У ніч на 9 березня 2022 року Росія вчергове атакувала Україну – стався "приліт" на Миколаївщину, внаслідок якого постраждали українські прикордонники. Серед них був Єгор Бабенко.

Хлопець пам'ятає усе з того дня, він вибирався крізь полум'я, ще не розуміючи, що його чекає далі. Єгор лежав у лікарні, його очі були глибоко обпечені, через що він не міг подивитись на себе. Попри це вже відчував – зовнішньо він тепер інший.

Військовий психолог та український прикордонник Єгор Бабенко в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів, як йому вдалося повернутися до життя після складного поранення та чим планує займатись надалі.

Важливо Росіяни можуть суттєво наростити кількість дронів: у ЦПД сказали, чи здатна Україна протидіяти

Внаслідок російської атаки ви отримали дуже важкі поранення. Чи пам'ятаєте той день та як все відбувалось, зважаючи на стан, у якому були?

Я не втрачав свідомість, тому цілком пам'ятаю. Прокинувся від того, що почув дивні звуки. Подумав, що це постріли, тому потягнувся за автоматом. Після цього побачив, що у кімнаті полум'я, дим, важко дихати. Я не зовсім розумів, що відбувається. Я намагався пройти до виходу, але через дим це складно вдавалося. Все ж таки з допомогою інших я вибрався.

Приїхав мій командир, разом з водієм доставили мене до районної лікарні. Там вже сказали, що потрібно в профільну лікарню і доставили мене в Одесу.

Я пам'ятаю, як мене завезли туди, а далі 2 – 3 дні не пам'ятаю взагалі. Можливо, це через багаточисленні операції та знеболювальні.

Які частини тіла та органи постраждали найбільше? Скільки операцій ви вже перенесли?

Найбільше постраждало обличчя, голова і дихальні шляхи. Найскладніше, власне, дихальні шляхи. Якщо зовнішньо шкіра регенерується, то внутрішньо це відбувається дуже довго і складно.

Операцій я не рахував, чесно. Дуже багато. Це і пересадки шкіри, і втручання у трахею…

Що допомагало вам збиратись із силами та впевнено проходити лікування? Яким був моральний стан?

Я пригадую, що я не так вже і погано себе почував морально. Я розумів, що я живий – це вже дуже добре. Руки та ноги цілі.

Найбільше я переживав за рідних, як вони це сприймуть. Це завжди доволі шокує, коли хтось з твоїх близьких отримує поранення чи щось подібне.

Я старався триматися, щоб і їм також було легше.

Як все ж батьки поводились у цій ситуації?

Мама була вдома у Дніпропетровській області (на момент "прильоту" та поранення Єгора, – 24 Канал). Тато зустрів повномасштабне вторгнення у Донецькій області. Для тата моє поранення точно було шоком, але він більше розумів, що таке може трапитись. А мама… Вона просто мужньо це сприйняла. Вона раніше була медсестрою в реанімації, можливо, це також вплинуло на сприйняття.

Ваш моральний стан у цій ситуації вражає, відверто. Як все давалось фізично? Коли ви змогли стати на ноги?

У мене реабілітація була поступова. Орієнтовно в середині квітня – на початку травня я вже ходив, але дуже повільно. Тоді я втратив приблизно 30 кілограмів ваги, численні пересадки шкіри також впливали на пересування. Тоді мене вчили заново ходити.

Нестабільне дихання також ускладнювало ситуацію, адже сильно не походиш, коли важко дихати. На початку червня я вже почав трохи виходити на вулицю.

Єгор Бабенко після поранення / Фото надане 24 Каналу

Ви розуміли, що наслідки від поранення з вами тепер надовго. Новий побут та нове життя, до якого доводилось пристосовуватись. Ми з вами вільно листувались у соцмережі, попри те, що у вас ампутовані усі 10 пальців. Як це вдається?

У лікарні я мав планшет, щоб хоч якось проводити дозвілля: дивитись фільми, серіали. Руки були замотані, мені дали стилус і ми ще довго думали, як його прив'язати до руки.

Потім, коли в Іспанії вже зняли бинти, це було у липні 2022 року, я почав пробувати друкувати самостійно руками. Мені вийшло і я зрозумів, що стилуса не треба. Так, це було важче робити на початку. Трохи допомагала мама, але я розумів, що не завжди буде поруч хтось, щоб допомогти. Методом спроб і помилок я намагався зробити все, що мені треба було. У такий спосіб знаходив рішення.

Щодо спілкування – зараз у вас є трубка з клапаном, завдяки якій чути усе, що скажете. Так було від початку лікування?

Ні, я міг говорити, але у мене була інша трубка, проста. Звук був дуже шиплячий, незрозумілий. За тих умов ми б з вами зараз не могли так вільно говорити. Тому я не вважаю, що та розмова була повноцінною.

