Які "карти" мають Україна та Росія до початку перемовин восени?

Тобто максимальний фокус має бути зосереджений не на тому, що говорять, а на тому, що реально відбувається. Про це пише Олексій Копитько.

Восени з'явиться момент для початку перемовин

Важко ігнорувати факт, що протягом останніх тижнів в Україні все голосніше звучать тези: зима буде складною, попередня – це взагалі була не зима, порівняно з майбутньою. Чи є у цьому істина? Більше, ніж повністю. Росія ,з урахуванням досвіду, справді може спрямувати зусилля на організацію в Україні гуманітарної катастрофи, яку не вдалося повною мірою створити минулої зими.

Але наступною йде друга теза: ЯКЩО. Якщо не вдасться домовитись восени, то буде ескалація. 

Восени з'явиться черговий момент для активізації переговорів. До цього підштовхуватиме низка факторів. Якісь з них спрацюють, якісь – ні, але з кінця вересня до кінця листопада буде відрізок, з якого або відбудеться вихід на курс деескалації, або ж зусилля будуть безуспішними і на нас чекає все те, про що сказано: ескалація та важка зима.

Наразі колективний експертний розум України (а також багато умовно об'єктивних росіян) виходить з базового сценарію: Росія не зможе захопити Слов'янськ і Краматорськ до кінця 2026 року, війна перейде на 2027 рік, Росія здатна воювати в рутинному режимі ще рік мінімум, але витрати будуть зростати – якщо не на фронті, то в тилу.

При цьому і в Україні, і серед адекватних людей у Росії зростає розуміння вартості продовження війни. Відповідно, зростає мотивація зупинити її негайно. Жителі прифронтових регіонів України, як і Бєлгороду, а тепер ще й Ростова, добре це відчувають.

Тому важливим буде те, який комплекс факторів впливатиме на Росію та Україну до моменту та під час нового вікна переговорів.

Які "карти" до початку перемовин є у Росії?

Умовним стартом підготовки до перемовин є 20 вересня, коли імператор Сі відвідає США. Ймовірно, він виступить в ООН.

Агресія Росії проти України – це лише одне і далеко не найголовніше питання у порядку денному США та Китаю. Можна навіть сказати – периферійне. Проте, зовсім ігнорувати його не можна, тому що з погляду енергоринку, ринку продовольства та у загальному контексті підходів до свободи навігації війна має мультирегіональний, а подекуди – глобальний вплив. Тобто на російсько-українське питання треба буде, як мінімум, звернути увагу.

У Сі та Трампа буде якийсь набір фактів і стійких тенденцій, на які вони зможуть спертися.

Росія матиме приблизно такі "карти": 

• на полі бою Кремль з високою ймовірністю зможе показати стійкий контроль над Костянтинівкою, значний ступінь проникнення в Олексієво-Дружківку та власне Дружківку;
• амбіції контролю над Лиманом та гіпотетичні успіхи (не факт) на північному сході (район Білого Колодяза – Великого Бурлука) Харківської області та на східному березі річки Оскол, де дотиснуть наш оборонний плацдарм;
• плюс у них буде якась диспозиція на Запоріжжі.

"Дивіться, – говоритимуть росіяни світовим гегемонам, – ми закінчили підготовчі заходи та почнемо боротися за фіналізацію оголошених "цілей СВО". Це, очевидно, потребуватиме часу. Зиму та весну, швидше за все.

Паралельно вони спалять прифронтові регіони України і спробують розігнати хвилю в кілька мільйонів біженців приблизно в січні. Також, якщо вийде, вони значно просунуться в бік Запоріжжя.

Це спровокує внутрішню кризу в Україні, яка поставить її на межу обвалення. Плюс неодмінно позначиться на настроях у Європі, де насувається низка виборів. І коли наступного разу (навесні) Захід та Україна захочуть поговорити, умови будуть інші. Тому, мовляв, росіянам і сенсу говорити зараз особливо немає, їх все влаштовує. Але вони не відмовляться послухати.

Які "карти" є в України?

"Дивіться, – скаже Україна, – ми нескінченно ввічлива та розумна країна, все розуміємо. Росія – ядерна наддержава, ви (світові гегемони) її дуже боїтеся або не хочете безладу там. Плюс у вас є свої гегемонські розклади та гешефти. Тому ми ніколи і ніде не переходимо справді "червоних" ліній.

Але ми позначаємо тенденції та доводимо: якщо ми щось заявили, то наша довга воля у період війни – не коротша, ніж у росіян. Це у мирний час можуть бути нюанси, а коли ми вже розлютилися, то краще росіянам відповзти. Ми не один народ, але в цьому схожі. Сприйміть це серйозно.

