У студії 24 Каналу – Анастасія з позивним "Зірка", начальниця групи медичної евакуації легіону "Свобода Росії".

В інтерв'ю Софії Трощук "Зірка" розповіла про свій життєвий шлях – від роботи в індустрії високій моді в Парижі до військової служби на боці України.

Анастасія пояснила, чому після початку повномасштабного вторгнення вирішила взяти в руки зброю й допомагати українським військовим, як працює медична евакуація на фронті, чому в армії критично важлива домедична допомога та як волонтери тримають значну частину медичного забезпечення.

Текстову версію інтерв'ю з Анастасією "Зіркою" – читайте на 24 Каналі.

Ви працювали у Парижі у високій моді, а потім з початком повномасштабного вторгнення вирішили приєднатися до легіону "Свобода Росії", до російських добровольців на боці України. Що перш за все наштовхнуло вас на це рішення?

Я людина, яка не може терпіти. Це і плюс, це і великий мінус.

Для мене відчуття, що я нічого не можу зробити, – це найстрашніше відчуття. Це мене просто вижирало зсередини, коли я побачила, що коїться.

Перш за все, я смішно думала, що можна щось донести, пояснити, тому що в мене була дуже велика російськомовна аудиторія.

Я сама з Росії, з Москви, до того на Уралі жила, коли була дитиною. Багато друзів, багато знайомих. Хотілося щось донести, хоч пояснити. Але я зустрілася просто зі стіною: "Це все неправда, це все "Голлівуд", там трупи ворушаться, це все спецефекти". Я кажу: "О, ці спецефекти знімала моя близька подруга з вікна. Це не спецефекти".

І потім хтось боявся, хтось не сприймав, були й такі, хто підтримали одразу, але вони майже всі погано закінчили або виїхали. А потім дивишся, що коїться, друзі з України пишуть: "Нас бомблять, нас бомблять, нас бомблять". І ти кожен день у цьому. І я думаю: нічого неможливо зробити. І одразу така: "О, піду в армію".

Потім думаю: "Ну, куди ти підеш? В яку ти армію підеш?". Зараз я вже уявляю, що таке армія. Сучасна армія, особливо в умовах війни в країні, – там всі потрібні, взагалі всі. А тоді я думала, що там потрібні такі круті вояки, які штик-ножами відбиватимуть наступ. Думаю: куди, яка армія, тим більше ти – громадянка Росії.

Потім я стала казати всім своїм друзям: "Виїжджайте, особливо ті, в кого діти". А я тільки-тільки купила дім, великий-великий дім. Тільки купила і думаю: колись там будуть у мене діти, колись буде родина. Кажу: "Приїжджайте".

Одна моя колега, яка сама не могла виїхати [з України, – 24 Канал], чоловік пішов захищати країну, була ще доросла дитина – син, який не міг виїхати, і спитала, чи можу я прихистити дітей тимчасово. Ми не знали, наскільки це буде. І до мене приїхали діти, наповнили дім сміхом, криками, сльозами.

Поки вони там жили, я відчувала: ну, от, я щось роблю. Я дивилася, що коїться в Бучі, і потім бігла в кімнату до дітей, які там сплять. Я сиділа з ними й думала: Боже, оці діти в безпеці.

Потім у Києві стало більш-менш окей, і батьки ухвалили рішення, щоб діти повернулися в Україну, навчалися в українській школі. Вони поїхали, і все почалось заново. Коли ти не йдеш своїм шляхом, то починається якесь саморуйнування. Я почала хворіти просто всіма хворобами, які тільки є.

І потім я собі так вирішила: хочу йти в армію, хочу брати зброю, хочу битися проти всього цього. Я хочу захищати дітей України. Я хочу, щоб це закінчилось. Я не хочу цього всього.

