За час повномасштабного вторгнення Олена Риж (Іваненко) обіймала бойові посади у 47 ОМБр "Маґура", ГУР, а зараз є старшою бойовою медикинею 412 полку Nemesis. Вона на власному досвіді переконалась, що армія – багатогранна, тож кожен може обрати посаду, яка відповідатиме навичкам. І це, звісно, не завжди означає, що для всіх готують "штурмування посадок".

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Олена Риж відверто розповіла про труднощі на своєму військовому шляху та чому вже ніколи не повернеться до того, чим займалась до повномасштабного вторгненння. Жінка також поділилась роздумами про правильну комунікацію між цивільними та військовими, і чому варто відмовитися від фрази "я тебе розумію". Більше про це й не лише – читайте далі у матеріалі.

Радимо переглянути Казали: ти тут лише заради личка, – інтерв'ю військової про жінок в ЗСУ, ПТСР і обмін полоненими

– Ким ти була до війни, чим ти займалася?

Я – рестораторка. Нещодавно я спілкувалася з командою однієї ресторанної мережі, де ми обговорювати тему військової і цивільної комунікації. Тобто мене запросили для того, щоб я допомогла команді більше зрозуміти, як спілкуватися з військовими. Бо, коли вони відвідують ресторани, у них є якісь моменти, які спричиняють дискомфорт.

Якось я замислилась про часи мого офіціантського минулого. Це було 25 років тому, навіть більше. Це було дуже давно. Понад 20 років у ресторанній індустрії. Від офіціанта до людини, яка мала свої проєкти. Світ, в якому я відчувала себе, як риба в воді. Мені дуже подобалося, було дуже добре у ньому.

Наразі це минуле. Я туди не повернуся. Все-таки воно якось торкається. Мене запросили виступити перед командою. Я сама навіть відчувала сьогодні, що це була така розмова, коли я дуже розумію їх.

Знаєш, на що це було схоже? Коли я отримала перше поранення, то відчула, що мені терміново потрібен психолог, з яким я буду розбирати усі свої запитання. Я почала пробувати з різних сторін. У мене був досвід роботи з психологами, які не мали ніякої дотичності до війська. Це було дуже важко. Бо мене постійно перепитували, що таке відділення, Bradley (танк – 24 Канал), що таке командир і так далі. Замість того, щоб фокусуватися на своїх емоціях, переживаннях, думках, більшість розмови я була перекладачем.

Тут мені було дуже схоже у тому плані, що я виступала спеціалістом у двох, та навіть у трьох напрямках. Тому що я цивільна. Була і досі залишаюся. У мене немає такого відчуття, що я військова до пальчиків ніг і рук. Ні, я відчуваю себе дуже комфортно у тій ролі, в якій я зараз перебуваю, але немає такого тягаря. Чомусь мені здається, що коли люди вішають такі ярлики, вони тягар вішають.

Повне інтерв'ю з бойовою медикинею Оленою Риж: дивіться відео

Паралельно я військова. Тому що я вже все-таки людина у війську і маю достатній досвід, можу ним ділитися.

Ще я рестораторка. Тобто мені вдалося з цими людьми спілкуватися однією мовою, на одній хвилі, правильними словами доносити їм, розбирати якісь кейси, наводити приклади зі свого життя, життя моїх побратимів, посестер та чіпляти їхню тему, обслуговування.

– Що сьогодні важливо для бізнесу чи для рестораторів у комунікації між цивільними та військовими?

Я б не акцентувала саме на бізнесі. У моєму розумінні це стосується кожної людини в країні. Чи ти працюєш у державному секторі, чи у бізнесі, чи людина, можливо, вже на будь-якій пенсії, чи якісь інші статуси, чи це домогосподарство, фермерство – неважливо.

Якщо ми хочемо будувати сильну країну і успішне майбутнє для країни, для нас, то ми маємо з багатьма секторами працювати. Один із цих багатьох секторів – це комунікація.

