З самого початку заснування міць радянської ідеологічної машини базувалася на цензурі. Покоління радянських людей жили в умовах тотального ідеологічного контролю з боку влади. Крамольні тексти, що могли посіяти сумнів у міці радянського союзу нещадно знищувалися, авторів саджали та усіляко репресували.
Перші проблиски відміни тотального контролю влади за тим, що читають та пишуть радянські громадяни, почалися під час так званої Хрущовської відлиги. А остаточне послаблення цензури відбулося під час горбачовської перебудови, яка почалася у 1986 році – все завдяки політиці гласності.
Суспільство в один момент отримало можливість обговорювати безліч важливих тем, за одну згадку про які рік тому можна було потрапити на поселення в сибірську колонію. В ЗМІ одразу ж з'явилися безліч публікацій про зловживання партійною верхівкою своїм становищем, про те, що в країні шириться наркоманія та проституція, а дефіцит став цілком звичним явищем.
Читайте також: Мрійник, який хотів підкорити небо, а підкорив океан
З 1988 року в СРСР почали публікувати праці заборонених авторів – Солженіцина, Пастернака, Гроссмана та інших дисидентів. Люди дізналися про страшні і раніше приховані сторінки історії – про сталінські чистки, БАМИ, ГУЛАГи, переселення народів, звірства НКВС та інші.
Фактично, цензура вже не діяла до її формальної відміни в 1990 році. До того часу СРСР тріщав по швах, держава розвалювалася і керівництву було абсолютно не до того, чи буде знати народ про злочини влади, чи ні.
Відтак, саме політика гласності та відміна цензури стали тими факторами, які остаточно розвалили в'язницю народів – Союз Радянських Соціалістичних Республік.