Лев "Хорус" Пашко на війні з 18 років. Свій шлях починав із посади звичайного солдата, а три місяці тому, 25 січня 2026 року, очолив штаб легендарної 12 бригади "Азов" НГУ.

Тепер "Хорус" – один із наймолодших командирів у Силах оборони, але з величезним досвідом. За його плечима – бої у Маріуполі та оборона "Азовсталі", складне поранення, російський полон, реабілітація, повернення на фронт й управління 6 батальйоном бригади.

Сьогодні, у 12-й день народження бригади "Азов", ми говоримо з "Хорусом" про його нову посаду, про виклики сучасної війни, технічне забезпечення й нову тактику росіян, про проблему мобілізації в Україні та про те, яка зараз ситуація на Добропільському напрямку, де тримає оборону бригада. Детальніше – читайте в інтервʼю Лева Пашка 24 Каналу.

Цікаво Рік ризиків, викликів і перших здобутків: як формуються корпуси "Азов" і "Хартія" у Нацгвардії та чи виправдала себе реформа

Наприкінці січня ви очолили штаб бригади "Азов" – що для вас змінилося після переходу на нову посаду й чим робота зараз відрізняється від командування батальйоном?

Це трішки інша вертикаль. Якщо до цього я був на управлінському рівні безпосередньо як командир батальйону, то зараз це вже вертикаль начальників штабів і я навпаки забезпечую командира рішенням під час виконання й вирішення тих чи інших завдань. Це трохи більша відповідальність та інший напрям роботи, який стосується забезпечення.

Можемо уявити, що в цивільному спектрі я – директор офісу. У мене є набір працівників по кожному напрямку: розвідка, оперативний напрям, звʼязок тощо. І коли бригаді ставлять завдання, то завдання цього офісу, тобто штабу, сформувати готові рішення або їх варіанти вже для командира. Командир, яким би грандіозним військовим начальником він не був, не здатен, як і жоден військовий підрозділ, функціонувати без такого органу управління як штаб. Тому кожен по своєму напрямку надає командиру пропозиції, варіанти вирішення тих чи інших завдань.

Ну, і, власне, моє слово – останнє за прийняттям найбільш вірогідного варіанту розвитку подій. Я забезпечую командира, економлю його час.

Лев Хорус Пашко
Лев "Хорус" Пашко / Фото надане 12 бригадою "Азов"

Що зараз у вашій роботі найскладніше? І чи маєте автономію у прийнятті рішень, чи все ж таки більше залежите, наприклад, від штабу корпусу або від командира бригади?

Найскладніше в роботі... Знаєте, є така приказка у спецпідрозділу США – легкий день був учора.

А щодо прийняття рішень, то централізація у нас майже нульова. Принцип, який залишається й на рівні корпусу, й на рівні бригади, – це те, що компетенція завжди ближче до виконавця. Мені, як члену управління бригади, треба лише визначити рамки, інструменти, мету й кінцеву ціль для підпорядкованих підрозділів. А вже вони краще знають, як їм виконувати завдання.

Дуже часто я підлеглим командирам кажу: "Я працюю на вас, скажіть, що вам треба. Чим мені вам допомогти, щоб ви виконали це завдання?". Це, в принципі, і є те, про що вже розповідав начальник штабу корпусу – солдатоцентризм. Уся наша вертикаль, починаючи від корпусу й закінчуючи командиром взводу, працює на солдата, який виконує завдання.

Ми не ставимо завдання типу "бери трьох людей і виконуйте це-то, таким-то чином тощо". Ні. Є завдання, що потрібно досягнути певної мети – які будуть пропозиції? Тоді молодший командир пропонує своє рішення, ми його обговорюємо, надаємо підтримку, формуємо умови для виконання завдання й вже тоді його виконують. Це дозволяє швидше приймати рішення,

У мене в підпорядкуванні, наприклад, десяток підрозділів, тому я не можу кожне завдання розплановувати особисто. Так само у командира батальйону є свій десяток підрозділів. Відповідно планування на всіх рівнях дозволяє паралельно виконувати велику кількість завдань. Ми – живий організм, який не повинен працювати лише завдяки тому, що я – начальник штабу, "Редіс" – командир корпусу, чи "Пугач" – командир бригади. Побудова роботи системи на особистостях – це неправильно.

