Ці цифри потрібні. Але вони відповідають на питання, що зробила держава. І не можуть дати відповіді на інше: чи стало від цього краще жити ветерану? Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Що таке добробут ветерана?
Добробут – це не статус, не посвідчення і не перелік гарантованих державою пільг. Це якість життя людини після повернення до цивільного життя.
Чи має вона доступ до фізичного відновлення та медичної допомоги? Чи може отримати психологічну підтримку тоді, коли вона справді потрібна? Чи має роботу й достатній дохід? Що відбувається з її стосунками та родиною? Чи залишилися поруч друзі й соціальні зв'язки? Чи відчуває вона себе частиною суспільства? І чи може взагалі планувати своє життя далі?
І це не просто теоретична конструкція.
З якими проблемами стикаються ветерани?
У дослідженні реінтеграції ветеранів від IREX (2024 рік) однією з основних потреб ветеранів при поверненні до цивільного життя названо відчуття визначеності щодо майбутнього, визнання військового досвіду та повагу до служби.
Тому пільги – це інструмент. Добробут ветерана – це результат. І ця різниця принципова та колосальна.
Бо можна створити десятки програм підтримки й отримати систему, в якій ветеран усе одно не знає, куди звернутися. І значною мірою саме так вона і працює зараз.
Це підтверджують і самі ветерани. У дослідженні IREX респонденти говорили про складні бюрократичні процедури, нестачу інформації про доступні реабілітаційні та психологічні послуги й відсутність єдиного місця, де можна пройти весь шлях оформлення після демобілізації. В окремих процедурах ветеранам доводиться відвідувати кілька установ, а отримання окремих довідок може займати два – три тижні.
Що з психологічною допомогою?
Можна надати право на психологічну допомогу, але зробити шлях до неї настільки складним, що людина нею не скористається.
IREX фіксує й тут системні проблеми: нестачу місць, де ветерани можуть отримувати психологічну допомогу за місцем проживання, дефіцит фахівців, підготовлених саме до роботи з ветеранами та їхніми родинами, а також недовіру частини ветеранів до цивільних і державних психологів. Окремою проблемою дослідники називають відсутність єдиної системи оцінювання ефективності психологічної допомоги.
Ветеранам важко знайти роботу
Можна прозвітувати про працевлаштування ветерана, не запитавши, чи відповідає ця робота його компетенціям, чи достатньо він заробляє і чи залишиться на цьому місці через пів року.
І тут дослідження знову показує розрив між формальним існуванням можливості та реальною потребою людини. Ветерани та представники ветеранських організацій говорили про необхідність перекваліфікації, неможливість частини ветеранів повернутися до попередньої професії, зокрема через набуту інвалідність, обмежений перелік професій у центрах зайнятості та упередження роботодавців. Серед стереотипів – сприйняття ветеранів як "агресивних", "проблемних" чи "непередбачуваних".
Можна видати посвідчення, виплатити гроші й формально виконати всі державні зобов'язання. І при цьому людина може залишатися соціально ізольованою, без роботи, із проблемами у стосунках, без відчуття безпеки та без розуміння, що робити зі своїм життям далі.
Тоді виникає незручне питання: чи можемо ми назвати таку ветеранську політику успішною?
Повернення не відбувається в одній сфері життя
Людина не повертається з війни окремо на роботу, окремо в родину й окремо до лікаря. Вона повертається одночасно в десятки соціальних ролей. І саме тому добробут не можна розкласти на ізольовані державні послуги.
Проблеми зі здоров'ям можуть впливати на можливість працювати. Відсутність роботи – на фінансову стабільність і стосунки в родині. Психологічний стан – на соціальні контакти. Відсутність підтримки – на здатність проходити лікування чи адаптуватися до нового життя.
Одна проблема дуже швидко тягне за собою іншу. Це особливо добре видно в частині дослідження IREX про соціальну реінтеграцію.
Ветерани описували "розрив" між собою та цивільними, звуження кола цивільних знайомств і тем для спілкування та складнощі з поверненням до щоденного сімейного життя. Водночас самі родини ветеранів також живуть із наслідками війни – постійною тривогою, хронічним стресом та власним травматичним досвідом.
Саме тому родина не може залишатися десь на периферії ветеранської політики. Вона є частиною процесу повернення.
Тому, коли ми говоримо про добробут ветерана, ми фактично говоримо про цілісне життя людини, а не про ефективність окремого державного сервісу.
Ветерани повертаються вже зараз
Україна будує систему повернення ветеранів у той момент, коли війна продовжується. Ми не можемо чекати її завершення, щоб потім почати думати, як людям повертатися.
Ветерани повертаються вже зараз. Вони створюють родини, розлучаються, шукають роботу, лікуються, відкривають бізнеси, навчаються, переживають кризи, повертаються до служби або намагаються зрозуміти, ким хочуть бути після неї.
І поруч із цим ми вже маємо справу з наслідками бойового досвіду, проблемами адаптації, депресивними станами, ПТСР, залежностями, сімейними кризами та соціальною ізоляцією.
Одна з центральних проблем реінтеграції – це різкий контраст між досвідом війни та цивільним життям. Для частини ветеранів військове життя сприймається як насичене й наповнене сенсом, тоді як цивільне – як позбавлене значущих подій. Це може ускладнювати повернення до цивільного середовища та звужувати соціальні зв'язки.
Варто змінити підхід до ветеранської політики
Тому добробут – це не якась далека гуманістична мета ветеранської політики. Це спосіб зрозуміти, чи працює вона взагалі. Саме тому нам варто змінити підхід.
Замість: "Що ми дали ветерану?", потрібно питати: "Що змінилося в його житті?". Не: "Скільки психологічних консультацій проведено?", а: "Чи покращився стан людини?". Не: "Скільки ветеранів працевлаштовано?", а: "Скільки з них мають стабільну роботу й достатній дохід через рік?".
Не: "Скільки програм створено?", а: "Скільки людей реально змогли ними скористатися?". Не: "скільки коштів передбачено?", а: "яку проблему ці кошти вирішили?". І не лише: "Чи отримав ветеран допомогу?", а: "Чи став він із часом менше залежати від допомоги системи?".
Цікаво, що самі висновки IREX фактично рухаються в цьому ж напрямку.
У дослідженні ветерани критично оцінювали частину чинної системи пільг як таку, що сформувалася ще до повномасштабного вторгнення і не завжди відповідає нинішнім потребам. Серед рекомендацій – переглянути систему так, щоб пільг могло бути менше, але вони були реально доступними, підтримували активність ветерана та створювали можливості, а не формували залежність від соціальної допомоги.
І це, на мою думку, одна з найважливіших тез для майбутньої ветеранської політики.
Бо хороша система не повинна назавжди залишати людину клієнтом держави. Вона має допомогти пройти період, коли підтримка потрібна найбільше, відновити спроможність і повернути людині можливість самостійно визначати власне життя.
Необхідно створити єдину зрозумілу дорожню карту, яка супроводжуватиме ветерана від демобілізації до повної реінтеграції та пояснюватиме політики, послуги й відповідальних на кожному етапі.
І тоді успіх держави виглядатиме не як найдовший перелік ветеранських пільг. А як ветеран, який має здоров'я, достатній дохід, близьких людей, соціальні зв'язки, можливість розвиватися і планувати майбутнє. Який знає, що система підхопить його тоді, коли це буде потрібно. Але якому не потрібно щодня доводити державі, що він ветеран, щоб мати нормальне життя.
Бо пільги, програми, виплати та послуги – це лише інструменти. Кінцевий результат – людина, яка після війни має не просто підтримку. Вона має життя.