Росіяни вкотре намагалися показати, що війна нібито відбувається лише на українській території. Що вони можуть безкарно запускати ракети по наших містах, а самі й надалі житимуть звичним життям: торгуватимуть, купуватимуть, будуватимуть бізнеси, оформлюватимуть кредити та замовлятимуть товари на маркетплейсах. Але ця модель закінчується. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Тієї ж доби Україна продовжувала бити по російських військових підприємствах, логістичних центрах і складах, через які забезпечується не лише цивільна торгівля, а й російська армія.
Під ударом опинилися великі логістичні хаби Wildberries у Санкт-Петербурзі, Ленінградській області та на території тимчасово окупованого Криму. У Кірові було уражено підприємство концерну "Алмаз-Антей", пов'язане з виробництвом авіаційної та ракетної техніки.
Президент Володимир Зеленський підтвердив застосування української далекобійної зброї по важливому військовому об'єкту в російському тилу.
Це означає, що Україна не просто відповідає на російський терор. Вона поступово руйнує всю систему, яка дозволяє Кремлю цей терор продовжувати.
Wildberries – це вже давно не просто інтернет-магазин
Російська пропаганда намагатиметься представити удари по складах Wildberries як атаки на звичайний цивільний бізнес. Мовляв, там зберігалися сукні, спортивні костюми, дитячі іграшки та побутова техніка. Мовляв, постраждали підприємці, які не мають стосунку до війни. Але сучасна російська воєнна економіка влаштована набагато складніше.
Після запровадження західних санкцій великі маркетплейси стали одним із ключових механізмів паралельного імпорту. Через них у Росію продовжували потрапляти електроніка, засоби зв'язку, комплектуючі, оптика, обладнання, продукція західних брендів і товари подвійного призначення.
Те, що формально завозиться для цивільного ринку, дуже швидко опиняється на російському фронті. На маркетплейсах російські військові та волонтерські структури закуповують елементи для дронів, дроти для оптоволокна, акумулятори, антени, тепловізори, радіостанції, інструменти, форму, спорядження та маскувальні сітки.
Саме тому великі логістичні хаби – це елементи російської воєнної інфраструктури. Через них агресор обходить санкції, забезпечує армію і підтримує здатність продовжувати війну. Тому, коли горить такий склад, Росія втрачає значно більше, ніж партію спортивних костюмів чи побутової техніки.
Вона втрачає логістичну артерію.
Один удар запускає кризу в усій системі
Великі склади маркетплейсів – це об'єкти площею у сотні тисяч квадратних метрів. На них працюють тисячі людей у кілька змін. Але працівники самого складу – лише видима частина системи. Навколо кожного такого хаба існують десятки тисяч людей, які прямо або опосередковано від нього залежать. Це продавці, локальні фабрики, швачки, виробники паковання, водії, вантажники, дизайнери, менеджери сторінок товарів, бухгалтери, працівники пунктів видачі, кредитори та орендодавці.
Коли згорає великий склад, удар розходиться по всьому цьому ланцюгу. Підприємець втрачає товар. Фабрика не отримує оплати. Банк не отримує кредитного платежу. Люди залишаються без зарплати. Пункт видачі – без замовлень. Місцевий бюджет – без податків. Страхова компанія отримує тисячі вимог про компенсацію, які не здатна або не хоче задовольнити.
Так одна пожежа перетворюється на хвилю банкрутств, прострочених кредитів і безробіття. Саме це росіяни зараз починають відчувати на собі.
Вони ще вчора планували нові поставки, розширення бізнесу чи купівлю автомобіля. А сьогодні дивляться на відео з чорним димом і намагаються зрозуміти, чи залишилося в них хоч щось.
"Я політикою не цікавлюся"
Найпоказовіша реакція російських підприємців звучить приблизно однаково: "Я ніколи не цікавився політикою. Я просто займався бізнесом". У цій фразі – вся путінська Росія.
Десятиліттями Кремль привчав людей до простої моделі: не ставте запитань, не втручайтеся в державні справи, не цікавтеся тим, кого бомбить ваша армія, – і вам дозволять заробляти гроші та жити своїм життям.
Мільйони росіян погодилися. Вони не цікавилися Маріуполем. Не дивилися на зруйновані українські будинки. Не питали, звідки беруться ракети, які летять по Києву, Харкову, Одесі, Дніпру чи Львову. Не хотіли знати, для чого на їхніх заводах виготовляють деталі до ракет, чому їхні логістичні компанії перевозять військові товари і хто купує комплектуючі для дронів на маркетплейсах.
Вони просто заробляли. Тепер політика прийшла до них сама. Вона прийшла у вигляді згорілого складу, знищеного товару, простроченого кредиту та кількох тисяч рублів компенсації замість утрачених мільйонів.
Не цікавитися політикою виявилося не лише аморально, а й дуже дорого.
Компенсація у дві тисячі рублів
Російські підприємці вже масово скаржаться на мізерні виплати. У когось згоріло товару на сотні тисяч рублів, але маркетплейс нарахував кілька тисяч. Хтось втратив продукцію на мільйон, але навіть не може забрати зі складу те, що дивом уціліло.
Водночас кредити нікуди не зникли. Зобов'язання перед фабриками не зникли. Зарплати працівникам не зникли. Податки також ніхто не скасував.