Мене сильно зацікавили комунікації військових і цивільних ще до того, як я пішла на війну. Я вже служила, але на війну ще не пішла. Це ті пів року, коли ми готувалися. Вже тоді зрозуміла, що там прірва, і почала звертати свою увагу на це.

Комунікація військові – цивільні – це двосторонній рух. Не може бути такого, що цивільні мають розпластатися, усі свої сили вкласти у цю комунікацію, дізнатися, як з нами краще спілкуватися, і так далі, а військові – нічого не роблять з цим. Так не буває.

Наприклад, військовий повернувся додому, у цивільний світ, у сім'ю, в оточення. Неважливо, чи це відпустка, чи це демобілізація, чи це здоров'я тощо. Він повернувся Він – інший. Потреби, запити – інші. А люди, які його оточують у цьому світі – і сім'я, і друзі, і сусіди, і просто суспільство – не знають цю людину і його нові потреби. Як вони будуть надавати ці потреби, якщо їм ніхто про це не говорить?

Ось повертається військовий зі служби додому в відпустку. Рідні його не бачили пів року, а, може, більше. По-різному буває. Вони сумують за ним. Діти, дружина, батьки – усі хочуть уваги. Цих 14 чи 15 днів не вистачає для всіх.

А цьому військовому хочеться спати, хочеться просто тиші, щоб ніхто не чіпав. Хочеться горілочки випити, на рибалку сходити, щоб нічого не бахкало над головою. У нього інші потреби. Він не хоче говорити про військо, про війну. Йому потрібно якесь перезавантаження. А рідні не знають про це. Вони ставитимуть запитання, як там було, як він тощо. Це дратуватиме військового. Це не означає, що так буває у 100%. Але це як приклад.

Якщо цей воїн, повертаючись додому, скаже своїм рідним: "Увага! Спробуємо на ці 14 днів комунікувати так, щоб і ви закрили свої потреби, і я міг відпочити. Від чого мені дискомфортно? Не ставте мені запитання про війну. Мені справді не хочеться про неї говорити. У мене там її багато. Я тут хочу говорити про курочок, про дах, який тече, про сусідів, які на день народження гучну музику ввімкнули". Я, звісно, фантазую, просто наводжу приклад.

Але саме так рідні будуть розуміти, як з ним говорити. Або ж, наприклад, дружина може сказати: "Скажи мені, як я можу з тобою говорити, які теми не варто чіпати, які теми тобі цікаві, що тебе може дратувати. Мені важливо бути тобі підтримкою. Я хочу, щоб ми ці 14 днів провели максимально ефективно. Що ти очікуєш? Що я тобі можу дати? І я тобі скажу, що я очікую від тебе". Тому що це також двосторонній рух.

Це важко. Комунікація в цілому для людини – одна із важких місій, як би сумно це не звучало. Комусь легше заховати голову в пісок, ніж пробувати домовитися, поділитися емоціями, запитати, почути чесну відповідь і прийняти її.

Ми дуже часто ставимо запитання, а коли ми чуємо відповідь, яка нам не підходить, залишаємося незадоволені, бо хотіли почути щось інше. Це така історія, якій треба вчитися. Якщо раніше нас цьому ніхто не навчив, і ми самі цього не навчилися, то доведеться вчитися у такому дорослому віці.

Ось моїй сестрі 40 років, мені 43, буде 44 цього року. Вона мама шести дітей. Їй точно є чим займатися. Після того, як я пішла в військо, особливо після того, як я отримала поранення, вона почала дуже уважно слухати мої інтерв'ю, дивитися, які акценти роблю. Я пам'ятаю, розповідала їй, як все відбувалося під час поранення, під час того першого бою. Їй було важко. Я бачила, що їй важко це слухати.