Я написала в український військовий комітет у Парижі. Типу: я знаю, який у мене паспорт, але я нормальна, може, згоджуся. Я просто сіла, взяла папірець А4 і написала всі свої якості, які можуть згодитися в армії. У мене тато був військовий медик, до речі. Я виросла на полігонах, мені подобається дисципліна, я це знаю.

Вони мені відмовили, але порадили легіон "Свобода Росії", про який я не знала. Я знала, що є якісь російські формування. Почала дивитися – дуже мало інформації було про легіон. Це був 2023 рік. Я подивилась документалку "Рік війни" і все. Взагалі неможливо було ні спати, ні їсти. Мені треба було щось робити. Хотілось діяти, бути на самому переду.

І я вразилась тим, які це люди [в легіоні, – 24 Канал], які це росіяни, який вибір вони зробили. Для мене це просто найблагородніші люди. Це громадянська позиція. Тут ти захищаєш свою країну – і ти автоматично молодець. А тут ти росіянин, ти захищаєш Україну, ти проти режиму – і тебе засуджують.

В чому зараз полягають ваші обов'язки в легіоні?

Я бойовий медик і зараз я очолюю медичну евакуацію військових поранених з поля бою.

Вона складається з двох частин. Це кейесвак – те, що вивозить саме з "червоної зони" в зону більш-менш безпечну, куди вже може заїхати автомобіль з медиками. Тобто перша частина – це броньований автомобіль. Потім зустрічають медики.

Це вже реанімобіль, коли є можливість реанімацію робити. А так – просто фельшер або досвідчені бойові медики. Ми вже там забираємо хлопця, починаємо йому колоти знеболення, перевіряти його рани, доповідати, в якому він стані, і ухвалюємо рішення, куди його везти тощо.

Це класна робота, тому що коли поранений боєць бачить медика, це, я завжди кажу, дуже класний момент, бо тут ти видихаєш уже точно. Якщо ти побачив медиків – уже все.

Навіть якщо ти на кейсеваку виїжджаєш, на ньому ще треба доїхати. В американській армії й в інших арміях на кейсевак саджають медика теж. Там більш-менш усе організовано під медика. А тут у нас можливості саджати медика в кейсевак нема, бо дуже великий ризик втратити цього медика, а медика дуже важко знайти й навчити.

Майже немає можливості щось там з пораненим робити. Тобто доевакуаційна допомога має бути якісна. Потім задача наших хлопців збройної групи кейсваку його вивести, просто довезти. І це найголовніше. Потім ми вже його хапаємо, роздягаємо, розрізаємо, обіймаємо.

Яких навичок вам довелося навчитися для того, аби працювати отак на передовій? Навчання, курси. Як відбувався ваш шлях?

У нас, в легіоні дворівнева навчальна система: є БЗВП, загальновійськова підготовка, яку проходять всі військовослужбовці. І ще є навчальна база, де бійці проходять досить якісне навчання. У мене це тривало три місяці.

Там просто готували в космонавти: треба було і бігати по 25 кілометрів з рюкзаком, з БК (боєкомплектом, – 24 Канал) ходити, стріляти з усього, з чого тільки можна стріляти. Ти навчаєшся, як переборювати себе, навчаєшся бути уважним у різних умовах, навчаєшся бути зібраною.

Ну, і потім, звісно, медична допомога. Я навіть сама не знала, що я стільки всього знаю про медицину. Я не такого не очікувала. І коли пішли перші курси з тактичної медицини, я вже в перший день подумала: Боже, я хочу бути медиком.

Я колись думала, ким я можу бути, де я можу бути корисною. Я на штурм не побіжу – треба бути реалістом. Мені 40 років, я не була до того такою дуже спортсменкою. Це не той, хто зазвичай бігає в штурми.

Я думала: може, розвідка, дрони тощо. І я подивилася на старті мого шляху до армії відео з розвідки, де вони просто дивилися, як помирає боєць. І я тоді зрозуміла, що вони просто дивляться і нічого не можуть зробити. Я взагалі не знаю, як це можуть виносити наші розвідники й розвідниці. Ти тільки дивитися можеш, нічого не можеш зробити.