Спеціально для альтернативно обдарованих ми придумали кампанію в "40 днів впливу", щоб за її підсумками зафіксувати:

• Україна технічно готова заблокувати російських окупантів і тих, що понаїхали в Криму, але поки не блокує;
• Україна технічно готова заткнути Дон, заблокувати Азов і зробити Чорне море непридатним для масштабного судноплавства, але поки що не робить цього;
• Україна готова виносити російську теплогенерацію аж до Санкт-Петербурга і Уралу, але поки не робить цього;
• Україна легко повторить кампанію примусових ремонтів російських НПЗ і нагадуватиме про це постійно;
• Україна технічно готова спалити до зими близько 30% російських логістичних потужностей, особливо навколо Москви та міст-мільйонників у європейській частині Росії, ви втомитеся возити китайські труси та чайники москвичам…

Наголошуємо: це на рівні технічної готовності зараз. А якщо вона трохи збільшиться (ми над цим працюємо) ефект вас вразить.

Розуміємо, росіяни справді можуть захопити не лише Костянтинівку, а й ще кілька сотень чи навіть тисячу квадратних кілометрів нашої території. Однак це нічого радикально не змінить на фронті. Тому ми не боїмося продовження війни. Але категорично не хочемо цього.

Чому? Бо знаємо – воюємо зі злочинцями, яким начхати на долю людей, у тому числі – і своїх (погляньте на Бєлгород – усім просто начхати).

Росіяни почнуть вбивати більше українців і завдавати страждань містам. Нам доведеться відповідати, гасити світло і відключати тепло в Росії. А ми цього не хочемо, бо з цивільними не воюємо.

Гуманітарна криза в Україні створить проблеми не лише нам, а й Європі. Гуманітарна криза у Росії створить проблеми не лише Кремлю. Ви всі боїтеся зв'язуватися з Кремлем, молячись за умовну "стабільність" у Росії. Так ось: ескалація проти України автоматично означатиме нестабільність у Росії, у них посипляться регіони, ми знаємо які.

Ми розуміємо, що є зацікавлені хитнути Європу за допомогою погіршення у нас. Але наших та європейських ресурсів уже достатньо, щоб запустити гойдалку щодо Росії. Вся історія Росії показує, що навіть невеликі гойдалки регулярно закінчуються погано для всіх оточуючих.

З огляду на це, всім буде спокійніше і дешевше, якщо восени нас з Росією виштовхнуть у деескалацію. З поступовим примусом росіян прийти до тями".

Які існують варіанти компромісів між Україною та Росією?

Є країна-агресор – Росія. Є жертва агресії – Україна. Уявіть градієнт сценаріїв закінчення війни, де вкрай ліва точка – беззастережна капітуляція жертви агресії, а вкрай права – беззастережна капітуляція агресора.

Особливість цього градієнта в тому, що в нашій реальній ситуації умовний нуль, який можна назвати "консенсус" або "компроміс, що влаштовує всіх", є не посередині. А у пропорції 80/20. Де поле 20 – це компроміс за рахунок агресора. А поле 80 – це компроміс за рахунок жертви агресії. Тобто України. 

Рухатися градієнтом вправо – епічно складно, тому що це залежить не тільки від нас. Будь-яке рішення, що не передбачає негайного повернення всіх територій у межах 1991 року, видачі злочинців і компенсації (тобто, якщо немає повного негайного відновлення справедливості) – це компроміс за рахунок жертви агресії.

Повернення територій не зараз, а згодом, внаслідок "дипломатичного врегулювання" – це також компроміс за рахунок жертви агресії. Важливо це пам'ятати, бо багато хто забуває.

Чи є в історії приклади компромісів щодо жертви агресії? Так, багато. Наприклад, підсумок війни 1939 – 1940 років – це компроміс за рахунок жертви агресії – Фінляндії. Питання у змісті такого компромісу та його наслідках.

Стратегія щодо поступок Росії та України

Росія від початку робила ставку на беззастережну капітуляцію України шляхом захоплення Києва, зміни влади, ліквідації суб'єкта "Україна", зняття претензій до Росії, формалізації досягнень. Нагадаю: узимку 2022 року чимало наших теперішніх партнерів були готові прийняти таку реальність та взаємодіяти з Росією в нових умовах.

План максимум не спрацював, Кремль змістився у полі "компромісу за рахунок жертви агресії", але з чітким вектором – в один – два ходи перейти до режиму капітуляції, де одна з умов – формальне визнання російськими захоплених територій.

Зауважте: щойно риторика про переговори сезонно досягає певної інтенсивності, Лавров, Ушаков чи Пєсков завжди кажуть: "Звичайно, ми за переговори та дипломатичне рішення. Нехай Україна піде з Донбасу, а після цього ми почнемо обговорювати наші ІНШІ вимоги". І одна з цих вимог – формальне визнання захоплень.

