Головне – щоб кіно подобалось людям і не суперечило лінії партії. В Союзі існував такий орган, як Державний комітет з кінематографії. Тут відповідали за цензуру, давали "добро" на той чи інший сценарій і вирішували, чи варто пускати в прокат уже готові, змонтовані фільми.
Кіностудії були в кожній союзній республіці. В Україні це були київська кіностудія імені Довженка, Одеська та Ялтинська кінтостудії, а також – Укртелефільм. Та все ж топові фільми, лідерів прокату знімали в Ленінграді та Москві.
Найкращі сценарії все-таки знімалися на студії "Мосфільм". І те, що доходило в Одесу, це було поєднано з тим, що потрібне було море, що треба було ті вулиці. Те, що доходило до кіностудії Довженка. І недаремно були такі досить образливі жарти про цю кіностудію,
– розповіла акторка Римма Зюбіна.
Такого поняття як райдер артисти тоді не знали. У всіх була фіксована ставка за один знімальний день. Актор-початківець більше, ніж на 10 рублів, розраховувати не міг.
Знімати фільми лише українською мовою було невигідно. Це би звужувало потенційну аудиторію. І навіть класика – "Тіні забутих предків" Параджанова чи, скажімо, "Білий птах з чорною ознакою" Іллєнка, так зване поетичне кіно – дублювалися російською.
А до недавнього часу навіть не знали, що існує україномовна версія комедії "За двома зайцями". Плівку випадково знайшли в Маріуполі.
Так чи інакше здебільшого в основу сценаріїв україномовного кіно лягали історичні сюжети чи твори класиків. Глядачеві нав’язували образ українця-селянина. Аграрна культура – і ніяк інакше.
Україномовний персонаж виглядав на екрані неприродно. Адже мова, якою спілкувались у кадрі, була надто академічною й літературною, відірваною від живого спілкування.
Про інші особливості кінематографу тих часів – дивіться у програмі.