Вони міцно тримали у руках важкі мушкети, а на поясах – криві шаблі. Це були елітні воїни, які за тисячі кілометрів від Ірану, у рідних степах та на морі, допомагали захищати трон перських шахів від найстрашнішої загрози того часу. Звісно, мовиться про козаків, і 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Тіні над Ісфаханом: як українські лицарі кували геополітику Близького Сходу?
Українські козаки не були просто локальними захисниками кордонів чи бунтівниками. У системі координат ранньомодерної Європи та Азії вони виступали як високоефективна військова сила та майстри асиметричної війни, з якими прагнули укласти союз найбагатші монархи світу. І перський шах Аббас І Великий був одним із тих, хто шукав їхньої підтримки. То як саме українці впливали на долю Ірану?
Османська імперія у той час, на межі XVI та XVII століть, була дуже могутньою силою – її армії загрожували Відню на заході та просувалися на схід, намагаючись знищити шиїтську державу Сефевідів. Для османських султанів Персія була не просто територіальним конкурентом, а ідеологічним ворогом. Серія виснажливих османо-сефевідських війн поставила Іран на межу катастрофи.
Шах Аббас І, який зійшов на престол у 1588 році, шукав стратегічний вихід із ситуації. Він зрозумів, що традиційна перська кіннота (кизилбаші) не здатна протистояти османським яничарам, озброєним вогнепальною зброєю. Персії потрібна була модернізація армії та союзники у тилу ворога. І хтось при дворі шаха, кажуть, мудро порадив правителю пошукати військового союзу з європейськими християнськими державами.
Європа зі свого боку мріяла про Антиосманську лігу. Папа Римський Климент VIII, імператор Священної Римської імперії та правителі Речі Посполитої відправляли до Ісфахана посольства, і саме під час цих дипломатичних місій виникла ідея залучити до війни проти турків тих, хто вже мав колосальний досвід боротьби з ними – запорозьких козаків.
Як козаки долучалися до спільної боротьби? Здебільшого через дипломатичні контакти. Наприклад, польський король Сигізмунд III Ваза відправляв до Персії посла, вірменина Сефера Муратовича, який займався не лише закупівлею розкішних килимів та шовку, а й координацією військових дій. Козаки, які формально були підданими Речі Посполитої, діставали негласний дозвіл (а часто і гроші) на походи проти османів, що синхронізувалися з наступами перської армії.
Для Аббаса козаки були ідеальним інструментом. Вони не вимагали складного логістичного забезпечення, як європейські лицарі, при тому були майстрами вогнепального бою, діяли автономно і, що найголовніше, наводили панічний жах на османські гарнізони. Їхня тактика раптових морських рейдів та диверсій ідеально доповнювала масштабні операції перської регулярної армії на іншому кінці імперії.
Цікава історія про те, як козаки Стамбул палили: дивіться відео НезламнаІсторія
Другий фронт на воді: чи були морські походи козаків випадковими?
Іншими словами, найвагоміший внесок українських козаків у захист Ірану від османів був не у пісках Месопотамії чи горах Кавказу, а на хвилях Чорного моря. Османські архіви рясніють повідомленнями про напади козацьких флотилій на Синоп, Трапезунд і навіть околиці самого Стамбула – і сучасні військові історики розглядають ці морські походи не як хаотичне піратство, а як скоординовану геополітичну стратегію.
Коли шах Аббас розпочинав наступ на османські позиції на Закавказзі (наприклад, під час переможної війни 1603 – 1618 років), козаки завдавали ударів по чорноморському узбережжю Туреччини. Це змушувало султана Ахмеда І, а пізніше Османа ІІ, тримати значну частину свого флоту та елітних яничарських підрозділів біля столиці, замість того щоб відправити їх на східний фронт проти персів. Тобто козацька загроза з півночі була одним із ключових факторів, які не дозволили туркам розгромити Сефевідський Іран.
Ще один цікавий нюанс – що змушувало вільних воїнів степу координувати дії з мусульманським правителем. Пояснення прагматичне – спільний ворог, гроші та геополітична вигода. Шах Аббас І був надзвичайно раціональним, він щедро оплачував такі диверсії через послів, передаючи золото та коштовні шовки. У цій великій грі цінували професіоналізм та ефективність, а не релігійну приналежність.
Загалом, козаки у цій війні точно не були сліпим знаряддям – вони виконували роль елітного авангарду, який руйнував османську логістику, поки перси брали в облогу фортеці на Кавказі, такі як Ерівань (Єреван) чи Тебріз. Італійські мандрівники, такі як П'єтро делла Валле, який особисто зустрічався з шахом Аббасом, залишили захоплені відгуки про хоробрість християнських воїнів, чиї удари з півночі допомагали персам перемагати спільного ворога.
Чому ж ця захоплива сторінка історії довго залишалася в тіні? Бо імперіям, які пізніше розділили Східну Європу, було невигідно визнавати українських козаків самостійними гравцями на міжнародній арені, здатними укладати союзи з наймогутнішими монархами Азії. Їхній образ штучно звужували до локальних бунтарів у шароварах. На щастя, до сьогодні історична наука остаточно звільнилася від імперських наративів минулого, і ми бачимо справжню картину.