Я обрала військову професію, де я можу щось зробити. Якщо він у мене перед очима – я щось можу зробити. Я знаю, як йому допомогти, або вже нічого неможливо зробити, і тоді я точно буду знати, що вже нічого не можна зробити. Тобто реально можна діяти.

Я навіть іноді думаю, що я навіть голими руками зможу щось зробити: якщо це масивна кровотеча, якщо пощастить, її можна заткнути пальцем. Якщо добре знайти цю артерію, шансів мало, але вони не рівні нулю. Це елементарна база – те, що називається "медицина катастроф". Навіть голими руками можна допомогти.

Найголовніше – це домедична допомога, щоб бійці один одному могли допомогти. Вони зв'язуються з нами, і ми даємо якісь поради… Бо більшу кількість часу швидкої евакуації зробити неможливо.

Цей американський "золотий час" – дві години – у нас можна навіть не вивчати, бо ніяких двох годин не буде.

Якщо це важкий поранений, то вивезти його за дві години – нереально, бо це війна дронів. Щоби евакуювати, треба підготувати операцію. Просто так кинутись – це знищити дві групи. Тобто знищити медиків, знищити кейсвак і знищити групу, яка його понесе. Це нереально повністю.

Тому ми намагаємося дати якісь поради, або можемо швидко зібрати якісь медикаменти й скинути з дрона, щоб вони змогли щось зробити. І найважкіше в цьому – коли ти розумієш, що вже нічого не можеш зробити.

Через це ми дуже якісно навчаємо такмеду. У нас це пріоритет від командира. Пріоритет №1. Як кажуть навіть наші найдосвідченіші бійці, можливо, стріляти ви ні в кого і не будете, а медицина вам скоріш за все пригодиться. Не собі, так побратиму.

Ось це все забезпечення, яке є в легіоні, – це тільки від українських Сил оборони, від України, чи є, можливо, якісь закордонні партнери, донори тощо?

Так, є, звісно, допомагають багато. Медицина в армії – це 99% "волонтерка". Я скажу так, що День волонтера настільки ж важливий, як і День військовослужбовця. Все тримається на волонтерах.

А є росіяни, які живуть в інших країнах і допомагають?

Так, допомагають дуже.

Ви коли спілкуєтеся з ними або дізнаєтесь про них інформацію, як вони пояснюють, чому вони допомагають?

Тому що для кожної нормальної людини, у якої є хоч якесь уявлення про те, що таке добре і що таке погано, Путін – це погано, війна в Україні – це погано. Путіна треба знищити й змінити режим – це добре. В Україні має бути мир і виплачені репарації – це добре.

Ми можемо бути незгодними одне з одним у мільйонах речей про те, яке має бути майбутнє в Росії, чи треба її розділити на купу маленьких країн, чи ні. Чи буде сенс, що Путін помре, прийде Путін-2 і буде ще гірше, чи не прийде. У всіх різні уявлення, як це має бути…Зараз тільки одна мета у всіх нормальних громадян Росії: щоб закінчилась війна, як мінімум, і щоб Путін і вся ця компанія – "йокнулись", бо це шанс хоч на якесь майбутнє.

Чи за цей час проживання в Україні й перебування на службі у Силах оборони у вас змінилися міркування стосовно Росії й росіян, які там перебувають зараз і підтримують війну?

По-перше, дивно, але вже пішла вниз та частина, яка підтримує [війну, – 24 Канал]. Є багато тих, хто взагалі не підтримує і не підтримував із самого початку. Я нікого не виправдовую зараз.

Я жила в Росії й жила у Франції 15 років, і я прожила тут [в Україні, – 24 Канал] уже певну кількість часу. Якщо там не побути всередині, неможливо вільному українському громадянину зрозуміти, що таке така репресивна країна, де ти боїшся за все, і боїшся того, що стовідсотково в тебе заберуть дітей, тебе знищать. Це гарантія.

