Але тут важливо не переплутати юридичний інструмент із готовим результатом. Про це пише Максим Гардус.
Закон Грема не є нафтовим ембарго і не означає, що наступного дня Китай чи Індія перестануть купувати нафту. Це насамперед надзвичайно сильний переговорний важіль для американської дипломатії. І те, наскільки він скоротить російський експорт, залежатиме від того, як ним скористаються Білий дім, Офіс торгового представника США, Міністерство фінансів США та Державний департамент США.
Як працює механізм
Розділ 113 встановлює досить цікаву конструкцію. Під вторинні тарифи потрапляють країни, які продовжують купувати російську нафту після набуття законом чинності і водночас входять до п'ятірки найбільших імпортерів російської сирої нафти за фізичним обсягом за попередні 12 місяців.
Через кожні 180 днів Офіс торгового представника США разом із Держдепом та Міністерством енергетики США має перераховувати цю п'ятірку.
Тариф при цьому не обов'язково становить 100%. Президент отримує діапазон від понад нуля до 100% і може змінювати ставку залежно від того, чи зробила країна "суттєві кроки" для скорочення закупівель.
Тобто конструкція фактично створює систему торгу:
- скорочуєте закупку – Вашингтон знижує тариф або дає виняток;
- не скорочуєте – ризикуєте доступом усього свого експорту до американського ринку.
Це набагато серйозніше за санкції проти окремого танкера чи трейдера. Але водночас це означає, що майже все залежить від дипломатії.
І головна проблема – п'ять покупців дуже різні
Китай та Індія купують російську нафту мільйонами барелів на добу. Порядок величини для Індії зараз – близько 1,9 мільйона барелів на добу. У серпні імпорт російської нафти до країни становив приблизно 1,87 мільйона барелів на добу після рекордних 2,79 мільйона у липні.
Далі масштаб падає в рази. Туреччина у 2025 році купувала близько 317 тисяч барелів російської нафти щодоби – це 47% усього її нафтового імпорту. Угорщина та Словаччина закуповувала приблизно по 100 тисяч барелів на добу. Азербайджан – лише близько 30 тисяч барелів.
І саме тут починається найцікавіше. Для малих покупців російську нафту технічно замінити цілком реально. Угорщина і Словаччина історично отримують нафту через південну гілку "Дружби". Але після припинення постачань у січні вони вже були змушені переходити на альтернативні морські постачання через хорватський Omišalj та трубопровід Adria/JANAF. Його номінальна потужність – близько 15 мільйонів тонн на рік, тобто більше сумарних потреб двох країн. При цьому існують деякі інженерні та комерційні проблеми, але не відсутність альтернативи як такої.
Для Азербайджану питання ще простіше. Країна сама є великим виробником та експортером нафти. Російські приблизно 30 тисяч барелів на добу – це насамперед економіка НПЗ: дешевшу Urals вигідно переробити на Бакинському НПЗ, а дорожчу Azeri Light експортувати. Якщо ці 30 тисяч барелів створюють ризик величезного американського тарифу, їх можна замістити власною, казахстанською або іншою нафтою.
Тобто щодо малих покупців Вашингтон має дуже сильну позицію: альтернативи дорожчі або незручніші, але вони існують.
З Індією ситуація принципово інша
У мирні часи арифметика закону Грема виглядала б досить переконливо. Індія купує російську нафту зі знижкою, але водночас її експорт до США величезний. Вашингтон може запропонувати простий вибір: економія кількох доларів на Urals чи ризик тарифу на індійські товари.
Але Закон Грема ухвалюють не в нормальному нафтовому ринку. Американо-іранська війна триває вже сьомий місяць. Ормуз працює з величезними перебоями, близькосхідний видобуток і експорт скоротилися, світові запаси з початку війни впали більш ніж на 500 мільйонів барелів, ціна Brent перевищувала 100 доларів за барель.
Саме Близький Схід був природною альтернативою Росії для індійських НПЗ: Saudi Arab Light, Iraqi Basrah, ADNOC Murban та інші сорти. Тепер ця альтернатива одночасно стала дефіцитнішою, дорожчою та логістично ризикованішою.
