадити лише згори. Так само недостатньо тільки ініціативи самих військових або тільки активності громадянського суспільства. Справжні, структурні й довготривалі зміни можливі лише коли їх рухають із кількох напрямків.

Отже, якою є "громадська складова" модульного підходу і хто рухає її?

Тут треба згадати про Фонд "Повернись живим", який у 2014 році починався саме із забезпечення бійців засобами захисту життя. Слова "Повернись живим!" були написані маркером на одному з перших бронежилетів, придбаних за донати. І за понад 12 років війни Фонд перетворився на систему, яка компетентно допомагає армії за цілою низкою напрямків: від навчання – до забезпечення зброєю і технологічними рішеннями. 

Втім, безпосередня турбота про те, щоб наші воїни повертатися живими після бою, нікуди не зникла. Вона трансформувалася від простого постачання броніків та аптечок до участі в реформуванні всієї системи.

Я добре пам'ятаю 2014 – 2015 роки, коли після Революції Гідності в Україну почали заходити перші знання з тактичної медицини, і лише одиниці навчених почали використовувати такмед за західними протоколами надання допомоги. Спершу це відбувалося на рівні цивільних добровольців-ентузіастів, так званих такмедів першої хвилі.

Сучасні підходи передбачають багаторівневе надання допомоги, яке починається з моменту поранення, і передбачає базові навички підготовки бійця, а далі передачу бойовому медику або евакуаційному екіпажу. Пораненого, вивезеного з фронту, потрібно стабілізувати, оцінити надану йому раніше допомогу, провести додатковий огляд і моніторинг стану, перелити кров та ввести необхідні препарати, а часто й здійснити критично важливі хірургічні втручання, які не зможуть почекати до шпиталю... Тож в українському війську з'явилося таке явище, як стабілізаційні пункти. Критично важливе для порятунку бійців, але тривалий час жодним чином не прописане в законі.

Читайте також Кожен боєць має це вміти: військовослужбовиця назвала найефективніше рішення для зменшення втрат

Дмитро Лавріненко згадує офіційну систему допомоги пораненим, яка існувала в ЗСУ від початку війни: 

"У військовій академії навчали, що евакуація пораненого має відбуватися на медичний пост роти, звідти на медичний пункт батальйону, потім на медичну роту бригади, а далі на військовий госпіталь. І все це на бронемашинах під прапором Червоного Хреста… Але перший же досвід російсько-української війни показав, що такий підхід не працює, бо не є адекватним".

Що передбачає модульний підхід?

Щоб виписати єдині правила для тимчасових медичних формувань, бойовим медикам та посадовцям МОУ довелося відповісти на ключові запитання:

• Що таке "стабік" і яку саме допомогу пораненим він повинен надавати?
• Який медичний персонал має працювати на конкретній точці та які навички він повинен мати?
• Яким обладнанням та медичними засобами треба оснащувати "стабіки"?
• За яким алгоритмом на них працюють із пораненими, хто звідки їх привозить і куди транспортує далі?

Робота стабілізаційного пункту / Фото Олега Токарчука

Структура, яка надає догоспітальну допомогу пораненим, може складатися з кількох модулів:

• операційний,
• післяопераційний,
• невідкладних станів,
• медичної стабілізації,
• діагностичний,
• первинної допомоги,
• сортувальний,
• а також модулі тимчасового перебування, постачання та управління.

Кожен модуль – це фахівці певного профілю, необхідне обладнання й медикаменти, чіткі вимоги до приміщення, де модуль розташований.

Окрім цього, МТФ відрізняються роллю, яку виконують. У законодавстві їх розрізняють так.

Роль 1. Тут надають невідкладну допомогу та стабілізують пораненого. Якщо пацієнтів багато – їх можуть сортувати й тимчасово піклуватися про них, доки їх не заберуть на наступний етап.

Роль 2. Тут вже стабілізують бійців у розширеному обсязі, з наданням хірургічної допомоги та з більшим спектром діагностики. Тут проводять окремі операції, забезпечують післяопераційний догляд. Тому спеціалізації медичних структур Ролі 2 можуть варіюватися залежно від завдань, які вони виконують.

Роль 3 і 4. Це вже не тимчасові медичні формування поблизу фронту, а повноцінна госпітальна допомога: високотехнологічне лікування і реабілітація, які відбуваються в глибокому тилу.

Ці ролі відповідають стандартам медичної допомоги НАТО. Втім, частина з них, зокрема "сортувальний" модуль, – суто українське явище. Воно зумовлене тим, що наше військо веде бойові дії високої інтенсивності й дуже часто є багато поранених різного ступеню тяжкості, яких треба сортувати і спрямовувати в різні місця.

