Зрадники у владних кабінетах: як роззброювали Україну під прикриттям реформ і патріотизму

Це глибокий ментальний розпад, коли під виглядом "вигідних угод" чи ефемерного "миру" суспільству нав'язують комплекс меншовартості та відмову у власній державній суб'єктності. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Побудова суверенної держави передбачає реалізацію стратегічної державної політики, наріжним завданням якої є творення правосуб'єктності. Суттєвою перепоною на цьому шляху постає державна зрада. Явища колабораціонізму та когнітивний демонтаж державності, семантичні диверсії формують фундаментальні виклики для творення повоєнної української держави.

Ми маємо чітко ідентифікувати зрадників і безкомпромісно боронити державну безпеку. Постать зрадника сьогодні за безпековим та політичним змістом є набагато ширшою за суб'єкта злочину державної зради – він є екзистенційною загрозою.

Дзеркало безсуб'єктності: чому спогади посадовців стають ширмою від відповідальності

Феномен державної зради в часи екзистенційних історичних криз та воєн ніколи не обмежується сухою буквою закону. Це складний конгломерат психологічних деформацій, соціокультурного колабораціонізму та геостратегічного фаталізму. 

Найнебезпечніша фаза цього злочину розгортається тоді, коли нинішні або колишні високопосадовці, позбавлені державницького мислення, починають публічно у різний спосіб виправдовувати свої діяння. Особливою, витонченою формою такої когнітивної диверсії може бути публікація їхніх роздумів у соцмережах або видання багатосторінкових мемуарів. 

Однак маємо чітко визнати: це – не просто література або "аналітичний матеріал". Це – створення персонального, штучно виведеного позацензорного простору, де власна професійна непридатність або умисний демонтаж оборонної чи безпекової сфери легітимізуються під виглядом "зовнішніх трагічних обставин".

Саме тут, на цифрових майданчиках та у типографських палітурках, потенційний зрадник намагається здійснити фінальний маніпулятивний трюк – переписати власну історію: чи то дій, чи то бездіяльності. Соціальні мережі стають для них ідеальним камуфляжним інструментом, де за допомогою патріотичних гасел, великих масивів цифр та емоційного забарвлення будується ошатний склеп для прикриття інституційних провалів. 

Інколи вони прагнуть прикрасити свої прорахунки, розмиваючи сувору юридичну реальність і підміняючи її суб'єктивним літописом самоамністії. В останньому автору відведена лише одна роль – роль безпорадного мученика, якого "зрадили обставини". Власні думки та суб'єктивні оцінки подаються авторами в удавано логічній та діалектичній єдності з причинно-наслідковими зв'язками. При цьому вони змальовують себе заручниками долі, повністю знищуючи будь-який простір для критичного ставлення до власних, інколи фатальних, помилок. 

Світова та вітчизняна політична практика знає чимало прикладів подібної мемуаристики. Проте, якщо у працях справжніх лідерів спогади стають дзеркалом їхньої правосуб'єктності, то в маніпулятивних опусах посадовців, опублікованих у різний спосіб через різні медійні канали, вони є лише технологією інтелектуальної самоамністії, покликаною трансформувати системну бездіяльність у художній образ неминучої трагедії.

Чи це так? Якщо для одних діячів автобіографічні праці є інструментом передачі унікального державницького досвіду та утвердження правосуб'єктності, то для інших – такі матеріали трансформуються у витончену технологію та літопис інтелектуальної самоамністії, що створює захисну ширму від історичної та суспільної відповідальності.

Наведу окремі величні приклади політичної мемуаристики. І якщо для справжніх стратіархів мемуари є фіксацією тяглості суверенної волі народу, то для суб'єктів безпекових загроз і криз такі тексти стають літописом самоамністії, димовою завісою маніпуляцій та захисною ширмою для уникнення юридичної відповідальності.

Тріумф правосуб'єктності: архітектори держав переписують історію

Коли вдумливий читач розгортає мемуари справжніх архітекторів держав, він бачить зовсім іншу природу слова. На терезах безпеки спогади лідерів мають іншу вагу: вони можуть бути болісними, натхненними – різними, але вони завжди суб'єктивні.