Саме так починається криза довіри. Підприємець перестає вірити маркетплейсу. Маркетплейс перекладає відповідальність на страховиків. Страховики шукають підстави нічого не виплачувати. Банки продовжують вимагати платежі. Держава говорить про стабільність і пропонує потерпілим чекати. Але чекати людям часто вже немає з чим.
Сьогодні вони записують емоційні відео і просять допомоги. Завтра вони почнуть шукати винних. І Кремль дуже хотів би, щоб винною для них залишалася виключно Україна.
Проте що довше триватиме криза, то частіше виникатиме інше питання: чому російська влада розпочала війну, але виявилася нездатною захистити навіть власний тил?
Путін не здатен захистити ані бізнес, ані військові заводи
Росія багато років будувала образ держави, яка нібито контролює все. У неї "найкраща у світі" протиповітряна оборона. "Непереможна" армія. Величезна територія, яка нібито робить її недосяжною. Потужний військово-промисловий комплекс. І Москва, яка переконувала росіян: війна далеко, а вам нічого не загрожує.
Тепер українські дрони долітають до Санкт-Петербурга, Ленінградської області та об'єктів за понад тисячу кілометрів від українського кордону. Українські ракети уражають підприємства, пов'язані з виробництвом російської авіаційної й ракетної техніки. Горять нафтопереробні заводи. Зупиняються порти. Вибухають склади. Під ударом опиняються військові аеродроми, логістичні центри та підприємства оборонного комплексу.
Російська влада вже не може приховати головного: вона не контролює власний простір. Губернатори звітують про десятки "збитих" безпілотників, а за їхніми спинами палають багатотисячні складські комплекси.
Російська ППО нібито працює "ефективно", але відео з місць подій переконують людей значно краще, ніж офіційні звіти.
"Фламінго" руйнує концепцію безпечного російського тилу
Окреме значення має удар по військовому підприємству в Кірові. Мовиться вже не лише про безпілотники, а про застосування української далекобійної ракетної зброї.
Росія тривалий час була переконана, що може розміщувати свої військові виробництва далеко від українського кордону і почуватися там у безпеці. Саме на цьому будувалася логіка російського тилу: що далі підприємство розташоване від України, то менше ресурсів потрібно витрачати на його захист. Тепер ця логіка руйнується.
Якщо українська зброя здатна уражати військові підприємства на відстані понад тисячу кілометрів, Росія буде змушена розтягувати протиповітряну оборону по величезній території.
А кожна система, перекинута на захист заводу, складу чи нафтопереробного підприємства в російській глибинці, – це система, якої не буде на фронті або поблизу українських кордонів.
Це і є асиметрична війна. Україна не повинна змагатися з Росією кількістю заводів чи квадратних кілометрів. Вона має змушувати ворога витрачати дедалі більше ресурсів на захист дедалі більшої кількості об'єктів.
Військовий, економічний і психологічний удари одночасно
Удари по російській логістиці мають одразу кілька вимірів.
- У військовому вимірі Україна знищує комплектуючі, обладнання, транспортні вузли та ланцюги постачання для армії.
- В економічному – спалює товари, капітал, складські потужності та інвестиції.
- У банківському – створює хвилю проблемних кредитів і неплатоспроможності.
- У соціальному – залишає без роботи десятки тисяч людей.
- В інформаційному – показує росіянам, що Кремль бреше про повний контроль над ситуацією.
- У психологічному – переносить війну з телевізійного екрана безпосередньо в їхнє життя.
Російський громадянин може не співчувати українцям. Може підтримувати війну. Може радіти ракетному удару по Києву. Але коли в нього згорає товар, банк вимагає повернути кредит, а держава нічого не компенсує, війна перестає бути для нього видовищем. Вона стає рахунком.
Російська воєнна економіка горить ізсередини
Найважливіше – не сприймати ці атаки як набір окремих красивих пожеж. Це системна кампанія. Сьогодні горить склад маркетплейсу. Завтра – нафтопереробний завод. Післязавтра – військове підприємство, порт, аеродром чи залізничний вузол. Кожен із цих ударів послаблює окрему ланку російської воєнної машини. А разом вони створюють кризу, яку Кремлю дедалі важче локалізувати.
Росія може побудувати новий склад. Може перевезти частину товарів до іншого регіону. Може змусити державні компанії взяти на себе частину збитків. Але вона не може одночасно захистити тисячі підприємств, логістичних центрів, портів, нафтобаз, заводів і військових об'єктів на своїй величезній території. Саме тому українські удари стають дедалі небезпечнішими для путінського режиму.
Вони руйнують головний російський міф – що Путін може вести нескінченну війну, а звичайні росіяни й надалі житимуть так, ніби нічого не відбувається.
Не житимуть. Війна повертається туди, звідки вона прийшла. Кожен російський підприємець, який учора говорив, що не цікавиться політикою, сьогодні має можливість побачити її справжню ціну.
Спочатку вона вимірюється згорілими складами, втраченими товарами та боргами.
Але що довше Путін продовжуватиме агресію, то вищим буде цей рахунок – для російської армії, економіки, бізнесу і кожної родини, яка погодилася мовчки фінансувати війну.