Росіяни терористи, як і таліби, а українці врятували мене у бою: ексклюзивний блог воїна з США

Бажання допомогти українцям – сильніше за страх

Вдома, у Штатах, я намагався отримати ліцензію рієлтора і запустити власний бізнес з управління нерухомістю. Однак все змінилося, коли я побачив по телевізору кадри ракетних обстрілів України.

Читайте також До кінця року Україна повинна розібратися з ворогом: що буде в іншому разі

Я побачив, як молодим хлопцям, які раніше не служили й не вміли воювати, видавали зброю, і вони йшли на війну. У мене виникла думка: "Я професіонал, маю досвід бойових дій і можу допомогти". Але на той момент президент України ще не відкрив двері для іноземних легіонерів. Тому я помолився і сказав собі: "Боже, якщо є спосіб, яким я можу надати допомогу, – я це зроблю".

Майкл відзначений нагородами в армії США / Фото надав боєць

Через кілька днів Володимир Зеленський сказав, що всі іноземні бійці та професіонали можуть взяти участь в захисті України. Я прийняв рішення їхати, тому що був в Іраку, Афганістані, був готовий до цього.

Рідні були не в захваті від мого рішення. Вони казали, що я божевільний. Мовляв, одна людина нічого на війні не змінить. А я відповідав: "Якщо всі так думатимуть, то ніхто не прийде на допомогу". Я трохи хвилювався, але бажання допомогти українцям було сильніше за страх.

Перший мій бій відбувся ще у 2012 році в Афганістані. Однак, якщо порівнювати вогневу потужність, то у росіян вона набагато більша, ніж у талібів. При цьому росіяни такі ж терористи. Коли вони програють та відступають, то знищують усе на своєму шляху і вбивають цивільних. Їхня військова тактика – недостойна, невоєнна.

Пекло останнього бою

Мій останній бій був уночі. Ми мали зайти в окуповане росіянами село, проникнути в будинок, зібрати розвіддані й знищити малі групи ворога. Зранку в це село мали зайти українські війська. Однак, як тільки ми туди заїхали та вийшли з транспортного засобу, – противник знав, що ми там. Ми, мабуть, виявили себе. Тоді почалось справжнє пекло.

Це був наче епізод з Другої світової війни. Вівся дуже щільний артилерійський вогонь, снаряди падали дуже близько. Також по нас вели вогонь з кулеметів. У якийсь момент ми думали, що всі загинемо. Ми залягли на землю і намагалися зайняти укриття. Але як мінометник я знав, що коли вони зроблять ще один прицільний залп – нам кінець.

Цікаво "Нравится – не нравится", Росія розпадається

Було холодно. Навіть через холод я відчував, як земля нагрівалася від артилерійських розривів. Стало аж гаряче. Я тоді подумав, якщо мені судилося загинути – краще загину, намагаючись когось врятувати. Тоді я підповз до свого товариша і накрив його своїм тілом. Я пам'ятаю, що молився Богові і казав: "Боже, я не хочу сьогодні померти. Але зроби так, щоб якщо я сьогодні помру, – ця людина вижила".

Тоді виникла певна пауза у вогні противника. Ми знаємо, що коли виникає така пауза, це означає, що ворог коригує свій вогонь і краще прицілюється. Тоді мій командир закричав: "Вставайте! Рухаємось!".

Воїн з російським окупантом / Фото Майкла

Українці прикривали пораненого воїна-іноземця

Ми рухалися до будівлі і дійшли до перехрестя. Пам'ятаю, я подивився праворуч. Побачив, як міна прилетіла в будинок за 50 метрів від нас. Цей будинок загорівся. Потім пролунав ще один вибух. Не пройшло і секунди, як я відчув удар, наче хтось мене вдарив у бік. Мене не збило з ніг, але я захитався. Я глибоко вдихнув і почав кричати: "Я поранений, поранений!".

Тоді я впав на землю. Командир наказав усім сховатися в укриття, але двоє хоробрих хлопців сказали, що вони мене не покинуть і залишаться зі мною. Хоч загалом це було просто божевіллям, бо перш за все ви повинні забезпечити вогневу перевагу в бою, і тільки потім займатися пораненим. Але ці хлопці тиснули на мою рану з двох сторін, і, коли поряд приземлялися гранати та міни, – вони прикривали мене з обох сторін.

Згодом командир також приєднався до них і допомагав обробляти мої рани. Якщо чесно, біль був таким сильним, що я просто хотів попросити товариша пристрелити мене. Але я – християнин, тому подумав: "Не роби цього, не можна цього робити. Ти знаєш, куди ти потрапиш, якщо зробиш це". 

Через кілька годин мене все-таки доставили до госпіталю. Через 36 годин мною зайнялися хірурги, зробили операцію. Можу сказати тільки, що українські хірурги дуже професійні. Вони врятували моє життя.

Рекомендуємо Китай воює чужими руками: чому ця країна точно недружня Україні

В Інтернаціональному легіоні воюють професіонали

Зараз я почуваюся чудово і радію, що зможу ходити й бігати, коли повністю відновлюся. Я зовсім не жалкую, що приїхав в Україну. Думаю про сміливих хлопців-українців, які врятували мене у тому бою.

У майбутньому планую займатися підготовкою бійців. Мені подобається те, що в Інтернаціональному легіоні хлопці дуже професійні. Це додає впевненості у бою, адже знаєш, що тебе прикриють. До речі, командир мого підрозділу – українець. Він хороший командир, у якого є добре розуміння тактики.

Взагалі я дуже люблю Україну й українців. Найбільше мені подобається їхній дух: не відступати й не ламатися. Ворог величезний, але українці не здаються. Я захоплений цим.

З воїном розмовляв: Володимир Патола.