Тобто ніхто не проти переговорів. Питання – в який бік орієнтований вектор на полі "компроміс за рахунок жертви агресора", і де відправна точка на градієнті.

Позиція України ще до 2022 року була дуже чіткою – не можна винагороджувати агресора, інакше іншим буде непереливки.

З 2022 року не менш твердо закріплено підхід: жодних формальних визнань територій, жодних ходів, які різко зміщують ситуацію у бік втрати суб'єктності України та небезпеки де-факто капітуляції. А далі починаються маневри на цьому градієнті, рух за розподілами "реалій на землі" і супутніх умов.

Багато хто забуває, перший "Стамбул" (перші російсько-українські перемовини) не закінчився у березні, він тривав до травня 2022 року. І Кремль намагався імітувати процес начебто з точки переривання.

Для захисту інтересів України під час переговорів треба було сформувати – використовуємо канцеляризм – "комплекс внутрішніх та зовнішніх умов". Зовнішні умови – це горезвісні "гарантії", для яких потрібні гаранти. Потенційні гаранти, яких запропонувала Україна, відмовилися ще 2022 року, замінивши "гарантії" (зобов'язання) на "підтримку" (добру волю). Відпала частина необхідних (!) заходів для врегулювання. 

Тож "Стамбул" закінчився нічим. А ніщо матиме як продовження таке ж ніщо, якщо не зміняться базові параметри. Взаємодія з обміну полоненими, інших гуманітарних питань може продовжуватись, але на рівень врегулювання не підніматиметься. Все звелося до зміцнення внутрішніх факторів опору агресії завдяки зовнішній допомозі (гроші, зброя, санкції тощо). Ми за неї вдячні, але проблеми України це не вирішує. Так само, як і не дозволяє Росії досягти своїх цілей.

Вихід – або через деескалацію, або через ескалацію, які мають зрушити Кремль різко праворуч на шкалі вимог.

Протягом найближчих місяців Україна всіляко спонукатиме Росію та інші зацікавлені сторони до переговорів із правильною точкою старту на градієнті та правильним вектором. Наскільки в неї це вийде – невідомо. Скажімо, згоріло 5 великих складів Wildberries, а могло на цей момент згоріти вже 10 (просто не спалахнуло або недоліт у кілька метрів). Так і з іншими цілями.

Роль Казахстану в російсько-українській війні

Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв – недурна людина та досвідчений політик. Але є серйозна вада – його режим встановлений за допомогою Росії і повністю від неї залежить.

Нам би хотілося думати, що є певна рівновага через вплив Китаю та залучення західного бізнесу. Але насправді це не так: Путін може знести Токаєва, якщо вважатиме за потрібне. Казахстан абсолютно беззахисний проти Росії у військовому плані і вкрай вразливий за багатьма параметрами.

Токаєв нещодавно доклав зусиль для зміцнення своєї влади за допомогою нової Конституції. Більше ніж очевидно – він категорично не радий залежності від Росії. Це б'є по особистих амбіціях та ображає національну гордість.

Тому, знаючи, що народ Казахстану значною мірою підтримує Україну, Астана балансує. Наприклад, відкрито збір гуманітарної допомоги для України. Переслідуються найбільш демонстративні випадки підтримки війни або найдефективніші найманці.

Проте Акорда найкраще знає, що "економічне зростання" та потік "інвестицій" у Казахстан у 2022 – 2024 роках – це гроші росіян. По-перше, релокантів. По-друге, тих, хто готує запасний аеродром. По-третє, учасників обходу санкцій (їх частка більша).

Також Казахстан продовжує співпрацю з Росією у космічній галузі, зберігає опцію будівництва АЕС та за участю "СІБУРу" розгортає вітчизняну нафтогазохімію. Тобто, якщо західні партнери розглядають Казахстан переважно як джерело сировини та ринок збуту продукції, то у Росії поки є й інші пропозиції. Плюс кооперація, що склалася на міжрегіональному рівні, коли казахський газ переробляють в Оренбурзі і т.д.

З урахуванням цього Казахстан досі залишається чи не головним маршрутом обходу антиросійських санкцій. Про що легенько нагадав ЄС у 21-му пакеті санкцій 24 липня, до якого включили 2 компанії з Казахстану (1 оновили) та кілька структур із Киргизстану, які оперують через територію Казахстану.

Наразі Токаєв має політичний ресурс, щоб пересидіти Путіна на троні. Але це можливе лише у разі підтримки внутрішньої стабільності. А тут все непросто: периметр Казахстану перетворився на зону бойових дій.