Візьмемо досвід Ізраїлю, що поставав у заграві екзистенційних війн. На сторінках автобіографії Ґолди Меїр "Моє життя", яка була дещицею від Емми Ґолдман і щось від Нельсона Мандели, немає затишних пасивних дієслів. Описуючи перші трагічні години Війни Судного дня 1973 року, коли країна опинилася на межі знищення через прорахунки аналітики (які, до речі, повторилися і в наші часи, але вже з іншими дійовими особами), вона не ховається за спинами генералів. Натомість її слова дихають живим, майже фізичним болем чесного визнання: "Я повинна була дослухатися до власного серця, а не лише до звітів".

Це кришталевий прийом чесної суб'єктності: лідерка взяла вогонь відповідальності на себе, і через це визнання помилки державна система не розпадається, а навпаки – очищується й гартується. Вона чітко визнала, що тоді довірилася офіційним звітам генералів і не оголосила превентивну мобілізацію, а Ізраїль зазнав важких людських втрат у перші дні війни. І хоча країна зрештою перемогла, цей тягар особистої провини змусив її згодом піти у відставку.

Так само можу згадати і мемуари Шимона Переса "Дрібних мрій не буває", де лідер безкомпромісно визнав власні прорахунки, пов'язані здебільшого зі сферою обережного прагматизму. До них належать і спротив його ідеї будівництва ядерного реактора в Димоні, і недооцінка ірраціональності жаги ворога до знищення Ізраїлю, і сповідування політичної доцільності. Врешті-решт, Перес із власних помилок зробив дуже корисні висновки, які мають важливе значення і для нашої держави. 

Цікавою є і згадка про книгу великого друга нашої країни Бориса Джонсона  "Фактор Черчилля: як одна людина змінила історію". Тут дуже яскраво описано "раціональні аргументи" паралізованої страхом британської еліти, більш відомі  як Мюнхенський синдром: армія не готова, фінанси виснажені, союзники далеко, ворожі дивізії надпотужні і суттєво перевищують наші сили. Також піддається аналізу Дарданелльська катастрофа, після якої Черчилль пережив майже "політичну смерть". 

У книзі формується чітка позиція: справжній лідер бере відповідальність на себе і сам переписує правила гри.

Справжній державник пише спогади, щоб передати нащадкам досвід збереження суверенітету. Натомість сурогатний управлінець використовує папір як фіналізацію свого фіаско, певний захисний панцир, сподіваючись, що через роки масштаб загальної народної трагедії розчинить і змиє його особисту відповідальність за дії чи бездіяльність.

Літописці самоамністії: як викривлене дзеркало впливає на параліч волі 

Але є й інший підхід, за якого колишні посадовці фактично виступають літописцями самоамністії: 

• перекладають провину на попередників та безособову історію, тим самим знімаючи відповідальність із себе, переміщуючи читача в простір безсуб'єктності;
• гіперболізують сили ворога, формуючи власну індульгенцію через буцімто неможливість здолати "непереможного монстра";
• підміняють пріоритети національної безпеки політичною доцільністю.

Зазвичай ці особи використовують у своєму тексті жорстку та правильну патріотичну лексику, критикуючи ворога. Однак такий прийом є камуфляжем, наче димова завіса: коли людина пише речі, з якими погоджується кожен із нас, вона цим автоматично завойовує суспільну довіру: "якби ми цього не зробили, вони напали б на нас", "зробимо сильною нашу державу", "кожен громадянин має почуватися в безпеці", "якщо не я, то ніхто", "я найкраще за інших упорався б із цим", "якби я був при владі тоді, цього б не сталося". Саме в такий момент ми емоційно розслабляємося і підсвідомо думаємо: оскільки він "наш", то все вчинене ним було правильним. Ми не помічаємо, як суб'єкт намагається зняти із себе підозру й відповідальність та замаскувати власну роль у тих чи інших подіях, що критично вплинули на державну безпеку.