Тут виходять на протести. Тут нема гарантії, що ви закінчите погано. Там є така гарантія. Кожен, хто там відкриває рот, уже попрощався зі своїми рідними, близькими й життям. Кожен.

І я кажу: ви впевнені, що якщо знали б на мільйон відсотків, що ви закінчите погано, і ваші діти, ваш бізнес, ваше життя – всі ви точно виходили б? Я не виправдовую людей, але дещо розумію тих, які там. Але є й такі, про яких у мене взагалі слів немає [росіяни, що активно підтримують війну й при владі, – 24 Канал]. В мене вже закінчилися слова. Це хворі люди, і я дуже сподіваюся, що вони всі закінчать у в'язниці. Просто всі.

Зараз ЗСУ трішечки допомагають відкривати очі й рота. Людина тільки коли боїться вже смерті, тоді починає робити щось для себе незвичайне. Смерті від голоду, смерті від бомби, від чогось.

Росія вже притиснута, громадяни Росії притиснуті. Але тільки зараз, перед обличчям реальної можливості вмерти, щось почне прокидатися. Хто в цьому винен? Україна? Ні. У цьому винен Путін.

Країна, яка починає війну, повинна розуміти, що війна може бути й на їхній території теж. Путін зробив усе, щоб притягнути війну на свою територію, на своїх громадян, на яких йому все одно взагалі.

Нація, яку Путін ненавидить найбільше, – це навіть не Україна, це його ж громадяни. Його порівнюють з Гітлером. Це дивно, але він гірший, ніж Гітлер. Що Путін добре зробив для Росії? Нічого. Тільки погане.

Зважаючи на те, про що ви розповідали, і на ту систему, яку вибудував Путін, – ФСБ, інші каральні органи, суд, який ухвалює будь-яке паперове рішення, ув'язнення, величезну кількість громадян Росії, які виїхали за кордон, – проактивна частина, як ви, наприклад, як ваші побратими й посестри. Ви вірите, що там у досяжному майбутньому можливі якісь зміни в Росії, чи система сильніша?

Зміни можливі. Жодна система не вічна. Доживемо ми до цього чи ні – я не знаю.

Як у кожної жінки має бути маленьке чорне плаття, так у кожної людини має бути мрія.

У мене є мрія. Не яхта, це реально купити. Я хочу, щоб колись – я уявляла себе дуже старенькою, – вже десь 90 років… Я приїхала, може, з онуком чи онучкою. І ми прийшли на цю Красну площу. Колись я була на цій Красній площі багато років тому, в якомусь взагалі іншому житті. І щоб ми прийшли на цю площу, де нема мавзолею, цієї камери з трупом, з людиною, яка продала свою країну і досі там мертва валяється. Де замість мавзолею – величезний меморіал жертвам російсько-української війни, де написано: "Ніколи знову" такими великими буквами, що це видно з космосу.

Щоб він був вищий за той храм, який стоїть дуже великий. І от там цей меморіал стоїть, і я стою там, беру свого онука за руку й кажу: "ми з твоїм дідусем воювали за це. І тобі не потрібно буде йти в армію. І жодній дитинці, яка навколо бігає, не потрібно буде воювати".

Я хочу ще трохи з вами про особисте поговорити. Ви дуже гарно розмовляєте українською. Якби я не знала, хто ви, я б ніколи в житті не сказала, що ви жили певний період часу в Росії й дуже української не знали. Як ви ухвалили рішення перейти на українську навіть у побуті?

Я розмовляю українською. Якщо хтось до мене говорить українською, я автоматично розмовляю українською. Там, у країні, де це державна мова, я зазвичай розмовляю мовою державної. У Франції я автоматично починаю розмовляти французькою, тому що це державна мова і всі нею спілкуються. Тут те саме.

