У полоні мріяв попросити у мами вибачення: історія військового, який загинув на російському Іл-76

24 січня 2024 року – день, коли родина Петриків загубила свій спокій назавжди. Вони дізнались про страшну звістку не зі слів представників військкомату чи місцевої влади, а з російських телеграм-каналів. Усі надії, які родина покладала, в один момент зруйнував "проклятий список", де були імена ще 64 військових, які перебували на борту літака Іл-76.

Галина Петриків майже два роки чекала на свого сина Назара з полону. Оббивала всі пороги, їздила на мітинги, неодноразово була гостею у Координаційному штабі, а також молилась… Багато молилась і вірила, що одного дня знову обійме рідну людину. 

Назар загинув того дня у Корчанському районі Бєлгородської області. Російським літаком Іл-76 везли 65 захисників на черговий обмін, однак сталась авіакатастрофа. Сьогодні жінка збирає по шматках інформацію про останні місяці життя сина у російській колонії, адже це єдина можливість зберегти пам'ять про найдорожчу дитину.

У рамках проєкту "Життя після втрати" Галина поділилась з 24 Каналом, що втратила частину себе. Також жінка розповіла, що довідалась про останні місяці Назара у російському полоні.

Читайте також Повернувся з полону, а дружина загинула: історія бійця після 3 років неволі

Яким був Назар Петриків?

Хлопець народився і виріс у невеличкому селі Станків, що на Львівщині. Навчався у місцевій школі, деколи бешкетував, що властиво хлопцям. Мати пригадує, що у дитинстві мріяв бути геологом, мріяв про подорожі, дослідження та експерименти. Галина каже, що син ріс позитивною дитиною, оточений батьківською любов'ю все життя.

Тепер усі ці спогади є цінними для нас, адже це найменше, що нам залишилось від сина, 
– каже Галина.

Коли Назар підріс, то обрав не мрію дитинства, а зовсім іншу професію. Після 9 класу пішов навчатись у Стрийський коледж, а згодом продовжив навчання у Львівському національному аграрному університеті, обравши спеціальність енергетика та електротехнічних систем в агропромисловому комплексі. Пізніше влаштувався на роботу у Західне територіальне управління обслуговування мереж НЕК "Укренерго". Працював інженером-метрологом.

Назар на горі Говерла / Фото з родинного архіву

"Я просила його зачекати": про рішення добровільно мобілізуватись

24 лютого 2022 року став переломним днем для мільйонів українців. Так було і в родині Петриків. У той день всі пішли на роботу, а вже в обід жінка отримала телефонний дзвінок від сина, який повідомив, що йде на війну. 

Остання зустріч матері й сина відбулась у коридорі – хлопець вже стояв із зібраним рюкзаком, готовий до виходу. 

​​Я просила його: "Чекай, не йди, ще встигнеш, сьогодні перший день війни". Він сказав, що мусить хтось йти, адже батько у старшому віці, а Олег (молодший брат, – 24 Канал) ще малий. Я просила, плакала, Назар не слухав. Поцілував мене і сказав: "Можливо, більше не побачимося. Пам'ятайте, я вас усіх люблю", 
– пригадала зі сльозами на очах Галина.

Назар Петриків з мамою / Фото з сімейного архіву

З моменту прощання життя матері розділилось на до та після. Назар долучився до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. А постійні молитви та бажання, щоб син повернувся додому живим і здоровим, стали щоденною "мантрою".

Полон і постійна боротьба за повернення

Захисник пробув на фронті орієнтовно місяць, а одного дня разом із побратимами потрапив у полон. Тоді з'явились відео на російських телеграм-каналах із кадрами українських військовополонених.

Їх вишикували вряд, змусили опустити голови, а до тих, хто стікав кров'ю через поранення, говорили зневажливо та з погрозами. Чоловіки по черзі називали свої імена та прізвища, роки народження та де проживають. Серед них був і Назар. Однак родина дізналась про цю новину не з соцмереж.

Назар Петриків потрапляє у полон (Увага! Чутливі кадри): дивіться відео

27 березня 2022 року Галині на вайбер з чужого номеру телефону подзвонив син і повідомив, що він з побратимами потрапив у полон. Серце жінки у цей момент розірвалось на шматки, у голові почали з'являтись мільйони думок. 

Згодом родина і побачила відео, де військові Росії змусили кричати наших захисників жахливе гасло: "Слава Україні у складі Росії". Та всім було зрозуміло, що це вони робили під дулами автоматів.

"А якщо хтось щось погане говорив або думав, то це думки диванних експертів, котрі сиділи на м'яких кріслах і диванах, гортали у теплих будинках свої соцмережі, смачно повечерявши й проводячи час у комфорті та зі своїми сім'ями", – згадує той період жінка.

Назар на фронті / Фото з родинного архіву

У полоні захисник був до 24 січня 2024 року. Перед тим вдалось обміняти військових, які були разом із сином Галини. Тому ця новина посіяла зерно надії, що раптом і Назар невдовзі повернеться додому. Жінка згадує цей період очікування з суцільним болем і жалем.