Ще одним із методів, які застосовують потенційні зрадники, є перенесення читача в історію. Чи то про печенігів, чи то про те, хто, як і коли заснував ту чи іншу державу, чи то про скрупульозний опис дій ворога та його могутнього й непереможного потенціалу. При цьому характерна особливість полягає в зосередженні на деталях та надмірній конкретиці минулого, проте оминається саме той період, коли ця особа перебувала на посаді: що вона мала вчинити і що конкретно зробила задля інтересів власної держави. Таким чином відбувається розчинення провини в історії. Якщо винні всі, починаючи з далеких епох, то реальна відповідальність цього діяча у певний кризовий момент здається лише "краплею в морі" – вона виглядає ефемерною й поступово зникає в глобальному контексті низки негативних подій.

Отож, коли ми з вами бачимо, що колишня посадова особа або чиновник замість предметного звіту про свої конкретні кроки на посаді починає читати лекцію про історію будь-якої давнини, критикувати "попередників", перебільшувати силу ворога та апелювати до зовнішнього детермінізму – він намагається перевести увагу з юридичної площини (що вчинив особисто) в історико-філософську та політичну. Тим самим розмивається персональна відповідальність як перед законом, так і перед народом власної держави й перед Богом.

 Ця спроба кабінетного самовиправдання знаходить своє точне й жорстке відображення в офіційному тексті енцикліки Папи Франциска "Fratelli tutti", де Понтифік прямо застерігає проти лідерів, які схильні "дивитися в інший бік, проходити повз та ігнорувати ситуації, поки вони не торкнуться нас безпосередньо", ховаючись за формальними функціями. 

Франциск наголошує, що побудова теоретичних абстракцій без сорому за реальні страждання конкретних людей – це небезпечний самообман. Тож, коли чиновник прагне трансформувати свій інституційний параліч в історичну лекцію, він безпосередньо вчиняє те, від чого застерігає енцикліка: намагається політично "пройти повз" власну провину, забуваючи, що перед Богом і нацією важать лише реальні вчинки у миті екзистенційних випробувань.

Повзуча десуверенізація: коли псевдореформи та корупція стають зброєю ворога

Зрадником стають не одразу. Це не одномоментний, а свідомий, цілеспрямований і поступовий процес ерозії спочатку семантичного, а потім когнітивного простору конкретної людини. 

Наголошу на тому, що державна зрада – це діяння, тобто воно може бути вчинене як шляхом активної дії, так і через бездіяльність. І останнє є вельми актуальним під час оцінки вчинків конкретних посадових осіб, що призвели спочатку до започаткування, а згодом і до поглиблення векторів десуверенізації, а також до порушень світового порядку, заснованого на правилах. Але це вже тема окремої статті.

Думаю, ви зі мною погодитесь, що це набагато підступніша й небезпечніша, "повзуча", форма, адже в правовій площині під час її здійснення довести факт вчинення саме державної зради досить складно. Вона може тривати роками під виглядом "реформ: міграційних, економічних, політичних, інституційних, безпекових, зовнішньополітичних тощо", "економічної оптимізації, вигоди" чи "демілітаризації, деальянсизації", обґрунтування нейтралітету та інших векторів безсуб'єктності. 

Показовим прикладом такого гібридного переплетення криміналу та інституційного саботажу є ознаки діянь, що викриваються в межах резонансної справи "Карфаген". За даними слідства, учасники розгалуженої злочинної організації не просто будували тіньову фінансову імперію на шахрайських кол-центрах, нелегальному гральному бізнесі чи підробленні іноземної валюти. Набагато небезпечнішими є безпековий та державницький виміри цих процесів: зрощення кримінального середовища (зокрема транснаціональних синдикатів, пов'язаних із вихідцями з держави-агресора та ворожими спецслужбами) з окремими високопосадовцями силового й правоохоронного блоків фактично перетворюється на підривну діяльність проти України, адже такі особи можуть бути не лише учасниками злочинної організації, а й бути завербованими іноземною державою. 

Коли державні інституції замість захисту української державності й національних інтересів забезпечують безперешкодне функціонування тіньових потоків та виведення капіталів під час екзистенційної війни – це вже не банальний корупційний синдикат, а системне знекровлення стратегічного потенціалу держави зсередини.