Якщо людина переходить зі мною на російську і їй комфортно, я переходжу на російську. Коли я була маленька, батьки розмовляли зі мною українською. Потім ми приїхали на Урал, бо батька, як військового, відправили туди. Половина родини розмовляла українською, друга половина – російською.

Молодша сестричка в мене була дуже інтровертна дівчинка. Мама привела сестру до школи, там така була співбесіда з вчителькою.

Вчителька каже: "Девочка, как тебя зовут?". Ну, дівчинка, в принципі, не дуже цікавилась розмовляти з цією тіткою. Мама їй українською каже: "Аня, скажи вчительці, як тебе звати?". Вчителька тоді роззявила рота: "это что, украинский?"

Потім я пам'ятаю, що в школі співала на заходах пісеньки українські. Завжди мене просили щось сказати [українською, – 24 Канал]. Батьки вирішили, ухвалили таке тупе рішення, тоді воно було ніби правильне: вони припинили взагалі розмовляти українською вдома для того, щоб дитина почала говорити. І в моєї сестри такий психологічний блок створився, що вона навіть одне слово сказати ніколи не могла потім українською. Вона розуміла, коли до неї розмовляли, і не могла сказати жодного слова. Настільки її блокувало. Це дуже прикра історія. Потім вже потихеньку я сама навчилася українську читати, сама вчилась українською писати, і отак потихеньку все більше і більше.

В армії в нас половина так розмовляє, половина так. Я ставлюсь до мовного питання так: по-перше, я не воюю за те, щоби людей ображали чи знищували за мову будь-яку. По-друге, російська мова не належить Путіну. Взагалі мова належить тільки людині, на якій вона розмовляє.

Це не щось, що можна забрати. Це навіть не територія. Це не те, що можна собі присвоїти. Оце наше, ми вирішуємо це. Це інша історія. Інше питання – це юридична справа. А тут, коли є країна, в Україні є певні правила щодо дуже багато чого: кордонів, правил поведінки, документообігу, мови, яка дуже важлива. А далі особисту культуру кожен обирає сам, спільно з іншими.

Ви вже певний період часу живете в Україні й, очевидно, бачили дуже велику кількість міст. Працюєте і на лінії бойового зіткнення, але нині ми з вами зустрічаємося у Києві. Як вам Україна у побуті? В плані культури, їжі, людей. Як вам тут живеться?

Я завжди любила Україну. У мене взагалі нереальне ставлення до України було. Коли я була маленька, ми приїжджали до далеких родичів влітку на канікули. І коли ми були маленькі, то думали, що Україна – це взагалі така чарівна країна, тому що там школи немає, зими немає, і ми були єдині діти маленькі, всі були тільки дорослі: ми робили, що хотіли, розважалися. І кожен раз Україна була така магія взагалі.

Мені подобається Україна. Я дуже вірю в Україну. Я дуже рада, що в України є шанс набагато більший, ніж у Росії, тому що українці вільні всередині. Я не вірю в якусь генетичну історію. Це про виховання. Але те, що українці змогли зберегти вільний вибір і боротися за цей вільний вибір, – це дуже добре, тому що є шанс.

Але, як людина, яка прожила 15 років у Франції, скажу: ми хочемо в Євросоюз, але треба ще трохи постаратись для цього.

Поки що в Євросоюз люди хочуть через гроші, але не хочуть не хамити, не хочуть не сваритись, не хочуть не плювати навколо дому, не хочуть вирішувати свої права і боротися за них. Я хочу, щоб хтось боровся. Так що, це ще треба трохи в собі виховувати.

І як не страшно про це казати, але війна – це жахливо, але вона зіграла свою позитивну роль у становленні самосвідомості українського і повертанні до Європи остаточного.

Путін відрізав усе. Путін хотів, щоби тут всюди царило російське, а по факту він зробив навпаки. І щодо російської мови насправді він зробив просто культурний злочин.

Ніхто стільки поганого для російської мови не зробив, як Путін. Він зробив усе, щоби російську мову просто не переварювали.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.