З приходом Драпатого закінчилася епоха аналогового Головкома ЗСУ: інтерв'ю Сергія Притули до Дня Незалежності

Українці не втомилися донатити, однак характер допомоги армії змінився: дедалі більше людей підтримують безпосередньо підрозділи, де служать їхні рідні та знайомі. Водночас волонтерські фонди залишаються критично важливими для війська, а спроможність України завдавати далекобійних ударів по Росії продовжує зростати.

Про це у великому інтерв'ю 24 Каналу до 35-го Дня Незалежності розповів волонтер і засновник благодійного фонду Сергій Притула.

Волонтер в інтерв'ю пояснив, що відбувається з донатами, чому іноземний бізнес в Україні має переглянути свої правила щодо допомоги війську, яку роль волонтери відіграють у розвитку військових технологій та коли Україна стане по-справжньому незалежною.

24 Канал подає текстову версію інтерв'ю Сергія Притули.

Незалежність – це вибір мільйонів українців

З яким відчуттям ви сьогодні зустрічаєте День Незалежності? Що для вас є головним проявом нашої сили?

Насамперед дійсно хочеться подякувати Силам оборони України, без яких наше існування зараз було б неможливим і ця розмова була б неможливою.  

Поточне відчуття стану справ у країні таке, що все не настільки добре, як хотілося б нам, але й не настільки погано, як хотілося б нашим ворогам.

Незалежність – це вибір мільйонів українських громадян, які кожного ранку приймають рішення продовжувати боротьбу.

І в час слабких державних інституцій, мені видається, ключовою є роль громадянського суспільства. Тут країна має чим і насамперед ким пишатися.

Ця робота, ця боротьба, яку провадять мільйони українців, кожен у своїй зоні відповідальності, – це глобальна підстава для держави устами уповноважених осіб сказати сьогодні всім цим людям велике-велике дякую.

Інтерв'ю Сергія Притули до Дня Незалежності України – дивіться відео:

Українці та світ не втомилися донатити

Як нині ситуація з донатами? Складається враження, що на тлі розмов про дипломатію та можливі переговори увага до фронту дещо знизилася. Ви це відчуваєте на зборах?

Є певний глобальний тренд: волонтерським ініціативам стає дедалі важче закривати ті чи інші збори, заповнювати коштами банки, конверти тощо. Це об'єктивна реальність.

Однак я далекий від думки про те, що українці зневірилися чи втомилися донатити.

Останні кілька років ми спостерігаємо, як донат "ходить" за мобілізованим. Тобто дедалі більше українців, насамперед фізичних осіб, донатять безпосередньо на збори підрозділів, у яких служать рідні, близькі, знайомі. Це нормальний процес.

Так само ми розуміємо, що економічна ситуація в країні не допомагає, а навпаки ставить певні перепони для нарощування спроможності донатити.

Дуже сильно потерпає український бізнес. Це, можливо, породить певні проблеми у фінансуванні проєктів великих благодійних фондів саме з боку бізнесу.

Коли тобі виносять логістичні хаби, склади, сортувальні цехи, виробництво, бізнес насамперед думає, як оптимізувати витрати, відновити виробництво, децентралізувати логістику. Проте, мушу визнати до їхньої честі, навіть перебуваючи в такому скрутному становищі, український бізнес все одно показує стабільність у співпраці з благодійними фондами.

Тому я не можу сказати, що ми кудись летимо у прірву. Ми працюємо, знаходимо варіанти взаємодії як усередині країни, так і за кордоном. Якщо дивитися на середньостатистичну кількість транзакцій нашого фонду, то вона щомісяця плюс-мінус стабільна.

А що зараз із донатами з-за кордону? Українці, які виїхали, та іноземці продовжують допомагати?

Мені здається, все залежить від кількості прикладених зусиль. Якщо відштовхуватися від практики нашого фонду за останні кілька років, у нас немає проблем з акумулюванням коштів за кордоном.

Українці, які виїхали протягом останніх чотирьох з половиною років, але все одно відчувають соціальну відповідальність і бажання підтримати українську армію, продовжують донатити.

Якщо взяти наш американський фонд, то з майже 10,5 мільйона доларів, які за два роки були акумульовані на ринку благодійності у США, 99% бюджету – це надходження від наших донорів-американців неукраїнського походження.

Є величезна кількість людей за кордоном, які нас підтримують. Нещодавно відбулася дуже цікава подія. У Сполучених Штатах є великий прихильник нашого фонду – Дон Уоткінс. Йому 77 років, він займається скайдайвінгом і кілька тижнів тому поставив рекорд Книги рекордів Гіннеса як найстарший чоловік, який стрибав у вінгсьюті.