Ви згадали про організацію роботи, а у квітні виповнився рік, як був створений корпус "Азов" у складі Нацгвардії. Чи вдалося вже за цей рік вибудувати стабільну систему, чи цей процес ще триває?

Усе ще триває. Коли зʼявився корпус, багато офіцерів залишили бригаду й перейшли в його управління. І тільки зараз я бачу, як процеси потрохи починають налагоджуватися, бо це вже такий більш оперативно-стратегічний рівень, де реакція на дію довша. Але приємно, що, на мою думку, є правильний вектор, і далі все – це питання часу.

Наскільки я знаю, одна з найбільших проблем корпусів в нашій армії зараз у тому, що неможливо всі бригади одного корпусу перемістити так, аби вони разом тримали певну ділянку фронту. Тому є корпуси, де бригади розкидані по різних напрямках, відповідно до них придані інші підрозділи. Як у вас з цим і чи відчуваєте проблему?

Щоб не розкривати військові таємниці, хто де стоїть, можу лише сказати, що 1-й корпус НГУ "Азов" майже в повному складі виконує завдання в смузі корпусу. Так, у нас дійсно є багато додаткових приданих підрозділів, але це нормально. Вони отримують досвід, який ми їм даємо, а вони так само дають свій досвід нам.

Просто дійсно існує проблема, що це фізично достатньо складно – перегруповувати бригади.

Яка зараз ситуація у вашій зоні відповідальності на Добропільському напрямку? Тому що нещодавно, наприклад, Сирський казав, що росіяни після потепління почали наступ по всій лінії фронту.

Зараз активність росіян збільшилася десь втричі, якщо порівнювати з тим, що було 2 місяці тому. Й ми бачимо, оперуючи певними розвідданими, що вона буде тільки посилюватись.

Якщо брати окремо ділянку фронту "Азову", то тут противник на нашу одну бригаду веде наступальні дії чотирма полками й ще декількома бригадами. Ця активність виросла за рахунок того, що потеплішало, розпустилися листя дерев, а військовим, як нашим, так і росіянам, стало набагато легше пересуватися. А ще місцевість така, що більше сприяє пересуванню противника й очевидно, що вони спробують це робити. Проте, станом на зараз, жодного успіху не мають, і лише збільшують свої втрати.

Тому ситуація цілком контрольована, противник знищується, але бачимо, що навантаження на підрозділи, на особовий склад все ж таки зростає.

Як погода зараз вплинула на бойові дії та змінила їх?

Зараз росіяни активно користуються тим, що посадки стають більш густими й виявити їх набагато складніше. Але чим користується противник, тим самим користуємось і ми. І навпаки. Я не скажу, що краще або гірше зимою чи літом. Кожна погода має свої особливості впливу на операції, й від мистецтва командира залежить, хто як буде цю погоду використовувати.

Зараз противник не соромиться ані пересуватися полями, ані використовувати посадки, ані користуватися якоюсь поганою погодою. Він необмежений у ресурсі, щоби проводити масштабні дії. А ми маємо набагато менше людей, відповідно діємо більш обережно й не так активно ризикуємо. Хоча інколи найбільш ризиковані операції стають найбільш успішними.

Що зараз є найбільшою загрозою від росіян? Це артилерія, дрони, штурмові групи, мотогрупи – на що вони роблять ставку?

Росіяни, так само як і ми, робили ставку на дрони, але на них впливає якість погоди.

Ми нещодавно виступали у Капітолії в США, й один із конгресменів запитав, чи є сенс розпродати артилерію, а на ці гроші відкривати виробництво й закуповувати дрони. Й ми йому відповіли, що це все – інструменти.

Коли мені ставлять завдання, я думаю, як його виконати. Й чим більший набір інструментів, тим ефективніше я можу його виконати або адаптуватися до змін. А це дуже важливо, тому що зараз виграє не сильніший, а той, хто адаптується.

І так само з противником – він має набір інструментів. Ми бачимо певні ворожі підрозділи, які мають сильну артилерію, високоточні боєприпаси "Краснополь", ефективно їх застосовують і ускладнюють нам життя. Деякі підрозділи, такі як "Рубікон", – фахівці по дронах. І постійно йде така гра в шахи, й ця гра з адаптацією. Противник зробив крок, ми адаптувалися, зробили свій крок. Якщо не адаптувалися, значить програли.

