Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Як скульптори у покинутих хатах роблять колоритні музеї

      Село Букатинка розташоване неподалік Вінниці. Їхати туди з обласного центру приблизно 3 години. Щоправда, дороги не надто хороші та не дуже освітлені. Але цю відстань подолати варто, бо в Букатинці, поруч із чотирма сотнями місцевих, живуть ще магія та незвичні легенди.

      Туди у пошуках натхнення ще 40 років тому приїхало подружжя – Олекса та Людмила Альошкіни.

      Цікаво! Чим відрізняється католицьке Різдво від православного: цікаві факти

      Вони вперше приїхали до Букатинки у 1978 році. Тоді подружжя закохалося у цю місцину. Влаштували там не один симпозіум для митців, адже місцина приваблювала й затягувала серце духовністю, а погляд – краєвидами. Але любов неочікувано прокинулася ще й до всього українського, цього у столиці митці й бажати не могли.

      Нам казали, що немає традицій в українській скульптурі. Є Мікеланджело, є антика, п'яте століття. Ну, тоді, ви знаєте – все було заборонено. Все національне переслідувалося. Будь то поезія, живопис, скульптура, іконопис – все це було під забороною. Я був шокований, що працюють люди, роблять скульптуру з каменю – розп'яття, Божу Матір, 
      – зауважив скульптор Олексій Альошкін.

      А вже у 1980 році Олекса та Людмила переїхали туди й залишилися, здається, назавжди. Тут їм добре – і кохання один до одної, і спільна любов до Букатинки за чотири десятки років не згасла.


      Подружжя Альошкіних

      Букатинка звивається стрічкою біля невеликої річки Мурафи посеред високих гір. Розташований населений пункт на кордоні України, за десяток кілометрів від Молдови. Село завше славилося каменярами, і у кільці з високих гір раніше ховало три сотні каменотесів. Мали тут і природний матеріал – пісковик, із якого можна було робити скульптури. Тут археологи відкопували пам'ятки палеоліту, мезоліту, Трипільської культури, давньоруського та козацького періодів. До цього місця Олексія покликало серце.

      Мені це все снилося. Снився ангел, снилося: Олексій, їдь в село. Я питався: а що, надовго? А він каже: ти що, сам не знаєш? Буває так, що чи порада, чи сонце, щось таке приходить і кажуть: ти сам повинен знати,
      – згадав Олексій.

      За 40 років Олексій і Людмила Альошкіни перетворили село на музей просто неба, а у семи хатах зберігають свої та дитячі роботи, ще й ласкаво приймають гостей.


      Олексій Альошкін

      Скульптор наголосив, вони розуміли, що треба вчитися у всіх, і тому треба збирати музеї.

      Вони самі виникають і не окремо. Це не музеї й окремо твої роботи. Бо якщо в майстерні немає минулих робіт, на чому ти будеш вчитися,
      – запитав скульптор. 

      Олекса – майстер скульптури. По всьому селу стоять його фігури. Є, наприклад, коло щастя. Якщо через нього пролізти, запевняє митець, будеш щасливим усе життя. Є пам’ятник Джонові Ленону, Джорджеві Харрісону та Іванові Малевичу. Усе село всіяне скульптурами, створеними переважно руками Олекси та Людмили. Та сьогодні Букатинка потрохи занепадає. Скульптур більшає, а ось людей стає дедалі менше.

      Тут дуже гарні люди. Сусіди є тут дуже гарні. Допомагаємо один одному. Якщо якась біда, то всі у селі згруповуються і допомагають. Ну, тут десь людей двісті. Ми застали тут більше людей. Виїжджають, їдуть за кордон. Але поки ще село живе,
      – додала Людмила Альошкінка.

      Тож, у Букатинці катма звуків: можна почути, як тече ріка, як шелестять гори й насолодитися неймовірною тишею. І так майже завжди. Щоправда, поки не приїдуть гості – туристи з усієї України. Тоді село наповнюється людським гомоном і особливою музикою. Одну з хаток подружжя Альошкіних перетворило на театр тіней, тут можна спробувати зіграти на незвичних інструментах. Олекса творить їх навіть із каструль та інших металевих предметів.


      Можна спробувати зіграти на незвичних інструментах

      У кожній хаті аж тісно від їхніх скульптур, фігурок і картин. Бо Людмила любить малювати. Усі хати вони розмальовували разом. І в кожній є розваги і для дітей, і для дорослих. Людмила та Олекса не зупиняються. І мають, здається, ще вагон творчих планів – допоки серце та розум ще закохані в українську глибинку.

      Ми займаємося творчістю. Ми творимо. Для майстрів, для нас – такої ще старої школи, для нас це було погано, коли ти перестав малювати нове. Тобто перестав творити. Ти вже не художник. Ти просто майстер. І у нас один зі страхів був – не впасти й не перестати бути митцем, ловити мить, а стати звичайним майстром, заробляти гроші,
      – підкреслив Олексій Альошкін.

      Але зараз ці музеї, майстерні й лабораторії (по всякому їх називає Олекса) потрохи занепадають. Чоловік каже, що їх врятує тільки одне – фінансування від області або ж держави, бо зараз такого немає. А хотілося б, адже хатки деякі у поганому стані: десь треба дах замінити, десь укріпити стіни. А ще – знайти собі наступника, який берегтиме музеї просто неба в Букатинці.

      Хотілося б, щоб це живчик такий – бо немертві музеї. Не хочеться навіть називати музеями, бо асоціація з музеями це щось таке мертвяче. Бо тут ліплять, танцюють, витинають. Тут дії проходять. Лабораторія, можна сказати, майстерня. У такому плані, так? Люди щось виробляють, творять,
      – додав скульптор.

      А поки що, коли туристи роз’їжджаються, у Букатинці знову настає тиша, така, як і була до їхнього приїзду. І в Букатинці знову, як самі в усьому світі, залишаються Олекса та Людмила.

      Фото: Ukrainer

      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин

      Читай новини навіть без інтернету

      Завантажити

      Читай новини навіть без інтернету

      Залиште відгук