"Ефектом Люцифера" назвав свою книгу психолог Філіп Зімбардо, автор відомого Стенфордського експерименту. Експеримент, проведений в Америці у 1971-му, полягав у тому, що одна група учасників зображувала тюремників, а інша – в’язнів. "Гра", розрахована всього лише на два тижні, була припинена на шостий день – "тюремники" надто захопилися своєю роллю. В експерименті брали участь представники середнього класу, успішні, здорові люди, емоційно стійкі (як здавалось від початку) та не схильні до збочень. Але коли жеребкування розділило всіх 24 гравців на дюжину "жертв" і дюжину "катів", останні ніби з’їхали з глузду – їм вистачило пари днів, аби перетворитися на справжніх садистів.
Очевидно, найгірше, що може зробити війна, це – спричинити "ефект Люцифера". Тож не захоплені території, не знищені пам’ятки, не зруйновані міста, не отруєна земля і навіть не вбиті чи залишені інвалідами люди є її головною жатвою. Кожна війна – це битва за спотворені душі. За те, щоб людина, яка ще вчора була звичайною середньостатистичною особистістю – з тих, що й "мухи не вб’ють" – сьогодні стала катом, садистом, добровільним і послідовним мучителем. Як по цей, так і по той бік лінії фронту. Ніколи не буває так, щоб одна сторона складалась із суто "білих", а інша – з суто "чорних" учасників війни. "Красиві" війни канули в Лету ще у часи Гомера та його троянців. Епохи, що прийшли після античності, замість акценту на переможеному ворогові породили культ його катування.
2 мільйони зґвалтованих червоноармійцями німкень (і це лише офіційно задокументовані випадки) і понад 3 мільйони осіб, що були ув’язнені у концтаборах Третього Рейха. Симетрична відповідь? Ні. Симетрично викривлені душі – і вже не людські. Японський генерал-лейтенант Сіро Ісії, командир "загону 371" – групи експериментаторів, що практикували вівісекцію живих людей, і американський президент Гаррі Трумен, котрий віддав наказ бомбити Хіросіму і Нагасакі – ще один приклад з цього ж ряду. Це те, що стосується Другої світової.
Не є винятком і нинішня війна на Сході. Лише пара вітчизняних видань (з цілком проукраїнською позицією) ризикнули розмістити матеріал про те, що й наші воїни – учасники АТО – є, м’яко кажучи, не ангелами. В матеріалі мова йшла про зґвалтування жінки, яку підозрювали у лояльності до сепаратистів. Такий випадок був один – принаймні, на сторінках цієї статті. Тема, на жаль, не отримала розвитку, й наразі не зрозуміло, чи розслідує хтось цей злочин, і чи дійсно він є поодиноким. Хоча важливо навіть не це. А той механізм, який запускається в дію невідомими силами і змушує людину, що ніби воює за праве діло і за високу ідею, ставати покидьком.
Можливо, в дію дійсно втручається Люцифер чи Вельзевул, як у романі Голдінга "Повелитель мух". Там у дітей, що самі розділились на два табори, теж ішла війна. Війна одного з одним. А по завершенню її і по несподіваному прозрінню їм лишалось хіба що плакати "над втраченою невинністю і над тим, якою темною є людська душа". Але плакати завжди запізно. Після скоєного злочину ніщо не стає таким, як було до того – хоч плач і кайся, хоч лишайся затятим грішником.
Так ніколи не стане колишнім і Київ. У 2004-му, в часи Помаранчевої революції, був момент, коли всі серйозно обговорювали, чи зважиться Кучма застосувати силу проти маніфестантів. Під "силою" традиційно розуміли кийки, сльозогінний газ, водомети, побиття заарештованих в міліцейських райвідділках. Припускали й серйознішу зброю. Проте ніхто й уявити не міг, що десять років по тому, у іншій битві на тому самому місці, будуть тіла не лише з вогнепальними пораненнями, а й з відрубаними головами, взрізаними животами і навіть – якщо вірити очевидцям – знятими скальпами. І що на околицях Києва знаходитимуть трупи з явними ознаками тортур. І що в кінці цієї війни / революції на її учасників чекатиме не бачена досі перемога, проте вони здригнуться від жорстокості переможених.
Отож, що перетворює людину на нелюда? Невже тільки відчуття повної безкарності? Це не зовсім коректна відповідь, адже, наприклад, учасники Стенфордського експерименту не могли відчувати безкарність – всі вони були свідомі того, що є лише найнятими статистами, а не вершителями людських доль. Філіп Зімбардо говорив у цьому випадку про велику владу групового конформізму – бажання збитися у стаю, чи то пак у стадо, і розчинити власну відповідальність у колективній. Це те, що стається на будь-якій війні. На ній же відбувається деіндивідуалізація та дегуманізація – а la guerre comme a la guerre, як кажуть французи, або "війна все спише", як говорять у нас.
Іще одна питома риса кожної масової бойні з яскраво вираженими елементами садизма – це бажання спертися на авторитет лідера – хоч світського, хоч церковного, хоч військового. Жив колись у другій половині XVIII століття такий собі Шарль Анрі Сансон – кат міста Парижу, котрий здійснив 2918 страт (в тому числі – і королівської родини, а згодом й провідників французької революції). За легендою, його якось зустрів Наполеон і спитав, чи спить Сансон спокійно, відправивши на той світ майже три тисячі душ. "Якщо королі та імператори сплять спокійно, то чому б не спати спокійно кату?" – відповів Сансон.
Вести війну і не втратити у ній людську подобу – завдання не з простих. Безперечно, бувають на ній і герої – лицарі без страху і докору, бувають солдати, над якими не має влади натовп з його нелюдськими інстинктами. І таких, хочеться вірити, більшість. Принаймні, більшість серед тих, хто не сам розв’язує війну, а лише борониться від неї. Але спокуса є великою, і демони не сплять. Інколи мені здається, що Путін розв’язав війну з Україною не заради Криму і тим паче не заради не потрібного йому Донбасу, не заради того, аби відволікти росіян від насущних проблем абощо. Йому дуже кортить випустить назовні того внутрішнього звіра, який дрімає в багатьох з нас – навіть, як сказав би Зімбардо, у "дуже й дуже хороших людях", і подивитись, чого досягне цей звір на свободі.
Перемогти власного мінотавра – значно тяжче та важливіше, аніж виграти війну. У двобої з ним не допоможе жодна натівська зброя. Те, наскільки люди є людьми, визначить битва чорного і білого у кожному окремо взятому індивіді. Іншого способу відділяти зерно від полови іще попросту не вигадано.
Читайте також: Чи варто вимагати виключення Росії з ПАРЄ?