Тому під час планування я не виключаю застосування жодних засобів – артилерії, мінометів, піхотних груп, дронів. Це все повинно працювати комплексно. І якщо щось не працює сьогодні, то воно може спрацювати завтра або через тиждень. Тобто ставка дуже мінлива, особливо у нашій сучасній війні, де все постійно змінюється й приходиться адаптуватися.

Багато українських командирів казали, що Росія цього року спробує наступати на двох напрямках – Покровському й Олександрівському. Але якщо зважати на ситуацію, то ваш Добропільський напрямок теж один із найгарячіших. Як думаєте, чи може ворог готувати наступ на Добропілля, особливо зважаючи на близькість до Словʼянська й Краматорська?

Росія поводить наступальні дії по всій лінії зіткнення безперервно. Ця стратегія, масованість, у противника вже дуже багато років. Вони мають на це ресурси. І зараз ворог перегруповує свої сили, тому ми бачимо, як збільшився тиск на Краматорсько-Словʼянську агломерацію як з північно-східних напрямків, так і з південних околиць.

Але, на мою субʼєктивну думку про наступ, щоб росіяни зараз провели таку операцію стратегічного масштабу й вклинилися в нашу оборону на 20 – 30 кілометрів, це треба, щоб дуже багато обставин склалися в їх сторону. Поки я такого не уявляю.

Проте у серпні минулого року росіянам вдалося здійснити прорив на Добропільському напрямку на 10 кілометрів, який потім якраз зупиняв корпус "Азов" і суміжні підрозділи. Ворог тоді зміг прорватися, використовуючи тактику просочування малими групами через першу лінію наших позицій.

Противник і досі використовує подібну тактику, спроби просочування, але ми вже встигли до цього адаптуватися.

Як я казав західним військовим у США, зараз вимоги до піхоти в Україні – це вимоги до проведення активних дій. Піхотинці мають бути здатні проводити зачистку, контрдиверсійні заходи й, власне, знищувати противника, якщо він інфільтрувався. Командири підрозділів повинні мати резерви, які будуть залучені під це. Як бачите, ми адаптувалися до цієї тактики росіян і знайшли на неї ефективні контрміри. Тому подібних випадків на лінії фронту, а особливо у нашій смузі, немає. А якщо і є, то вони більш локальні й вирішуються окремими завданнями.


Ситуація в районі Добропілля після прориву росіян і зупинки Силами оборони станом на 15 серпня 2025 року / Мапа DeepState

Ви згадали про роботу піхоти. Зараз піхотинці часто залишаються на позиціях набагато довше, ніж мали б, через важку логістику. Памʼятаю, як ви раніше теж розказували, що були випадки, коли до позицій неможливо було підʼїхати й приходилося йти пішки більше десятка кілометрів. Як зараз в "Азові" побудована робота піхоти й чи вдається їх нормально міняти? Чи теж бувають випадки, коли бійці застрягають на позиціях на кілька місяців?

Складність із піхотою є. Правда, вона трішки полегшилась певними умовами місцевості й погоди. Але зараз забезпечення особового складу на позиції – це новий виклик для штабів рівня батальйону чи бригади, для командирів. Моє завдання – зробити перебування піхотинця на позиції максимально комфортним. Я маю для цього засоби, ресурси й, власне, роблю усе. Це перша сторона медалі.

Друга – це те, що піхотинець, який там перебуває, мусить розуміти всі ризики здійснення пересувань як таких. Ще коли я був командиром батальйону, у мене було дуже багато випадків, коли я говорив із піхотною групою і казав, що ми можемо спробувати, ризикнути й провести ротацію завтра, умовно, а можемо ще почекати. І дуже важливо, щоб сержантам і командирам підрозділів вдалося пояснити ризики своєму особовому складу. Адже тоді люди кажуть, що ні, давайте перенесемо вихід на менш ризикований час, але скиньте мені це й це. Вони комфортно собі роблять замовлення, отримують його й продовжують виконувати завдання.

Ви раніше також розповідали, що коли до вашої смуги відповідальності з російської сторони підійшов підрозділ "Рубікон", то вони тоді перебили вам всю логістику до позицій. Чи виправилась ситуація зараз?