Коли він робив цей стрибок, на його екіпіруванні був QR-код із посиланням на Prytula Foundation USA. Під час підготовки до рекорду він проводив акції, заходи та збори. Зібрав понад 7 тисяч доларів, а зараз сказав, що йому мають донести чеки ще на 3 тисячі.

Але справа навіть не в розмірі кінцевого доната. Хоча 10 тисяч доларів – це колосальна сума і ми дуже вдячні.

Для мене більше важить те, що ця людина вірить, є суперактивною, в хорошому сенсі цього слова інфікує своє оточення і залишає справи України в інформаційному полі людей у США.

Це найкраща відповідь скептикам, які кажуть, що люди у світі втомилися від війни в Україні, що вони збайдужіли. Ні, ні та ще раз ні!

За останні півтора року наш фонд провів колосальну роботу з чехами. Цьогоріч ми зайшли на ринок благодійності Австралії, а до кінця року з'явимося на платформах у Новій Зеландії.

Якщо докладати зусиль, ми завжди знайдемо і достукаємося до сердець тих, кому не байдужа Україна.

Іноземний бізнес має переглянути свої правила

Ви згадали про роботу із західними донорами. Наскільки активно іноземний бізнес, який працює в Україні, допомагає війську?

Минулого року ми розпочали інформаційну кампанію з дипломатичними корпусами, які працюють в Україні, і різними бізнесовими асоціаціями – наприклад, European Business Association чи American Chamber of Commerce. Усюди, де є платформи, на яких можна зібрати представників бізнесу з іноземним капіталом.

Справа в тому, що бізнес з іноземним капіталом в основній своїй масі не донатить на мілітарні потреби українського війська та проєкти мілітарного характеру українських благодійних фондів.

Вони пояснюють це внутрішніми політиками та протоколами, які не дозволяють фінансувати закупівлі чогось мілітарного для наших підрозділів.

І ми закликаємо їх проявити гнучкість під час війни. Ці протоколи були написані у мирні часи, коли не було таких загроз, як зараз.

Зрештою, є і моральний бік справи. Ці бізнеси працюють в Україні, тому що мають тут бенефіти, заробляють тут гроші. Якби вони не могли тут заробляти, то давно перейшли б на інші ринки.

Сили оборони України захищають не лише український бізнес, а й бізнес з іноземним капіталом.

Якщо наші закордонні колеги кажуть: "Ми й так платимо податки, підтримуємо гуманітарні проєкти", – дякуємо вам. Але український бізнес теж платить податки, підтримує гуманітарні проєкти й водночас колосально вкладається у закупівлю необхідного для Сил оборони.

Тому що розуміє: єдина причина, чому цей бізнес в Україні досі існує, – це український солдат, це Сили оборони України.

Тому ми намагаємося достукатися до іноземних бізнесів із проханням переглянути свої політики.

Без волонтерів може бути катастрофа

Така величезна залученість суспільства до забезпечення Сил оборони свідчить про те, що держава десь недопрацьовує? Чи волонтерство просто дає можливість швидше закривати потреби військових?

Глобально держава закриває більшість потреб наших військових самостійно. Давайте покладемо руку на серце і це визнаємо, тому що держава оперує набагато більшими бюджетами, ніж усі волонтери та благодійні фонди України разом узяті.

Мабуть, дещо справедливим є дорікання з боку суспільства, що на п'ятий рік війни держава вже мала б обходитися без допомоги волонтерських ініціатив у питаннях закупівлі та забезпечення підрозділів необхідним обладнанням. Проте я буду лукавити, якщо скажу, що ми маємо огульно критикувати за це владу чи державу.

Розмір викликів під час великої війни настільки масштабний, що людського капіталу, залученого державою до цих питань, плюс партнерських програм підтримки українського війська не зовсім достатньо.

До того ж чим більші структури займаються закупівлями та забезпеченням, тим більше бюрократії. Цього не уникнути: є антикорупційні запобіжники, дотримання законодавства, строки, тендери тощо. Тому швидкість прийняття рішень, акумулювання коштів, закупівельних процедур і логістики, яку демонструють волонтерські ініціативи в Україні, не йде в порівняння з тим, наскільки оперативно ці питання може закривати держава.

Чи закриє держава потребу підрозділу, який втратив якесь майно через знищення позиції? Так, закриє. Але на це піде час, якого у нас немає.

Тому важливість подальшого функціонування волонтерства в Україні очевидна і величезна. Без волонтерів може бути катастрофа. Це я заявляю як людина, яка з 2014 року занурена у ці процеси.

Волонтерство також відіграє роль у появі нових технологій на фронті?