Наше завдання – сформувати безпекоцентричний світогляд і застосовувати відповідний йому принцип під час аналізу рішень у сфері стратегічної політики. Коли державне майно, критично важливі підприємства, стратегічні резерви, військові об'єкти чи землі біля них або навколо стратегічної інфраструктури, або об'єкти державної власності, що мають стратегічне значення для безпеки держави, передаються чи продаються за безцінь сумнівним структурам (або особам, прямо пов'язаним із ворогом), коли розкрадаються кошти на захист енергетики під час ракетно-дронового терору з боку агресора – це ніколи не є просто "корупцією" чи "прорахунками в менеджменті".

В умовах екзистенційної загрози державності та війни – це свідоме позбавлення держави матеріально-технічного потенціалу для відсічі агресору, що за певних умов із високою часткою ймовірності стає маркером державної зради.

Маємо чітко розуміти, що той, хто: 

• позбавляє армію зброї в мирний час;
• роззброює боєздатні підрозділи;
• формує державний бюджет без урахування структури й тенденцій трансформації безпекового ландшафту та потреб у забезпеченні національної безпеки;
• ставить фінансову вигоду власної родини (пов'язаних осіб, заінтересованих сторін тощо) вище за інтереси держави – робить такий самий внесок у перемогу ворога, як і той, хто відкриває йому ворота під час війни.

Така поведінка чиновників є кришталевим утіленням стародавньої китайської традиції воєнного підриву – "Витягнути хмиз з-під казана". Її сутність полягає в тому, що супротивника або систему долають не в прямому відкритому зіткненні, а шляхом тихого, латентного позбавлення безпосередньої опори й джерела сили (воду в казані неможливо закип'ятити, якщо знищити паливо під ним). 

Коли посадовець роззброює власну країну, він власноруч реалізує цю ворожу стратегему. Тому історія не розмежовує того, хто "здав фортецю", злякавшись, і того, хто роками таємно виносив із неї порох – в обох випадках фіналом стає, з одного боку, державна зрада (або колабораційна діяльність), а з іншого – капітуляція і, як наслідок, поневолення та знедержавлення.

Відтак маємо уникати помилки, коли помічаємо лише фінальний акт – прапор чужої держави над міською чи обласною адміністрацією, чиновника, який утік до країни-агресора, або блогера, котрий розповсюджував ворожі наративи та виїхав за кордон, продовжуючи займатися антидержавною діяльністю під прикриттям свободи слова. 

Справжня катастрофа визріває в тиші кабінетів роками, тож державна зрада – процес системний і завжди свідомий та цілеспрямований. 

Замість сухого підсумку – одна промовиста ілюстрація

Просто уявімо собі капітана, який ще задовго до бурі тихцем розпродав рятувальні шлюпки, злив із баків стратегічне паливо, збув на деталі системи навігації та списав на брухт засоби протиповітряного захисту судна, виправдовуючи це "економічною оптимізацією". А коли вдарив нищівний шторм – він закрився в каюті, старанно підписуючи папірці про "теоретичну готовість* до боротьби з хвилями". Коли ж судно втратило прапор і чверть палуби, цей керманич вийшов на берег і написав товсту книгу про те, що океан був занадто непокірним, буря – непереможною, а матроси – немотивованими, тому й не спромоглися виконати наказ.

*Готовість (preparedness) – характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об'єкта в певних заданих умовах і параметрах.

А тепер давайте з вами відверто подивимося на тих колишніх управлінців, про яких ішлося вище, на тіньових ділків у високих кабінетах і на нинішніх лідерів багатьох держав світу, що ховають власний параліч волі за ширмою красивих слів. 

Погляньте їм в очі крізь призму пережитої нами трагедії. Кому повірили б особисто ви: капітану з паперовим алібі та краденими шлюпками в сухій каюті чи тому, хто стоїть на містку під крижаною зливою і тримає штурвал?

Вибір за кожним із нас. Бо саме від того, чи навчимося ми безпомилково розпізнавати зрадника – чи то за маскою мемуарного мученика, чи то під личиною "звичайного корупціонера" – ще на підступах до штурвала, залежить, чи здолає наш корабель наступний шторм!