"Рубікон" сам собою дуже масштабувався й передав багато свого досвіду іншим підрозділам БпЛА противника. І це, власне, проблема. Адже якщо зараз "Рубікон", умовно кажучи, десь на Харківщині, це не означає, що його тактика й дії не працюють в інших підрозділах, які у нас у смузі.

До речі, коли зʼявився "Рубікон", я був командиром батальйону, і ми тоді одразу прийняли рішення ходити пішки, адаптувалися, так сказати. Захід на позицію був довший, важчий, але це зберегло дуже багато життів і здоровʼя особового складу. І, знову ж таки, особовий склад теж це розумів.

Зараз логістика й ситуація кращою точно не стала, навіть попри нарощення якихось контрсистем, РЕБів тощо. Військові продовжують долати величезні відстані пішки, а заміна позиції розтягується на довший час. Це захід, вихід, перечікування тощо.

Проблема "Рубікона" у тому, що він показав всім іншим військовим підрозділам Росії, що можна знищувати логістику, й продемонстрував, як це робити. Тоді інші підрозділи цю історію масштабували й продовжують зараз бити вглиб по логістиці.

У чому головна перевага, фішка "Рубікону" – в тому, що у них нормальне забезпечення, багато техніки й дронів, чи в тому, наскільки якісно вони планують свої операції та як навчилися знищувати нам логістику?

Головна їхня фішка – забезпечення, вони майже необмежені по ресурсах застосування. Але я вважаю, що їх найбільша перевага – це свіжий погляд офіцерів. Я думаю, що підхід, який впроваджує "Рубікон" зі своїми офіцерами, командирами, сержантами, й дав той результат, який вони зараз тут демонструють. Це достатньо фахова історія. Професійна.

Нам є чого у них повчитися, щоб переграти їхню тактику?

Звичайно. Ми ж навчаємося у противника, а противник навчається у нас. На кожну міру є своя контрміра. І я вас запевняю, що навіть той самий "Рубікон" зазнає втрат і ми регулярно ускладнюємо їм роботу. Бо немає якогось безсмертного підрозділу, як і немає зброї перемоги. Всі мають слабкі місця, які потрохи можна намацувати. Звісно, що потім вони змінюються. Й так по колу.

Якщо говорити про те, що зараз війна більш технологічна, який напрямок ви найбільше розвиваєте в "Азові"?

Всі напрямки повинні розвиватися – РЕБ, ППО, дрони, піхотна підготовка тощо.

Я був пілотом мавіка ще у 2019 році. Тобто ми літали на дронах, mavic та fpv ще коли були полком. Зараз ми історію з дронами масштабували, як і кожен напрямок. Тому я б сказав, що кожен командир напрямку забезпечує розвиток своєї історії.

А як у вас із забезпеченням технікою зараз – чи достатньо її?

Звичайно, що недостатньо. По техніці та озброєнню є дуже великий дефіцит. Але це не тільки у нас у бригаді, це загалом у Силах оборони. Й станом на зараз не видно, коли можливі покращення.

Якщо говорити про технології та людей в армії – чи допускаєте ви варіант, що з часом ми можемо дійти до типу війни, де військові будуть лише управляти всім, але не брати участі в ближніх боях, у бойових діях, а все буде виконуватись за допомогою техніки?

Це буде звичайний перерозподіл ресурсів. Я б не казав так категорично, що дрони або технології зменшать кількість особового складу.

Якщо з'являється велика кількість засобів ураження, то в тебе виникає потреба в збільшенні кількості отриманої розвідувальної інформації. Тому умовно треба більше аналітиків, більше операторів, розвідувальних засобів.

Ви згадували про відрядження у США. Під час розмов із партнерами ви казали їм про те, що нам потрібна допомога, техніка?

Мій візит був туди не для того, щоб просити, а щоб запропонувати допомогу. Тому ми більше працювали над тим, щоб забезпечити допомогу партнерам.

Можете розповісти детальніше?

