Коли ОЕСР пише, що Україна стоїть перед безпрецедентним викликом реінтеграції ветеранів, це звучить масштабно. Майже як фраза з великого міжнародного звіту, яку легко прочитати, підкреслити маркером і піти далі. Але за цією фразою – дуже конкретні люди. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Як запобігти злочинам, які потенційно можуть вчинити ветерани після повернення?

Понад 1,4 мільйона військових уже зареєстровані як ветерани/ветеранки станом на початок 2026 року. Після завершення бойових дій до цивільного життя повертатиметься ще більше військових – з пораненнями, психологічними травмами, втратою дому, роботи, звичного кола спілкування.

ОЕСР прямо зазначає: українські системи раннього виявлення потреб і своєчасної інтегрованої підтримки ветеранів поки залишаються недостатньо розвиненими, хоча саме вони визначатимуть успіх довгострокової реінтеграції.

Для мене це не абстрактне, а дуже практичне питання: що станеться з людиною, якщо її потреби ніхто не побачить вчасно?

Є новини, після яких довго не можеш повернутися до звичайної роботи. Наприклад, історія з Лубен, де учасника бойових дій засудили за незаконне зберігання гранати й патронів, які він привіз із зони бойових дій. Про боєприпаси стало відомо вже після вибуху запалу гранати, внаслідок якого жінка отримала тяжкі травми. Або історія з Чернігова: чоловік погрожував гранатою колишній дружині та поліцейським, а в матеріалах справи йшлося про намір підірвати себе.

Такі новини легко перетворити на просту дискусію про покарання. Було порушення закону – має бути відповідальність. Та якщо зупинитися лише на цьому, ми щоразу приходитимемо занадто пізно: після вибуху чи насильства, після того, як родина вже зруйнована, а громада налякана.

Україні потрібна інша розмова – про систему, яка бачить людину раніше, розуміє її потреби і включає допомогу до того, як особиста криза стане кримінальною справою.

Бажано мати функціональну міжвідомчу та міжсекторну взаємодію, яка здатна вчасно закрити потреби, направити туди, де допоможуть. У такому випадку система буде здатна запобігати правопорушенням, ізоляції та втратам людей, а також своєчасно надати допомогу людині, яка потребує її внаслідок пережитих травматичних подій, пов’язаних із захистом цієї системи.

Що рекомендує ОЕСР?

У документі про підтримку ветеранів ОЕСР наголошує: різні ветерани мають різні потреби. Частина має достатньо обмежену підтримку, а частина стикається з цілим набором складних і взаємопов'язаних проблем – біль, порушений сон, травма мозку, залежність, зруйновані стосунки, втрата роботи, відчуття провини, агресія або повна порожнеча всередині. І ці потреби можуть змінюватися з часом: те, що не видно одразу після демобілізації, може стати серйознішим пізніше.

Саме тому ОЕСР рекомендує Україні будувати ранню оцінку потреб – психічне здоров'я, працевлаштування, навички, житло, доходи, сімейні обставини і єдиний маршрут підтримки між обороною, медициною, соціальними службами, освітою та зайнятістю, щоб людина не губилася між кабінетами та довідками.

Це дуже важлива рамка і для правосуддя. Бо коли ветеран/ветеранка потрапляє до поліції, прокуратури, суду або пробації, перед системою вже не просто "особа, яка вчинила правопорушення". Перед системою може бути людина, яку до цього не підхопили медицина, соціальні служби, громада, роботодавець або держава. І тоді кримінальне провадження стає останнім місцем, де ще можна щось змінити.

Потрібні суди, які працюють із проблемою, а не лише з фактом

У світовій практиці для цього існує підхід problem-solving courts (або treatment courts) – судів, які працюють не лише з юридичним фактом, а й з проблемою, що стоїть за ним.

ОЕСР описує такі суди на прикладі Австралії та США: спеціально підготовлені судді, мультидисциплінарні команди, судовий моніторинг, співпраця з державними та громадськими сервісами. Їхня мета – безпека, відповідальність і підтримка через скоординовану роботу різних відомств навколо людини.

