Як у старому анекдоті: що варто пам'ятати про війну з Росією

Є один старий анекдот. Туристи знаходять у Карпатах старий схрон, з нього виповзає сторічний дід з машинґвером й питає, чи є якісь новини. Йому відповідають, що триває війна з Москвою на Донбасі. На це дід каже: "Ну що ж, добре хлопці просунулися". 

Цікаво Україна – це не забите прикордоння: історики розвінчали міф про окраїну Російської імперії

Анекдот стає смішним завдяки несподіваній смисловій розв'язці наприкінці. І якщо це закінчення видається нам за смішне, то історія має для нас погані новини. Тому що "несподівану смислову розв'язку" помітить хіба той, для кого 2014 рік став несподіванкою.

Для носія радянської пам'яті війна України з Росією – нелогічна та неможлива. Для вимушених переселенців російське вторгнення – це удар у спину та зрада.

Для столичного аполітичного мешканця все, що відбувається, – це вивих, який потрібно вправити. А для діда з анекдоту – все закономірно. Та ж таки війна. З тим таки супротивником. З тих таки причин. Тільки на іншому кінці країни.

Ми стали заручниками власної пам'яті

Ми всі – заручники власної пам'яті. Яка коротка й у кращому разі розрахована років на 70. Події нашої реальності можуть втрачати логіку й набувати її залежно від історичної оптики.

У 2015 році один польський колега розповідав мені про різницю між його країною і моєю. Він казав про те, що у Польщі весь період з 1991 до 2014 року сприймали як несподіваний історичний перепочинок.

За час якого треба встигнути мобілізуватися, провести реформи й підготувати систему оборони.

Тому що нормативна Росія для них – це імперія, зосереджена на поглинанні та розширенні. І треба бути готовим до того, що її "відлиги" – завжди швидкоплинні.

Україна ж була впевнена у протилежному. Сприймала ослаблену Росію як нову норму. Гадала, що доба імперії пішла в небуття. І тому ті 2 десятиліття, що ними вона могла скористатися, були змарновані.

Рекомендуємо Українці та росіяни – не брати: вчені спростовують найпоширеніші вигадки про "один народ"

Як працює історична пам'ять

Це добре ілюструє те, як працює історична пам'ять. Та, яка дозволяє не заблукати в ілюзіях. Яка привчає помічати вікна можливостей та користатися ними.

Події останніх років можуть стати для нас хорошим щепленням.

Якщо ми, звісно, наважимося вписати ці події у широкий контекст, який доволі простий. Століття життя в колоніальному статусі. 2 десятиліття буферного існування. Фантомні болі імперії, що спровокували вторгнення та війну за незалежність. Нічого нового. Нічого нелогічного.

Доки ми сприймаємо все, що відбувається, за історичний вивих – ми програємо. Доки ми гадаємо, що існує простір для компромісу – ми програємо. Доки ми говоримо, що у війні винна "войовнича меншість" – ми програємо.

Читайте також Росія не є спадкоємцем Київської Русі: яскраві докази та шокуючі пояснення істориків

Вигравати ми почнемо лише тієї миті, коли поглянемо на всі теперішні події очима того таки діда з анекдоту. Для якого новина про війну з Росією не була новиною.

Для якого нова війна – це всього лише продовження його власної. Тієї, що почалася задовго до 2014 року. І тоді ми збагнемо його оптимізм. Бо якщо поглянути на мапу країни, то за 60 років хлопці й справді добре просунулися.