На такому рівні як зараз я не говорив до грудня 2024 року. Ті люди, які зі мною говорили кожен день, – мама та сестра – вони розуміли мене. Але для нових людей було дуже складно звикнути.

Це було полегшення, вау-ефект (коли встановили покращену трубку, – 24 Канал). Я в той же вечір вирішив записати відео для інстаграму: "Дивіться, тепер мене можна слухати". Рідні розуміли, наскільки це для мене прогрес.

Відео Єгора Бабенка у той вечір:

У своєму блозі ви писали про те, що вам було складно наважитись на те, щоб опублікувати своє фото після поранення. Яким був перший "вихід у світ"? Чи ловили на собі дивні погляди?

У мене трохи нетиповий шлях. Коли я був в Україні, то на вулиці багато людей з пораненнями, тому ніхто особливо не реагував. Поранених людей зараз багато.

Повноцінно я вийшов на вулицю в Іспанії, мову не знав, тому й не хвилювався. Навіть якби люди щось погане казали – я б цього не зрозумів. Можливо, від цього й було легше.

Я все-таки вирішив опублікувати перше фото в мережі – я не міг цього не зробити, адже це був допис подяки після того, як Червоний Хрест поступив дуже погано щодо нас. Тому я розумів, що це треба зробити. Я був дуже здивований, що була така велика підтримка. Багато людей почали писати гарні слова, це надихало.

Чи бувало, що чули щось погане у свій бік від нетактовних людей?

Вкрай рідко хтось наважується сказати щось погане. Зазвичай це діти, яким, скоріш за все, батьки просто не пояснюють ситуацію в країні. Вони навіть не знають, як правильно реагувати.

Так, нас чекає непростий час навіть після завершення війни. На вулицях буде багато людей із наслідками поранень.

Однозначно. Батькам треба говорити з дітьми. Для початку самим батькам треба поцікавитись цією темою, як правильно її подати, а тоді вже пояснювати дітям. Думати, що хтось інший пояснить це вашим дітям – ні, так не працює.

Ви згадали про конфлікт з Червоним Хрестом. Розкажіть детальніше, у чому була проблема?

Нас запросили в Іспанію на лікування, я був там не один військовий з України. Червоний Хрест надавав нам житло, але в один момент, коли я вчергове був у лікарні, нам прийшов лист – завтра зранку виїзд, зберіть речі, вас перевозитимуть в інше житло.

Це був шок, адже я тоді був у лікарні. Часу на те, щоб зібрати речі – кілька годин. Однак найбільший жах був, коли ми побачили нові умови.

Це просто кімната в нібито готелі-хостелі, яка розрахована на 2 осіб, а нас було 3. Умови, які там були – точно не для людини, яка перебуває на лікуванні. Про неадекватного сусіда-росіянина годі й казати.

Одразу після приїзду туди оголосили правила: відвідувачів не можна, волонтерів – тільки за попереднім погодженням. Ми підняли суспільний резонанс, що це ненормально, коли військових запрошують на лікування в іншу країну, а потім поводяться так. Тоді заговорили і волонтери, і звичайні люди, і консульство – питання вдалося розв'язати.

Зараз ви розвиваєтесь у напрямку психології. Зокрема, є військовим психологом у спортивно-реабілітаційному центрі для ветеранів "Титанові". Як до цього дійшли?

Коли я зрозумів, що воювати вже точно не зможу, я подумав: у мене є освіта, власний досвід служби та поранення. Це треба використати, аби допомогти людям, які опинились у схожій ситуації. Тоді я почав шукати актуальні для мене курси онлайн.

Після повернення в Україну я зустрівся з В'ячеславом Запорожцем – засновником реабілітаційного центру "Титанові". Він мене запитав, чим я планую займатися. Я сказав, що хочу бути психологом, працювати з військовими. Він відповів, що вони якраз шукають людину на цю посаду. І от, з лютого 2025 року – я там.

Що б ви порадили військовим, які зазнали поранень і перебувають у схожій ситуації?

Я розумію, що не всі довіряють психологу, не всі можуть знайти свою людину. Не всі навіть розуміють, що їм потрібен психолог. Тому для початку варто почати з загальних тренінгів для військових. Або ж просто відвідувати заходи, на яких збираються ветерани. Підтримка від людей, які пережили схожий досвід – це дуже доречно.

Зараз Єгор Бабенко готується до протезування пальців. Він вже був на перших примірках протезів і зізнається – без них зараз видається простіше, адже вже навчився усе робити без пальців.

На майбутнє у військового психолога багато планів, він впевнено навчається жити своє нове життя, яке цинічно змінила Росія за одну секунду. Ба більше, його головна мета зараз – допомагати іншим долати цей травмуючий досвід. Сил для цього точно достатньо.