Для України така ідея звучить дуже корисно. Уявімо справу ветерана/ветеранки, що вперше вчиняє нетяжке правопорушення: конфлікт з друзями чи незаконне зберігання боєприпасів. Звичайний шлях системи – кваліфікація, обвинувальний акт, вирок, покарання. Але держава могла б поставити ще кілька питань:

  • Що сталося з цією людиною після служби?
  • Чи є у неї ПТСР, залежність, суїцидальні думки?
  • Чи є ризик для родини і потерпілі, яким потрібен захист?
  • Чи є робота, житло, доступ до лікування?
  • Чи може нагляд суду допомогти людині виконувати план реабілітації, а не просто чекати наступного зриву?

Судово-реабілітаційна процедура: як це може працювати

Саме на поставлені питання відповідає судово-реабілітаційна процедура (СРП), яку ми розробляємо разом із партнерами.

Перший крок – добровільна ідентифікація ветерана/ветеранки (визначення статусу), яка запускає скринінг потреб і ризиків. Далі – добровільна згода, оцінка стану, індивідуальний план лікування та ресоціалізації, судовий нагляд, робота пробації, психологічна допомога, менторство "рівний – рівному", та інша комплексна підтримка.

Важливо, що для цього не потрібно створювати нові інституції – судово-реабілітаційну процедуру можна впровадити через координацію в межах уже існуючих структур.

Це складніша робота, ніж просто винести вирок. Реабілітаційний маршрут вимагає від людини з'являтися до суду, виконувати план, проходити лікування, відновлювати зв'язки, брати відповідальність перед потерпілими, родиною і громадою. А від держави він вимагає ще більшого – нарешті навчитися працювати між відомствами.

Так, суддя не вилікує ПТСР, а пробація не вирішить проблему житла чи залежності. Психолог сам не забезпечить юридичну відповідальність. Але разом вони можуть створити маршрут, за якого людина не випадає з системи після першої ж довідки, черги або відмови.

Підтримка не означає уникнення відповідальності

Підтримка ветеранів у правосудді не означає забуття про потерпілих. Problem-solving courts завжди тримають у центрі безпеку потерпілих і громади. Якщо є домашнє насильство – потрібен захист постраждалих. Якщо є зброя чи вибухівка – негайна безпекова реакція. Якщо є суїцидальний ризик – кризове втручання. Але після першої реакції має бути другий рівень: що ми робимо, щоб це не повторилося?

Саме тут покарання без підтримки часто програє – воно може тимчасово прибрати людину з простору, обмежити її. Але якщо після покарання людина повертається з тією ж травмою, залежністю, самотністю і без жодної опори, суспільство отримує відкладену проблему.

Державна політика не може будуватися лише на людях, які впоралися самі. Держава має бути особливо уважною до тих, хто не справляється. Не для того, щоб зняти відповідальність, – а для того, щоб вона стала частиною повернення.

Важкий шлях змін

Для України це буде непросто. Нам бракує психологів, навчених суддів, маршрутів перенаправлення, спільних протоколів, довіри та співпраці між інституціями.

Потрібно обережно прописувати критерії участі, щоб процедура не стала способом уникнути відповідальності та зняти корупційні ризики. Потрібно захищати потерпілих і чесно визнати, що не кожна справа може йти виключно реабілітаційним шляхом.

Обидва документи ОЕСР – про ветеранську політику і про правосуддя – насправді сходяться в одній точці: раннє виявлення потреб, раннє втручання, інтегровані послуги навколо людини.

І якщо українське правосуддя справді хоче бути людиноцентричним, воно має навчитися питати не лише "який злочин вчинила людина?", а й "яка допомога потрібна, щоб ця людина більше не завдавала шкоди — собі, родині, громаді?"

Саме з цього починається правосуддя, яке не просто завершує справу, а допомагає людині повернутися.