Ми мали низку зустрічей у Капітолії. Й головною метою нашого візиту у США як підрозділу було вказати американцям на вектор розвитку. Тому що Україна станом на зараз, а це моя суб'єктивна думка, є найсильнішою армією у світі, яка має сучасні технології, процедури й найбільш ефективні військові інституції. Також ми маємо величезний досвід, бо ми єдина країна у світі, яка відкрито веде оборонні й наступальні дії з Росією, й дуже успішно це проводить. Тому ми казали, можливо, десь неприємні речі, але достатньо реальні – що Сполучені Штати зараз не так готові до військових зіткнень, як були готові колись раніше. Військові нас в основному чули, політики – ні.

Лев Пашко під час візиту у США
"Хорус" на зустрічі з військовими у США / Фото надане 12 бригадою "Азов"

Ви говорили це в контексті того, що США проводили військову операцію на Близькому Сході?

Це загалом стосувалося безпекового блоку. Якщо країна має армію, то ця армія повинна бути ефективна. Як вона може бути ефективна, якщо вона не відповідає сучасним міркам і вимогам? Тому нашим завданням було продемонструвати, що Україна готова, відкрита до співпраці з партнерами. І, ми, як підрозділ, готові до цього.

І одна з ключових цілей – зрозуміти, що ця співпраця потрібна, в першу чергу, не нам, а нашим партнерам. Адже ми маємо досвід, маємо величезну кількість технологій у напрямку дронів, ракетного озброєння, артилерійського тощо.

Про що американці питали у вас, що їм було найцікавіше з нашого досвіду?

Їх цікавить defense – ППО, РЕБ, системи захисту й оборони. Але загалом питання були різні.

Яка ситуація з новими людьми в "Азові"? І з якими проблемами ви найчастіше стикаєтесь – із тим, що нових людей мало, чи що вам потрібні конкретні спеціалісти, наприклад, аналітики, технарі, бійці, які будуть займатися певними видами зброї, й вам доводиться їх повністю вчити?

Є такий вислів, коли кажуть, що у роботі фахівців в армії, наприклад, в артилеристів чи БпЛА, немає нічого військового, тобто немає нічого складного. І зараз, в принципі, наша система підготовки особового складу вибудована так, що ми своїми потужностями повністю закриваємо підготовку усіх фахівців без винятків.

Тому основна проблема – це все ж таки кількість, а не якість. Людину можна навчити. Якщо вона має певний фах, то це приємна додаткова історія, яка збільшить її компетентність. Але ми цілком і повністю навчаємо за всіма напрямками самостійно, або ж звертаємося до організацій, які займаються підготовкою, чи у навчальні центри.

Скільки часу треба, щоб мобілізовану людину довести до рівня, коли вона нормально навчена й стає ефективною на службі?

Залежить від посади, яку вона планує приймати, досвіду, який має, та особистих якостей. Але якщо брати загалом, то від найпростішого – це десь місяць часу, до найскладнішого – три місяці або пів року.

Як проходить навчання новобранців в "Азові" / Фото корпусу

Я так розумію, зараз у вас є повністю своє навчання новобранців?

Так. За більшістю напрямків особовий склад навчається у нас, бо темпи війни настільки швидкі, що величезна кількість навчальних центрів не встигає готувати людей. І проблема не в тому, що ці центри якісь не такі. Це факт війни, темпи занадто швидкі, й доктринальні зміни не встигають відбуватися.

Тому найкращою підготовкою є самопідготовка безпосередньо в підрозділі. Тут і побратими мають певний досвід, і ти одразу працюєш у складі системи, організму підрозділів бригади.

Чи вистачає вам сержантського корпусу для управління підрозділами? Адже коли "Азов" став корпусом, то частина командування перейшла туди, а частина залишилися в бригаді.

Ми навчаємо всіх. До того як я став командиром штабу, то був командиром батальйону. І дуже багато офіцерів так само прийшли з рівня батальйонів. Наприклад, теперішній командир бригади "Пугач" був командиром першого батальйону.

Люди підвищують свій фах, мають карʼєрний зріст, і це цілком нормально, коли вони йдуть нагору. Зараз от величезна частина особового складу, який працює в штабі, це вихідці з різних підрозділів – піхоти, артилерії, розвідки, БпЛА. Більшість із них пройшли шлях від солдата.

До речі, ви – один із наймолодших командирів у Силах оборони, так сказати, з молодого покоління, але у вас величезний бойовий досвід. Як думаєте, у чому перевага таких молодих командирів, як ви?