Більшість інновацій, які ми бачимо на полі бою в Україні, з'явилися не так з державної ініціативи, як із взаємодії компаній, представників MilTech, стартапів, волонтерських ініціатив і бойових підрозділів.

У якийсь момент інженери чи конструктори придумали щось, що завдяки волонтерам було придбано, передано в бойовий підрозділ, показало свою ефективність на полі бою і, як наслідок, було помічено державою та масштабовано.

Так було всі ці роки з основними проривними технологіями.

Тому як інструмент поширення швидких інновацій та їхньої первинної імплементації до моменту, поки держава це не масштабує, вклад волонтерських ініціатив, мені здається, є безцінним.

Я б хотів, щоб мого мілітарного фонду не існувало

Який збір ви більше ніколи не хотіли б відкривати?

Я б, у принципі, хотів, щоб мого мілітарного фонду не існувало.

У 2015-му році я отримав, мабуть, найпочеснішу недержавну нагороду – "Народний герой". Її давали військовим і представникам волонтерського середовища.

У 2019 році я отримав орден "За заслуги" III ступеня, у 2022-му – орден "За заслуги" II ступеня. І я що тоді, що зараз казав: я б дуже хотів, щоб у мене цих нагород не було.

З одного боку, вони дуже приємні, тому що це оцінка з боку громадськості та держави твоїх ініціатив, старань, роботи. Проте першопричина появи цих нагород – війна.

І я б з великою радістю проміняв усі ці нагороди, грамоти та подяки, які нам давали військові, на те, щоб мати можливість поїхати з дітьми на Арабатку в Генічеськ чи завезти дітей в Асканію-Нову.

Чи сьогодні, у День Незалежності, піти десь на Золотих Воротах випити пива з Пашею Петриченком.

Закінчилася епоха аналогового Головкома

Ви вітали Євгенія Хмару з призначенням, а також добре знаєте роботу Михайла Драпатого. Що вони можуть привнести у військо як управлінці?

Якщо оцінювати їх як бойових командирів, то тут у них беззаперечні заслуги. Але поряд із цим варто оцінювати їх і як управлінців.

Зі структурою ССО "А" СБУ, яку свого часу очолював Євген Хмара, ми працювали дуже плідно й тісно. Така потужна інституційна розбудова ССО "А" СБУ – це заслуга Хмари. Ми страшенно поважаємо його за те, що він як бойовий командир особисто заводив своїх бійців і бився у міських боях у Сєвєродонецьку, Рубіжному.

Але я також спостерігав за тим, як масштабується робота ССО "А" СБУ, як започатковується історія deep strike, як кількісно розбудовується структура, навчальний центр.

І що найважливіше – це прийняття рішень не на основі інтуїції чи хаотично, а на основі аналітики. Дані вирішують усе.

Те саме можемо сказати й про Михайла Васильовича Драпатого. Це максимально заслужений офіцер із величезною повагою серед військовослужбовців.

З командуванням Об'єднаних сил фонд також працював дуже плідно. Ми бачили, як приймаються рішення щодо тих чи інших проєктів на полі бою.

Я скажу простіше: з приходом Михайла Драпатого на посаду головкома закінчилася епоха аналогового Головкома Збройних Сил України й почалася епоха цифрового. Це я кажу, спираючись на той досвід взаємодії, який у нас був і залишається.

Чи можемо очікувати, що далекобійних ударів по території Росії ставатиме більше?

Наприкінці минулого року, коли ми тішилися загальними здобутками за 2025 рік у контексті застосування deep strike, я сказав: ви побачите, що буде робитися у 2026-му.

Тому що ми знаємо, як масштабується виробництво deep strike та middle strike. Ми взаємодіємо з величезною кількістю підрозділів, які їх застосовують.

Не так давно ми допомагали одному великому підрозділу, який займається ураженням цілей дуже глибоко на території Росії, з пошуком нових локацій для пускових установок.

Ми розуміємо масштабування кількості пускових установок. Тобто спроможність бити по Росії зростає.

І зараз досі є хороше вікно можливостей, щоб до холодів змусити Росію дуже дошкульно відчути силу української зброї на своїй території. Тому я точно розумію, що зменшення обертів не передбачається.

Закінчіть речення: "Україна буде по-справжньому незалежною тоді, коли…"

Коли ніхто у світі – ні наші найближчі сусіди, ні наші агресивні сусіди, ні наші заокеанські чи європейські партнери – не матиме права на ревізію нашого минулого, нашої історії та не матиме права вказувати нам, як ми, українці, визначаємо своє майбутнє. От коли це трапиться, тоді можна буде сміливо відкривати шампанське. Поки що ми на шляху до цього.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.