Я сказала: "Я можу тобі цього не розповідати". На що вона мені відповіла: "Мені справді важко це чути. Але я маю це знати. Тому що я маю знати, через що ти приходиш. Я маю відчувати тебе. Я хочу, щоб ми комунікували, щоб у нас був зв'язок".

Тому як би важко їй не було, вона це все слухає. І якось сказала мені один раз: "Я слухаю твої інтерв'ю. Коли ти говориш, що тебе щось дратує, або робиш на чомусь акцент, я це фіксую, щоб знати, що це тобі краще не казати, або як краще поводитися". Це про бажання.

Коли люди кажуть: "Ми хочемо розуміння", але нічого для цього не роблять, то тоді це, можливо, неправда.

Наприклад, у мене серед друзів є мої найкращі подруги, нас п'ятеро. З них – я військова. Ще четверо залишаються: у двох – чоловіки військові, у двох – хлопці невійськові. Звичайно, що у кожного своя історія.

Одна дівчина, в якої чоловік військовий, завжди уважно слухає, про що я розповідаю. Нещодавно я розповідала про одну книгу "Битись не можна відступити", яку написав воїн Павло "Паштет" Белянський. Я говорила про те, як мене вразила ця книга, тому що, читаючи її, бачила у багатьох випадках себе, своїх побратимів, своє життя. Вона потім взяла, прочитала її, і каже: "Для мене так важливо розуміти вас: тебе, як мою подругу, чоловіка, тому я читаю". Вона читає, дивиться інтерв'ю, досліджує. Тому що інформації дуже багато.

Мені здається, зараз дуже важливо поглинати інформацію, якої так багато у вільному доступі, щоб не просто сказати "я тебе розумію", а справді докласти зусиль, щоб зрозуміти людину.

Я вчу себе відмовлятися від фрази "я розумію" і використовувати її тільки тоді, коли приходить якась технічна інформація. Ти можеш сказати: "Сходи туди, у ту кімнату, візьми пляшку води, налий у стакан". І я така: "Я тебе розумію".

Але коли люди діляться якимись емоціями, своїми переживаннями, своїм досвідом, сказати "я розумію" – це збрехати. Навіть якщо у нас з тобою якась ситуація буде схожа, у тебе контекст інший, підґрунтя інше. Ми з тобою різні. Ми не можемо однаково відчувати.

Перед зустріччю (з колективом ресторанної мережі – 24 Канал) працівники заповнювали анкети, опитувальник. Там було багато слів про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – 24 Канал). Я зрозуміла, що люди не розуміють визначення ПТСР.

ПТСР – це не хвороба військових, це хвороба людини. Можна бути в війську, в окопах і не мати ПТСР, і сидіти в Києві, але мати ПТСР. Тому це про пояснення.

Нещодавно я для себе також відкрила таку штуку. Я не радикальна і намагаюся приймати людей. Але паралельно я вмію відстоювати себе, свою позицію, озвучувати її вголос. Я цього не боюся. Як і просто людям, які поряд, навіть якщо це близькі люди, так і, наприклад, з тобою на подкасті.

Періодично до мене починають приходити події – точно не випадково, які я сама ці події притягую. Я де-не-де і починаю розмову.

Наприклад, зараз побратими періодично ходять в худі або наклейки на ноутбуці. Є багато шевронів. Що на цих малюнках? Жінка. Яка? Оголена. У чому? В амуніції, зі зброєю. Це просто ср*ка. Сексуалізація, об'єктивізація – це просто жах.

Я зрозуміла не те, що мені доводиться раз за разом людям пояснювати, що це жахливо, що це треба прибирати, що неповага до мене, як до жінки-військової і в цілому як до жінки. Я зрозуміла, що, виявляється, більшість чоловіків, які користуються цими речами, хтось наклейками на ноутбуках, хтось худі, навіть не розуміють цього. Тобто їм потрібно пояснити, чому я вважаю, що це негідно.