Я думаю, що військова інституція попереднього покоління дуже сильно загнала ланку офіцерів, керівників в якісь обмеження, рамки, статути. А ми мислимо трошки ширше. Хоча, я й сам не кажу, що статути – це погано. Це не так.

До вас час від часу приїжджає вище командування – командир НГУ, головнокомандувач, Зеленський не так давно був. Чи дослухаються вони до вас і чи вдається донести все, про що говорите?

Ми просто доповідаємо реальний стан справ, про фактичну обстановку.

Є така проблема в Збройних Силах – неправдивість подання інформації. Наприклад, командир бригади втратив позицію. І він боїться доповісти про це нагору, тому що знає, що йому випишуть догану, буде службове розслідування й у кінцевому результаті скажуть відновити стан справ. Його не запитають, чого він втратив цю позицію, чи це об'єктивно, чи зможе він знову її відновити, і що йому для цього потрібно.

І зрозуміло, що таким чином ми виховуємо таких собі собак Павлова, які просто надресовані, й коли вони доповідають про стан справ, то кажуть, що все без змін.

Ми ж коли доповідаємо про ситуацію на корпус, що в нас є якісь проблеми, то нас запитують, що сталося, й від нас очікують пропозицію. Ми можемо доповісти, що втратили умовно якусь позицію, особовий склад відійшов, тому що бліндаж вже знищено. І ми одразу пропонуємо, щоб особовий склад відтягнувся, зараз перегруповувався і повернувся на позицію лівіше на 50 метрів, умовно кажучи. І от ця пропозиція виконується, а вище керівництво, у моєму випадку це командир бригади й командир корпусу, вони цю історію заохочують. Тому доповіді цілком і повністю прозорі. І я думаю, що це одна з причин, чому до нас дослухаються.

Чим, на вашу думку, "Азов" відрізняється від інших бригад у плані культури управління?

Це молода команда.

Але, знову ж таки, у нас офіцери не обмежені якимись статутами чи шаблонами в плануванні. Так, є дисципліна й субординація.

Але навіть у напрямку субординації у нас взагалі не проблема, якщо до мене, до командира бригади "Пугача" чи до інших начальників люди звертаються напряму. Ніхто за це не карає. Ми тут зібралися заради однієї мети – виконати завдання й зберегти життя особового складу. І власне его повинне бути на другому або третьому плані. А робота повинна будуватися навколо солдата.

зеленський і сирський на позиціях азову
"Пугач", "Редіс", "Хорус" та інші командири "Азову" на зустрічі з Зеленським і Сирським / Фото бригади

Як думаєте, чи вплинув бренд "Азову", якщо так можна сказати, й те, наскільки ви орієнтовані саме на бійця, на те, що у вас загалом досить хороша ситуація з добровольцями, порівняно з іншими підрозділами?

Це не бренд, це відкритість підрозділу. Ми всі тут працюємо й от мені не соромно розповісти про свою службу. Власне, ми про неї й розповідаємо, показуємо, робимо регулярні заходи. Це сучасний підхід. Тому так виходить, що у порівнянні з певними бригадами у нас дійсно більший потік добровольців.

Наскільки імʼя та сам командир впливають на залученість нових людей? Тобто чи є добровольці, які приходять до вас і кажуть, що я хочу служити, тому що корпусом керує "Редіс"?

Звичайно, таких випадків дуже багато. Люди довіряють. І дійсно все повинно будуватися на довірі до командира. Якщо я своєму керівництву не довіряю, як я буду виконувати завдання, які воно ставить?

Тому дуже багато піхоти, офіцерів, сержантів приходять безпосередньо до командирів – до "Редіса", до "Пугача", до конкретного командира батальйону, й кажуть, що я хочу служити лише тут.

Маєте випадки, коли бійці приходили конкретно до вас? Можливо, коли ви були ще командиром 6 батальйону бригади чи вже зараз?

Так, це регулярна історія. Буває, що офіцери чи солдати приходили, бо хотіли безпосередньо потрапити до мене в підрозділ.

А як щодо СЗЧ – чи є такі випадки у вас? Адже загалом в армії це досить критична проблема й от багато командирів, з якими ми говорили раніше, кажуть, що випадків СЗЧ побільшало, особливо за останню зиму.