І ми вже побачили практичний експеримент. Коли в серпні доступність російської нафти для Індії впала з 2,79 до 1,87 мільйона барелів на добу, Делі не зміг просто купити відсутні 900 тисяч барелів десь іще. Загальний імпорт нафти впав до 4,17 мільйона барелів на добу – найнижчого рівня від початку близькосхідної війни.
Звичайно, є США, Канада, Бразилія, Гаяна, Ангола, Нігерія. Але це інше транспортне плече, інший фрахт, інші характеристики нафти.
У серпні Індія вже витратила на імпорт нафти 16,69 мільярда доларів. Це на 25,8% більше, ніж рік тому. Не дивно, що перша реакція Делі на Закон Грема – не "ми припиняємо закупівлі", а заяви про енергетичну безпеку, доступність палива та необхідність переговорів із США. Тому до завершення або хоча б суттєвої деескалації американо-іранської війни повністю витіснити російські 1,5 – 2 мільйона бареліів на добу з індійського балансу буде надзвичайно складно. Значно реалістичніше домовитися про поступове скорочення, квоту або більший дисконт для Росії.
Китай – ще складніший випадок
У Китаю значно більший запас міцності. Власний видобуток у серпні становив 4,34 мільйона барелів на добу, запаси оцінюються приблизно у 1,23 мільярда барелів. Лише у серпні країна покривала дефіцит пропозиції відбором із запасів на рівні близько 640 тисяч барелів на добу.
Китай також уже скуповує альтернативну нафту в Канаді, Західній Африці та Латинській Америці. Лише нещодавні додаткові spot-покупки оцінювалися більш ніж у 20 мільйонів барелів. Але конкуренція за ці барелі вже підняла премії окремих африканських сортів до 22 доларів понад ціну Brent.
І головне: під час кризи в Перській затоці російська нафта має для Пекіна стратегічну цінність, якої не мала ще рік тому.
ESPO (марка сибірської нафти) з Козьміно приходить напряму через Тихий океан. Частина постачань іде трубопроводами зі Східного Сибіру. Ні Ормуз, ні Суец їм не потрібні. Тому цього літа сталося рівно протилежне тому, чого прагне Закон Грема: китайська компанія Sinopec збільшила закупівлі російського ESPO, щоб компенсувати втрату близькосхідних постачань. Reuters оцінював додаткові закупівлі Sinopec на липень – вересень у 241 – 320 тисяч барелів за добу.
Отже, формула зараз проста: ризик Ормузу зростає – стратегічна цінність російського бареля для Китаю теж зростає. Саме тому змусити Пекін швидко відмовитися від російської нафти до завершення війни з Іраном видається значно складнішим завданням, ніж це виглядало під час розробки санкцій.
І нарешті – загадка Туреччини
Розділ 113 закону Грема говорить саме про 5 найбільших імпортерів російської нафти за фізичним обсягом за останні 12 місяців.
За цією логікою Туреччину важко не помітити: у 2025 році вона купувала близько 317 тисяч барелів російської нафти на добу , тоді як Угорщина та Словаччина – приблизно по 100 тисяч, Азербайджан – близько 30 тисяч.
Водночас у липневих поясненнях розробників нової версії закону Грема фігурували Китай, Індія, Словаччина, Угорщина та Азербайджан. Це не збігається з очевидною арифметикою фізичних потоків.
Сам закон не називає країни – остаточне визначення має робити Офіс торгового представника США. Тому Туреччина – одна з головних інтриг майбутньої імплементації. Якщо Анкара потрапить до п'ятірки, у Вашингтона з'явиться ще один дуже сильний переговорний важіль. Якщо ні – буде цікаво побачити методологію, яка залишить поза списком країну, що купує в Росії в кілька разів більше нафти, ніж Угорщина чи Словаччина.
Отже, Закон Грема не є чарівною кнопкою, яка перекриває російський нафтовий експорт. Це важіль. Для малих покупців він потенційно дуже ефективний. Для великих – сумнівний.
Закон створює погрозу. А перетворити її на скорочення російських нафтових доходів має американська дипломатія.