Україна завдає ударів по добувних платформах і кораблях Росії у Каспійському морі, по Астрахані (ГПЗ), Оренбургу (ГПЗ та гелієвий завод), Орську, а тепер ще й Омську з Тюменню. Хто не розуміє – від Астани до Омська 440 км. Це для нас Омськ далеко, а там інакше сприймається. Плюс труба КТК, якою йде 80% експортної нафти з Казахстану.

Токаєв, напевно, чудово усвідомлює, що у разі спроби Росії створити в Україні гуманітарну катастрофу, Україна почне відповідати туди, де ефективніше. І в останню чергу думатиме про економічні інтереси еліт Казахстану. Зокрема, Україна може мотивувати окремих російських олігархів прийняти те, що тепер треба боятися не тільки Путіна. У багатьох випадках це прямо зачіпає інтереси Казахстану.

Досвід паливної кризи показав, що неблагонадійні росіяни можуть провокувати метушню у північних регіонах Казахстану. А якщо їх стане дуже багато (а це дуже передбачувано), цей клопіт ляже на Астану.

Тому цілком логічно досвідченому дипломатові Токаєву зробити реверанс у бік українського народу, щоб знизити напруження та створити простір для обміну думками. Ще більш логічно висловлювати побоювання Путіну не від себе, а від "деяких шановних людей", передаючи їхні думки. І зробити це саме на тому майданчику (міжрегіональний форум), де потрібна стабільність.

Жодний Китай ні про що Токаєва не просив. І ніякий Білий дім також. Я охоче повірю, що президента Казахстану попросили російські губернатори чи олігархи. Токаєва найбільше турбує його особиста влада, яка опиняється під загрозою через наростаючу зовнішню нестабільність. Заклик до "Стамбула" нічим Путіну не загрожує, а Токаєву – так.

Чим це може скінчитися?

До 20 вересня має вималюватисяя загальний контур – всі за мир та деескалацію. Але на цей момент Путіну треба запускати нову хвилю мобілізації (формально указ про її проведення діє). Навіть якщо вона буде не такою публічною, як у 2022 році, все одно охопить масу людей, і це розголос. 

Мобілізація – це акт ескалації, який суперечить загальному тлу. Якщо до вересня в результаті дій України буде накопичено такий масив причин, який спонукатиме дрібніших гегемонів і діячів справді вимагати від Путіна як мінімум рамок і відсутності ескалації, Кремль може виявитися в умовах, коли провести масову мобілізацію навіть за окремими ВОСами важко.

Або може бути висунута вимога взаємно відмовитися від далеких повітряних ударів, щоб уникнути гуманітарної кризи. Що різко підвищить витрати та загальну безвихідь війни для Росії, тому що міські бої на Донбасі та в степах Запоріжжя жодних завдань не вирішують.

Росія, своєю чергою, превентивно збільшуватиме ціну для України, щоб у разі гіпотетичного входу в переговори зрушити точку компромісу вліво – максимально близько до точки беззастережної капітуляції.

Складність ситуації полягає у тому, що ціна розподілена територією України нерівномірно. У Сумах та Херсоні – один цінник. Харків стрімко рухається у цей же бік. До кінця вересня умовний Львів особливих змін може не відчути, а Запоріжжя – відчує. І коли на цьому фоні активізується риторика про переговори, знадобиться дуже якісна робота з роз'яснення хоча б найбільш очевидних обставин. Наприклад, що ворог, як і раніше, в Москві.

Потрібні різні акценти та розуміння мозаїчної картини. У прифронтовій зоні, яка давно хотіла б закінчити "це все" прямо зараз, доведеться нагадувати, що швидкі та прийнятні рішення – лише у Москві. Чим "простіше" та "швидше" одностороннє (!) рішення з боку України – тим воно буде дорожчим на виході, у тому числі – і в людських життях.

У регіонах, які подалі, доведеться нагадувати, що не всякий компроміс і заклики до миру – зрада, а безкомпромісні вимоги дуже часто – тупість і зрада. І смертний вирок багатьом співвітчизникам. І що головною "червоною" лінією є 40% іноземного ресурсу у нашій обороні.

Треба буде тверезо оцінювати наші успіхи, щоб не впасти в ілюзію. Треба буде тверезо оцінювати наші втрати та можливі поступки. Тоді свідомо вдасться уникнути найгірших сценаріїв, бо росіяни не зможуть нас ефективно качати. 

Ну і на чорних лебедів ніхто не забороняє сподіватися. Ситуацію в Росії ми до кінця не розуміємо, ефект доміно на стадії першої кісточки передбачити дуже складно. Готуймо все, що можна, влітку.