Деякі чують і приймають. Деякі починають оскаржувати і відстоювати свою чоловічу позицію. Але зараз я не про це. Я про те, що реально людям потрібно пояснювати.

Був період, коли побутувала фраза, що якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати. Але насправді це не так. У деяких моментах, можливо, ми так і можемо відчувати. Мовляв, якщо ще досі потрібно пояснювати, чому українська мова важлива, то, може, навіть і не треба пояснювати. Але насправді треба.

Багато людей досі не розуміють простих та елементарних речей, які мені здаються простими та елементарними. Але цій людині буде не так. І навпаки – я можу чогось не розуміти. Це можуть бути взагалі суперпримітивні речі, що іншим людям буде здаватися, що це нонсенс, бо як це я не розумію чи не знаю?

Наприклад, мені дуже часто кажуть: "Ти знаєш оцю людину?". Я кажу, що ні. "У сенсі ти не знаєш?". Кажу, що не знаю, про кого мовиться. Можливо, це мінус мені. Але що, я робитиму розумний вигляд і махатиму головою, що знаю, а потім тихенько гуглити?

Я просто напряму запитую. Мені колись дуже давно один приятель сказав: "Олено, ти єдина людина, яку я знаю, яка не боїться сказати, що чогось не знає, і каже це прямо в лице". Нічого не змінилося. Минув десяток років, але я так само кажу, що я не знаю, хто це.

Нещодавно я була на акції "Free Azov". Стоять хлопці і я розумію, що вони ветерани. Усі до них підходять, усі з ними фотографуються, просять підписати прапор. Там стояв чоловік, найімовірніше, він ветеран. Хоча, може, і чинний військовий. Бо там стоять і хлопці з протезами.

З ним фотографувалася дівчина, яку я знаю. Вона підходила, я кажу: "Катю, можеш розказати, хто це? Бо я не знаю цього хлопця". Вона: "Як ти не знаєш?". Я кажу, що не знаю. Вона мені розповіла, хто він, його сторінку в інстаграмі надіслала.

У той момент ми перетнулися. Він підійшов, подякував. Сказав: "Дякую за сенси, які несете". Я подумала, що це цікаво. Зазвичай мені кажуть: "Дякую за вашу службу". А тут за "сенси, які несете". Я відчула всередині таке: "А як же за мою службу? За те, що я окопами бігала, ніхто не дякує". Потім я подумала: "Олено, заспокойся".

А коли дякують за службу, ображаєшся, що не дякують за сенси?

Ні. Я також людина. Я багато чого можу розповідати, але я багато і себе ловлю на різних таких життєвих простих рефлексах. Це була така 15-секундна внутрішня розмова. Я її зафіксувала.

Ти заявила про сексуалізацію, що це треба пояснювати чоловікам, хто це носить чи це купує. Чи це треба пояснювати ще й бізнесу, який це створює?

Звичайно, всім це потрібно пояснювати.

Раніше випускали багато військового одягу для дітей та дорослих, цивільні теж це одягали. Крутезним бізнесам казали, що не варто так робити. Військова форма – це те, в чому захищають, вмирають, йдуть в останню путь, а вони це продають на широкий загал. Як донести бізнесу і дизайнерам, які це створюють, що це не прикольно?

Говорити тим людям, які мають до цього дотичність. Коли за мене починає говорити людина, яка ніколи в війську не була, починає апелювати, що не подобається жінкам-військовим, то в мене одразу запитання, а звідки вона про це знає. Хіба вона жінка-військова? Ні. Тоді чому вона цим апелює?

На моєму подкасті "Думки на стіл" я піднімала тему з Віталиком Литвиним (герой України, офіцер відділення розвідки бригади "Рубіж" НГУ – 24 Канал) про патчі. Це відео, звичайно, нарізали у відео в інстаграм. Я не знаю скільки тисяч переглядів у цього відео, люди там досі сперечаються. Зараз така ж реакція на відео, де я кажу про те, що мене вбивали українською. Це з останньої розмови з Олексієм Притулою (ветеран російсько-української війни – 24 Канал).