Час, коли Назар був у полоні, відняв у нас спокій та здоров'я. Ми втрачали зір, гортаючи стрічки з новинами з фронту, обмінами полонених. Ми їздили на мітинги у Львів, до Києва у Координаційний штаб, писали багато прохань і клопотань, але хлопців не обмінювали, особливо 24 бригаду, 
– розповіла Галина.

Жінка писала листи до сина. Вона дізналась, що той сидить у тюремній камері у російському місті Вязьма. Пізніше побратими, яким вдалось повернутись з полону, розповідали, що бачили, як Назар отримував лиш один лист.

За словами звільненого з полону військового, який спілкувався з матір'ю Назара, росіяни не давали їм листи одразу, як ті приходили. Вони могли віддати їх через пів року або не віддати взагалі. Та й самі вони також писали листи. Текст мав бути виключно російською мовою й усі під диктування на один лад.

"Пощастило не захворіти на туберкульоз": як росіяни поводились з полоненими

Ще один побратим Назара розповів, що вони сиділи разом у 28 камері. Їм пощастило, адже спали не на нарах, а на двоповерхових ліжках.

Годували їх доволі погано, а Міжнародний Червоний Хрест допустили аж восени 2023 року. Чоловік зізнається, що після цього візиту їх стали трохи краще годувати. Однак це не змінює того факту, що Назар дуже схуд, а його сусід по камері важив 64 кілограми, хоча раніше був вагою 105 кілограмів.

Але це військові називають квіточками, якщо порівнювати, що росіяни робили у полоні з українськими захисниками. Багатьох били, а когось забивали майже до смерті. Коли їх виводили на прогулянку, то давали чимало стусанів.

Назар також був у цьому списку. Його били струмом, після бані змушували вдягати на себе мокрий одяг і так іти до камери. Сухе вбрання ніхто не видавав. Взимку вікно у камері мало бути відчиненим, а влітку – зачиненим. Чоловіків намагались й морально знищити, адже по радіо їм весь час вмикали російську пропаганду, а на індивідуальних бесідах намагались змусити до неприпустимих вчинків. Їх змушували вчити вірші російською мовою, а потім розказувати, наче у школі біля дошки.

Та військові згадують, що Назар мужньо тримався і не піддавався на провокації росіян. Хлопець не зізнавався, що пішов на фронт добровольцем, адже до таких працівники колонії ставились зовсім інакше, ніж до мобілізованих.

Пізніше Назара перевели у 30 камеру. Виявилось, що в одного з полонених була відкрита форма туберкульозу, через що заразились інші. Йому та ще одному військовому пощастило не захворіти, що і стало причиною переведення до сусідньої камери.

"Став іншою людиною": якими були дні Назара Петриківа у полоні?

Якими були дні, проведені у полоні, Галина змогла дізнатись зі слів побратимів. Найбільше Назар картав себе за те, що не завжди був гарним сином, а міг завдавати клопотів. Він мріяв, що як повернеться додому, то найперше попросить вибачення у мами й почне життя з нової сторінки.

Він молився рано й ввечері, а також плакав… Багато плакав. Думки про рідну домівку, близьких та бажання бути вільним часто брали верх емоціями. Побратимам любив розповідати історії про родину.

Назар згадував, що кожної неділі ходили до церкви. Розповідав про звичаї на свята. До прикладу, хвалив маму, як вона прикрашала кошик на Великдень, як на Святвечір заліплювали копійку у вареник і кожен бажав, щоб ця знахідка попалась саме йому. 

Захисник запевняв, що полон допоміг усвідомити йому, що варто інакше дивитись на світ. Він дуже хотів жити, і навіть у російській неволі будував плани на майбутнє. Назар казав, що як повернеться, то закінчить ремонт вдома й побудує сауну. Мріяв влаштувати особисте життя й піклуватись про сина, який чекав на нього дома.

Назар Петриків зі своїм сином / Фото з сімейного архіву

А ще на військового чекав улюблений чотирилапий друг – вівчарка на кличку Бос. Назар хвилювався, що собака може його не впізнати, чи батьки добре дбають про нього. А ще рахував час, проведений у в'язниці, не днями чи годинами, а скільки Босу виповнилось місяців. 

Назар з улюбленим собакою / Фото з сімейного архіву

"Серце наче зупинилось": день загибелі

Назар був у камері під номером 8. У ніч з 23 на 24 січня його забрали. Він попрощався з побратимами та пішов. Згодом активно поширилась новина, що вдалось збити російський літак Іл-76 на зльоті. Також з'явилась інформація, що на борту могло перебувати приблизно 60 людей і, вочевидь, усі вони загинули.

Координаційний штаб запевнював, що інформація, яку поширюють пропагандистські канали, це російська ІПСО.

Момент збиття російського Іл-76 / Скриншот з відео

За деякий час з'явились списки тих, хто перебував на борту. Серед десятків прізвищ було згадано і сина Галини.

Коли я побачила його ім'я, серце наче зупинилося. Усередині була страшна боротьба – розум підказував одне, а душа відмовлялася вірити. Я трималася за надію, що це якась помилка, 
– з болем згадує той день жінка.