Випадки СЗЧ є, бо ми працюємо з людьми й усім не вгодиш. Я думаю, це нормально. Але це не якась неконтрольована чи критична історія, яка впливає на боєздатність нашого підрозділу.

Знову ж таки, я повторюся, що бійці дуже часто підходять безпосередньо до своїх командирів, до мене, й розказують, що їх не влаштовує. І це, напевно, один із двигунів розвитку – озвучування проблем, робота з цими проблемами. Тому, напевно, й СЗЧ у нас менше.

Ви бачите, яка зараз ситуація з мобілізацією, наскільки це стало проблемою, й наскільки велика вже прірва між цивільними та військовими. Як думаєте, чи маємо ми ще шанс виправити ситуацію з мобілізацією і як? І чи треба її виправляти взагалі, чи, можливо, варто повністю змінювати підхід до залучення людей в армію?

Підходи треба змінювати, звичайно. Але мобілізація – це катастрофа.

Можна казати, що є вина Міністерства оборони чи верхівки влади, й це частково так. Але треба чітко розуміти, що великий вплив на людей зараз мають росіяни, які вливають величезні кошти в ІПСО, на дестабілізацію шляхом інформаційних технологій. Особисто мені неприємно, що українці виявилися вразливими до цих технологій і до цього методу впливу з боку Росії.

Зрозуміло, що є неправомірні випадки з боку ТЦК, є погано налаштована рекрутингова компанія або ще щось. Помилки були допущені. Але страх у чоловіків, він, мені здається, інколи аж тваринний. І мені соромно, що таке можливо. Мені незрозуміло, як так можна боятися мобілізації.

Для деяких чоловіків стати військовим у формі або мобілізуватися, піти на службу – це ніби підписати собі смертний вирок шляхом якоїсь мученицької загибелі. Але це не так. Я не розумію, чому у чоловіків і жінок, тому що вони теж мають вплив на своїх коханих, звідки у них такий страх? Зрозуміло, що йде війна, тут люди гинуть, зазнають поранення. Недавно от була річниця, як я отримав поранення. І це факт, що на війні хороших речей не дуже багато. Але це не вирок. У нас у підрозділі є багато випадків, де люди собі чудово служать навіть на посаді піхотинця дуже довго, без поранень, успішно виконують завдання. І це теж факти.

Чому суспільство, оточення, соціум, жінки, друзі підтримують таких чоловіків, у яких аж руки починають труситися, коли вони чують про мобілізацію? Мені це незрозуміло. Мені було б соромно перед самим собою, якби я так боявся. Боятися нормально. Але те, що зараз відбувається, те, який образ сформувався у мобілізації, – це жах.

Російського ІПСО зараз дуже багато, особливо в соцмережах, і от ми з колегами постійно бачимо як зʼявляються фейкові ролики про погане ТЦК, побиття, затягування чоловіків у бус. А з іншого боку, такі випадки дійсно стаються і в реальності.

Зрозуміло, що були помилки у проведенні мобілізації. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

Але, на мою субʼєктивну думку, бо я розумію обсяги й оперую деякою службовою інформацією, маю загальне розуміння, який вплив проводить ворог у напрямку інформаційних операцій, то тут проблема в тому, що ми повелися на це.

Настрої людей у 2022 році були зовсім інші. А що, у нас у 22 році люди не гинули? У 22-му не штурмували окопи? У 22-му не проводили зачистки чи ще щось? Згадайте тільки Харківську контрнаступальну операцію, Херсонську. Наші люди гинули, отримували поранення, потрапляли в полон. Все це було, нічого не змінилося. І командири зараз стали тільки кращі, тому що отримали більше досвіду, більше технологій тощо. Але суспільство повелося трохи інакше, на жаль.

Хорус Лев Пашко під час візиту у США
"Хорус" під час візиту у США / Фото надане 12 бригадою "Азов"

Ну і насамкінець – якою ви бачите війну через рік, умовно? Чи вірите, що вона закінчиться? І чи ви для себе плануєте далі залишатися у війську?

Я не знаю, чи закінчиться війна. Я чомусь думаю, що ні, на жаль, не закінчиться.

І я б дуже хотів залишити військову справу позаду, коли війна закінчиться. До того моменту я точно залишатимусь військовим. Але коли війна закінчиться, я вже не впевнений, чи зможу залишити військову справу.