Там багато негативу, я в таке вже не заходжу і не читаю, що там пишуть, але декілька разів зачепилася, а потім ще десь бачила коментарі по типу: "Зараз війна в країні, що вам більше нема про що поговорити?". І ось така фраза применшує цінність. По-перше, а коли, як не зараз?

По-друге, мене завтра можуть вбити, тебе можуть завтра вбити, нас всіх завтра можуть вбити. По-третє, наше життя складається з великих і маленьких речей. Є глобальні речі, а є ті, про які ми можемо говорити. Є речі, за які ми вмираємо на фронті: воля, свобода. А є речі, які ми тут можемо озвучити.

Ось ми з тобою спілкуємося, скачемо з теми на тему і торкаємося різних контекстів й по-різному їх описуємо та озвучуємо. Чому ні? Коли, як не зараз, нам про це говорити? Якщо я не буду зараз говорити тут хлопцям, які носять худі з голими жінками, то це буде продовжуватися і ці самі хлопці далі вважатимуть, що це є нормою. Але це не норма.

Є ще приклад. Військові кожен день отримують у своїх чатах паролі. У всіх є спільноти роти, взводу, підрозділу. Є певна людина, яка відповідає за ці паролі, звідкись вона отримує, надсилає кожен день їх в чати. Як ці паролі виглядають? Це лист А4, на якому вони є, паролі. Вони по-різному виглядають.

Що роблять деякі "розумники"? Вони на цьому листку А4 роблять з одного боку паролі, а з іншого – красиві фото голих жінок. Кидають ці паролі в чати, де є жінки військові. У 2023 році у мене була груба розмова з моїми побратимами, де я попросила цього не робити.

Минуло два роки. Декілька днів тому одна із посестр надсилає відео, де в неї аналогічна ситуація. Вона виступила проти цього, багато її побратимів почали за це боротися, відстоювати, що це нормально. Вона їм купу всього пояснила, чому це ненормально.

Допомогло?

Мені допомогло. Мені довелося два дні відстоювати, поки хтось жорстко не сказав, що на цьому крапка і більше ніхто такі паролі надсилати не буде. Як в її випадку, я не знаю.

Про що це? Це про те, що можна нічого не казати й далі дивитися на цю потворність. Це ненормально. А можна сказати свою думку, особливо, якщо її пояснити. Не просто попросити припинити це робити, а пояснити чому це ображає і це ненормально, спробувати донести до людини.

Я була на Сумщині, мене запросили виступити перед школярами. Ми говорили про такмед (тактична медицина – 24 Канал), про війну, турнікети крутили. В певну мить я запитала, чи слухають діти російську музику. А прийшли тільки ті, хто захотів зі мною зустрітися. Нікого там не гнали. Це були підлітки, старші класи.

Були діти, які підняли руку і вони сказали: "Ми слухаємо". Я кажу: "Все нормально. Це чесна розмова". А були ті, які казали: "Я постійно доводжу, що російська музика – це лайно. Такого не має бути. Тут війна". Ось такі маленькі люди, в яких вже відчуття боротьби прям кипить. Дуже гідно на це дивитися.

Я розповідала свій досвід, як я говорила російською мовою багато років, все життя, як я не вважала, що це щось погане або загалом, як я вибрала шлях переходити на українську, відмовитися від всього російського: від книжок, будь-яких відео і текстів, навіть від своєї роботи – ресторанної індустрії. Все, що я писала, всі документи й відео, я знищила. Я не можу слухати себе російською. Мені гидко. Я все прибрала.

Коли я брала зворотній зв'язок, декілька дітей мені сказали про те, що їм тепер дуже хочеться переглянути свою позицію щодо російської музики. Чи це трапилось, чи ні, я не знаю, але воно відклалося. Я впевнена, що та їхня однокласниця, яка топила за українську, неодноразово їм казала те саме.