Через день після трагедії родичів викликали до Координаційного штабу, де їм підтвердили, що обмін дійсно мав відбутись того дня. Та щось змінилось і росіяни не віддали військовополонених. Що сталось із літаком – невідомо, проводитиметься розслідування.

Важливо! Тоді українська сторона зіштовхнулась з тим, що Росія обмежила доступ до розслідування трагедії. Представники не змогли потрапити на місце авіакатастрофи, тому багато деталей досі залишаються невідомими.

Цей момент став ще одним болючим ударом для родини. Вони намагались дізнатись інформацію про свого сина, але її було надто мало. Усе, що вдавалось роздобути, це наче маленькі краплі у бездонному океані невідомості. Десятки поїздок у Київ, звернення та виходи на акції, навіть писали листи, але не знали, що отримувач більше ніколи їх не прочитає… Саме цей момент найобразливіший, адже, за словами жінки, у Штабі знали, що хлопців вже немає серед живих.

З того моменту пройшов більше ніж рік, допоки вдалось ідентифікувати тіло Назара та ще інших військових за допомогою ДНК.

Той рік здавався вічністю. Кожен дзвінок був як удар у серце – я чекала будь-яких новин. А коли повідомили офіційно, що смерть підтверджена, я відчула, ніби землю вибили з-під ніг, 
– тремтячи згадує мати військового.

Та Галину мучить одне, що сім'ям не назвали причин смерті, мовляв, тіла у такому стані, що це просто неможливо зробити.

Коли жінка розмовляла з побратимами сина, то дізналась, що Назара мали обміняти ще у 2022 році. Він вже був на борту літака, вони летіли, та в один момент російському пілоту повідомили, що все скасовується, і той посадив літак. 

"Назар віддав своє життя не дарма": день прощання та трауру

25 липня 2025 року Львівщина прощалась у Гарнізонному храмі одразу з 12 захисниками, які загинули в авіакатастрофі. Це було вперше, коли люди прощались з такою кількістю військових.

Після панахиди труни з тілами вирушили на останнє прощання до рідних домівок. У той день Галина намагалась триматись, адже знала, що іншого вибору у неї нема. Біля храму до неї підходили родичі інших загиблих. Разом вони намагались полегшити свій біль втрати, однак материнське серце ніколи не зможе загоїтись після такої рани.

Труна з Назаром приїхала до рідного села. Його зустріли з прапорами, квітами, сльозами та молитвою. Серед людей були звільнені військовополонені. Їм важко було підібрати слова, однак подяка матері за сина прозвучала щиро та водночас скорботно.

Поховали захисника на Алеї Слави Стрийського кладовища. Якби була можливість бодай на хвилину зустрітись з сином, то Галина б хотіла ще раз сказати, як його любить сім'я і як ним пишаються. Хотіла подякувати за все, що він зробив для України та родини.

В одній з соцмереж є група під назвою "65" – цифра полонених, які були на борту Іл-76. Саме вона стала відрадою для всіх матерів, доньок, дружин і сестер, де кожна підтримує одна одну у найважчі хвилини. 

У Назара залишився син Артем, який ходить у молодшу школу. Хлопчик дуже сильно схожий на свого батька, для Галини – це найбільший скарб, який залишився у спадок. Вона вірить, що син завжди поруч, наче став невидимим ангелом, який завжди оберігатиме близьких від усього поганого.

Після похорону вона прийшла з Артемом на могилу сина. У той день падав сильний дощ, а хлопчик сказав фразу, яка вчергове зачепила материнське серце.

Дивись, бабо, це тато плаче, 
– сказав Артемко.

Могила Назара Петриківа / Фото з сімейного архіву

Тепер собака Назара Бос їздить у багажнику машини на цвинтар, щоб хоч трішки побути зі своїм господарем. Галина згадує, що перший період чотирилапий навіть плакав – ніби відчував, що щось не так.

Бос на могилі господаря / Фото з сімейного архіву

Галина на пам'ятнику сина хоче написати слова з пісні, яку колись дуже сильно любив її свекор. Тоді вона й подумати не могла, що ці рядки стануть пророчими для сина у полоні: "Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів".

Розслідування авіакатастрофи: що вдалось встановити?

Зазначимо, що розслідування авіакатастрофи триває. Сім'ї досі не отримали відповідей на запитання – куди прямував літак, хто був на борту, що стало причиною падіння та хто візьме на себе відповідальність за смерті десятків людей.

Однак найперша і найбільша відповідальність лежить на стороні Росії. Відповідно до 23 статті Женевської конвенції, заборонено відправляти військовополонених туди, де їм може загрожувати вогонь із зони бойових дій. Та ситуація виглядає так, що росіяни проігнорували цю норму.

Українській стороні вдалось встановити, що на літаку, яким перевозили військовополонених, вимкнули транспондер. 

Деталі! Транспондер – це передавач-відповідач, або радіовідповідач, тобто пристрій, який отримує сигнал і автоматично надсилає у відповідь інший сигнал.

Раніше представники різних українських служб заявляли, що слідство триває, однак деталей наразі розголошувати не можуть. Рідним залишається чекати, коли стануть відомі офіційні деталі щодо смерті їхніх близьких.