Якщо в НАТО передбачалося, що "модулі" можуть надавати різні країни під час багатонаціональних місій, то в російсько-українській діє інша практика: іноді різні військові з'єднання формують зведені медичні структури. А, отже, один модуль на "стабіку" може бути від однієї бригади, інший – від іншої. Разом вони ефективно працюватимуть саме завдяки стандартизації.

Модульний підхід вже затверджено урядом, але його впровадження в підрозділах лише починається. Так, "модулі" вже частково діють у ССО, ДШВ, Силах безпілотних систем, в Корпусі морської піхоти, а на рівні Сухопутних військ – у конкретних механізованих, артилерійських та штурмових бригадах.

Там, де систему запущено, людей із конкретними пораненнями та в певних станах везуть у визначений пункт, де з ними знають що робити. Потрібне чітке розуміння: на цій точці пораненому можуть надати інфузійну терапію, на іншій – первинну хірургічну допомогу, на третій – працюють судинний хірург та нейрохірург. І тепер стає зрозуміло, куди конкретного бійця везти: де йому точно нададуть допомогу, потрібну при його пораненні. І яке обладнання для цього повинне бути у медиків.

Ми бачимо, чого бракує. І, наприклад, можемо допідготувати медиків для конкретного етапу, щоб кожен із них міг працювати якісно. Щоб не було ситуацій, коли один лікує рану чистотілом, а інший – застосовує лазерну хірургію в цьому ж випадку.

Робота стабілізаційного пункту / Фото Олега Токарчука

Переваги модульного підходу

В його основі – практика сучасної війни. Усі етапи допомоги засновані на досвіді ефективних медичних команд, які працюють у зоні бойових дій та в оперативному тилу.

Стандартизація. Компетенції медиків та перелік обладнання розписані для кожного етапу допомоги. Це дає змогу швидше і якісніше розбудовувати систему і вирішувати її проблеми.

Мінімізація помилок та зловживань. Тепер усі чітко розуміють, коли немає якогось дійсно важливого обладнання або ж воно потребує заміни. Це формує культуру якісного і доцільного постачання обладнання і засобів для військової медицини. І водночас це один із запобіжників від того, щоб плодити дурню у сфері, від якої залежать життя бійців.

Стабільно висока якість медичної допомоги. За словами Токарчука, на певних напрямках існували такі пункти, де могли тільки намастити рану зеленкою і сказати: "Братику, тримайся!". Там не було ані засобів зігрівання пацієнта та підігріву розчинів, ані запасу крові, ані дихального обладнання й моніторів. Напевно, таку точку розгортали хіба що "для галочки". Тепер же відповідальні особи відкривають додатки до наказу Міноборони і мають у руках "мануал", потрібний для того, щоб порятунок поранених був системним і гарантованим".

Рекомендуємо Ми знайшли розв'язання проблеми з браком людей на фронті, і це не мобілізація

Домашнє завдання із зірочкою: вдосконалення системи і навчання медичних команд

Наступні етапи роботи – вдосконалення модульного підходу. Робоча група аналізуватиме досвід розгортання підрозділами власних модулів, які не є в переліку обов'язкових. На основі цього досвіду контролюватимуть й оновлюватимуть цей підхід.

Серед головних викликів – не лише масштабування, а й функціональність системи: фахівці та набір обладнання мають працювати як єдиний організм.

"Момент, який залишається білою плямою – це навчання персоналу. До прикладу, в підрозділі є фаховий мотивований анестезіолог, але він все життя супроводжував пацієнтів у цивільному секторі, – каже Олег Токарчук. – Його треба додатково навчати. Але зі свого досвіду я бачу, що підготовка одного фахівця менш ефективна: необхідно навчати всю команду".

У цього виклику є кілька аспектів. Дуже складно, а то й неможливо вилучити на навчання з бойового підрозділу цілу команду медиків. Простіше робити це з підрозділами, які ще формуються. Потрібні не просто фахівці-тренери певної спеціалізації, а ті, хто навчає цілі команди медиків, зокрема, за протоколом надання допомоги при травмі ATLS.

Саме так у 2017 році з'явився Центр тактичної медицини на базі 159-го навчального центру командування Медичних сил ЗСУ, де навчають бойових медиків взводів і підвищують кваліфікацію інструкторів з такмеду І та ІІ рівнів. Від початку повномасштабного вторгнення на базі центру провели понад 30 курсів та підготували понад 10 тисяч бойових медиків – завдяки системній підтримці нашого Фонду. "Повернись живим" вже надав Центру допомоги на понад 18 мільйонів гривень. За ці кошти обладнали навчальні класи, провели ремонтні роботи на території центру; придбали манекени і тренувальну техніку, набори інструментів, витратні матеріали тощо.

Щоб модульний підхід у порятунку поранених запрацював на повну, потрібно ще багато місяців роботи представників влади, військових та громадського сектору. Однак майбутній результат покриватиме всі витрати і вкладені зусилля. Адже життя українських воїнів, які боронять свою країну – безцінне.