Але іноді так буває, що нам потрібно почути з іншого боку, іншими словами, від іншої людини. Тоді мозок починає інакше працювати. Щось за щось зачепиться своє. Тому що до мене можна достукатися по-одному, до тебе по-іншому. Тому все ж таки хочеться озвучити, що ми маємо говорити. Ми повинні покращуватися в цьому.

Мене дуже часто запитують про жіночу мобілізацію, чи змінилося щось з тих часів. Я кажу про те, що я поняття не маю, як було з 2014 року, тільки чула, що нічого доброго. Я мобілізувалася у 2022. І те, що зараз у 2025 – це небо і земля. Я прийшла на службу в 47 бригаду (47 окрема механізована бригада "Маґура" – 24 Канал). Тоді вона лиш формувалася, перший батальйон був виключно з добровольців – людей дуже свідомих, відповідальних, красивих, справжніх, фантастичних.

І все одно там були певні моменти, коли звучало, що дівчині нібито не місце в бойовому підрозділі, особливо в штурмовому. Мене там хотіли гарненько "попросити". Думали, що я сама піду через навантаження, стрес, роботу. Все вийшло не так. І ось я після 47-ї пішла на рік в ГУР. Жінка на бойовій посаді – така велика рідкість.

Мене не хотіли брати, але все ж таки взяли. І також на мене спочатку неоднозначно дивилися, а потім казали, що коли Олена на виході, то всі спокійні. Я виходила і як піхотинець, і як бойова медикиня. Мені дякували і гарні слова говорили, передавали зі штабу навіть про те, що я гідно працюю.

Зараз я перевелася в 412-й полк Nemesis – це Служба безпілотних систем. Тут дуже багато людей мобілізувалися хто місяць тому, хто пів року – рік. Чесно кажучи, оскільки це в Києві, я от дивлюсь на це все, це дуже мені нове. Воно мені дуже схоже на офісну роботу. Зовсім це не схоже на службу. Люди прийшли зранку, попрацювали, ввечері пішли додому. Я думала, а що, так можна було?

А це нормальна якісна робота. Купа різних посад. Раніше служити – це означало піхоту, артилерію, їхати кудись туди. Зараз, будь ласка, можна бути аналітиком або дешифрувальником, або ще кимось. Такої роботи купа і вона суперова. Я зараз вивчаю аеророзвідку і шокована, наскільки багато є професій.

Я завжди знала, що військо – це не тільки піхота. Але зараз ще ширше на це почала дивитися. Люди просто ось тут живуть, працюють, ходять в цивільному, вечорами ми гуляємо з друзями по Подолу і ходимо на концерти. А в неділю ще й з батьками десь відпочиваємо. Це дуже схоже на цивільну офісну роботу, хоча це повноцінна служба.

Так, є виїзди на напрямки ближче до лінії фронту, але здебільшого ті, хто працюють тут в Києві, реально так служить. Тому, коли зараз кажуть, що є багато людей, які відчувають суперсильний страх, для яких служба дорівнює смерті, а я була в піхоті два роки і не померла, то думаю: "Боже, ти досі так вважаєш? Це дивно". І знову повертаємося до того, що скільки не розповідай людям, вони можуть тебе не чути.

От є в мене історії, де я 20 разів, а може й більше, розповідала про військо, різні варіанти служби, що це не смерть, що це той самий цивільний твій одяг, вихідні, вечір, гарна зарплата (навіть краща, ніж ти отримуєш на цивільній роботі), відпустка, можуть випустити за кордон, оплачуються медпослуги й купа інших бонусів. Мені доводиться це пояснювати, хоча здається, що ми про це говоримо вже з різних боків. Людина не чує.

Чому вони не чують? Не хочуть чи не доходить? У нас війна з 2014, а велика війна з 2022 року. Відбувається технологічний розвиток, можна обрати куди йти служити, ким стати. Але все одно якийсь страх, нерозуміння, старі наративи висять в повітрі. Чому в людей досі це десь закорінено?

Мені здається, що загалом людська психіка дуже різноманітна. Ми дуже різні. От в мене запитують, яка моя мотивація служити? Я кажу: "Яка ще мотивація? Чому ви мене постійно це запитуєте? Війна в країні. Ось моя мотивація. Все". А що хочуть від мене почути? Ні, все банально і просто.

Але війна у країні з 2014 року. Я тоді не хотіла служити. Я не розглядала цього і не думала про це. В моїй голові не було війни до 2022 року. Я знала, що щось там є, але навіть в це не занурювалась. У мене було моє життя: моя робота, депресії, які постійно проживаю, сім'я, до якої я в гості їздила в Одеську область, мої подорожі, подружки. А воно десь там і незрозуміло.

Та зараз все по-іншому. Я дуже часто чую запитання, що ще має відбутися, щоб люди вже прокинулися. Хтось потребує, щоб його погладили по ручці й розказали якісь моменти, а хтось потребує, щоб дали йому запотиличник і сказали відкрити очі. Буває по-різному.

А хтось не відкриє очі навіть якщо буде сидіти під дулом кулемета або рушниці у підвалі. Я маю на увазі під дулом у росіян. Це не буде для цієї людини аргументом відмовитися від цієї огидної мови й перейти на свою рідну, або в цілому зрозуміти, що наші сусіди – це демони. Декому цього недостатньо.

Я про те, що люди – гарні створіння, але оце гарне іноді в нас дуже глибоко. Його потрібно діставати й хотіти це дістати. Я "топлю" за те, що ми маємо шукати щось спільне один в одному, а не розбіжності. Не те, в чому ми з тобою різні, а в чому ми з тобою схожі, бо це нас об'єднує, зближає, дає нам можливості знайти спільні вектори, куди рухатися. Це дає нам майбутнє.

Коли я кажу "нам з тобою", я говорю не тільки про себе і про тебе, а в цілому про український народ. Ми дуже часто зосереджуємося на чомусь поганому. Чи можна це пояснити? Можна, є купа різних пояснень, починаючи від того, що люди різні, закінчуючи тим, що у людей багато агресії.

Є дуже гучні ночі. Люди втрачають домівки, не сплять, бояться за своє життя. У них є всередині агресія. Куди їм зливати її? На сусіда! На того, хто підпер тобі машину і не дає змоги виїхати. На того, хто гучно грюкає або слухає музику поверхом вище або нижче. На того, хто говорить не тою мовою, якою би тобі хотілося.

Я часто говорю, як не стати темрявою в боротьбі з темрявою. Це про багатьох з наших людей.

Люди в боротьбі за себе, свої цінності, своє бачення стають самі темрявою. Мені іноді страшно.

Я нещодавно дивилася інтерв'ю. Останні слова людини, у якої його брали, мене настільки вразили, що мені стало холодно. Настільки було страшно чути те, що людина сказала. По-перше, в мене дуже сильно змінилася думка про цю людину. По-друге, те, що вона сказала, мені було страшно чути. Це про нас, про всіх. Це дуже радикальна і жорстока позиція про суспільство. Я, почувши це, дуже сильно злякалася, тому що там є велика загроза.

Багато злості й радикалізму, багато гніву й всього, що перетворює нас самих в демонів. У боротьбі з демонами ми самі стаємо демонами. Це не допомагає нам об'єднатися, це допомагає нас знищувати один одного. Я за те, щоб шукати щось спільне. Чи потрібно відстоювати свою позицію? 100%. Чи потрібно відстоювати Україну, справедливість? 100%. Але пам'ятати, що в цій боротьбі головне залишатися людиною.

Продовження інтервю з військовослужбовицею Оленою Риж можна переглянути на ютубі "Воїн волі" за посиланням.