Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Аеропорт. Правий сектор. Вони боронять наше "Небо"

      4802
      Аеропорт. Правий сектор. Вони боронять наше "Небо"

      «Синдром Донбасу» – «хвороба» не тільки воїнів, які зрозуміли і побачили війну, а й людей, яким вона не байдужа, які вже знають, що таке окопи, обстріл, холод і відсутність їжі.


      Це — і волонтери, і журналісти. Підхопила.

      Знаєте чим проявляється? Коли повертаюся до Харкова, Києва, а тим паче до Львова, відчуваю неспокій і небажання залишатися тут, коли тобі бракує людської справжності, яка є на фронті, простоти і любові, яка там панує. Тебе дратує байдужість тих, хто в тилу (а такі байдужі таки є), тебе дратують дорогі авта і айфони, тебе дратує молодь, яка «зависає» у нічних клубах, коли ТАМ — їхні однолітки, які калічаться і гинуть. Хоча сама також розумію, що життя триває, що війна лише в частинці двох областей (попри те, що там воюють хлопці з усієї України), розумію, що під час усіх воєн має зберігатися спокій у тилу (тільки, певно таки спокій, а не абсолютна байдужість, як на мене). Оце усвідомлення, що жити війною не можна, а ти нею живеш, - це і є «синдром війни», сьогодні — «синдром донбаської війни» — «синдром Донбасу».

      Телефонна книжка переповнена номерами комбатів, бійців, волонтерів, журналістів і коли ти — в тилу, а не ТАМ, постійно їм телефонуєш, пишеш, переживаєш кожну новину із фронту, ніби ти насправді на передку, ти відчуваєш кожен розірваний снаряд, чуєш запах смерті і добре розумієш, наскільки вона близько. Я от це зрозуміла кілька разів: під час обстрілу у Слов’янську (у часи його окупації), у Щасті, коли поруч падали міни, і під Донецьком, в районі аеропорту. Тепер це можу розповісти, написати, показати і за себе, і за тих, хто був поруч. Добре, що є небайдужі журналісти, є волонтери, які розповідають і показують почуття бійців, а є такі, про яких ми й не знаємо, про багатьох і не дізнаємося, вони житимуть у пам’яті своїх рідних і близьких, але їхні імена ми ніколи не почуємо. У цьому чи не найбільший біль — відчуття, що когось можуть забути, що чиясь смерть могла бути марною.

      Дзвоню комбату: «Друже Чорний, якось недобре виходить: в аеропорту стільки підрозділів – стільки військ і добровольчих батальйонів, а про «Правий сектор» усі мовчать. Давайте покажемо хлопців ваших». Чорний так подумав і питає: «хочеш в Аеропорт?». Кажу — хочу.

      — Давай так, чекаю тебе… (не писатиму тут, де саме, - авт.), я зустріну і їдемо в Пєски (кілометр від аеропорту) а там побачимо.

      До речі, друг Чорний в моїх очах справжній воїн, отаким має бути комбат — кмітливим, з холодним розумом, добряче підкований у військовій справі, стратегом, але з гарячим-прегарячим серцем. І от ти дивишся на нього, слухаєш з часто відкритим ротом і розумієш — ото вояка, як все по полицях розставляє, що навіть така як я, котра стала цікавитися армією зовсім нещодавно, розуміє, про що мова, а як воїнами він командує і ще й жартувати встигає. Пам’ятаю, коли ми знайомилися з Чорним по телефону, то він мене запитав: «А ти красива й незаміжня?», кажу — «ну щось таке», на що він — «ну тоді терміново треба знайомитися і співпрацювати».

      Чому «Правий сектор»? А це ж хлопці, які воюють за землю без винагород, тоді як їм не платять зарплати, держава не дає їм зброю, набої, амуніцію, одяг, їжу, воду, ліки… нічого. Це — на плечах їхніх рідних і волонтерів. Більше того, їхні рідні навряд чи отримають компенсацію від держави у випадку загибелі, їхніми пораненими бійцями не надто переймаються… партизани, це справжні партизани, якими колись були упівці, які просто воювали за рідну землю, бо вони її любили і нічого ні у кого не вимагали.

      Чорний зустрів мене у домовленому місці, посадив до себе у броньовичок і повіз на базу у Пєски.

      В’їзд у Пєски нагадує дорогу до Чорнобиля: покинуті напіврозвалені будинки, повалені дерева, розбита військовою технікою дорога, яка гуде так, ніби за тобою летить авіація, на дорозі подекуди можна побачити речі людей, які переїжджали із селища. На фоні цього всього протяжний вітер вселяє ще більше болю.

      База у хлопців у кількох будинках, які давно покинули їхні господарі. Те, наскільки хлопці бережуть чистоту у тих будинках, важко передати. Там не те, що мови про мародерство не може бути, там навіть речі досі стоять так, як їх поставили їхні власники: горнятка, килими, стільці… тільки вікна побиті і дахи повалені.

      «Пєски терористи розбили за 2 дні, - кажуть мені хлопці, — те, що залишилося — там, де ми живемо, тут бодай дах є. От тут клуб був із старовинними музичними інструментами. Добре,що ми встигли повивозити їх до Харкова і Києва, а то б вони (терористи, - авт.) все поруйнували».

      На базі наші «укропи-карателі» одразу зробили чаю, пригостили печивом. Чаювання під розмови про нестачу зброї, патронів, екіпірування, їжі… всього. Що помітила, хлопці ж не скаржаться, вони просто констатують, мовляв — от нема в нас зброї, ну то йдемо здобуваємо, нема патронів – здобуваємо, нема екіпірування — достатньо тільки натякнути волонтерам, чого саме бракує, як вони одразу це привозять.

      «Десь знаходять. Миттєво. Помагають неймовірно. Їмо і п’ємо те, що привезли волонтери, Боронимо власні тіла тим, що привезуть волонтери. А це ж насправді купа грошей. От ви лише скільки привезли (кивнув на мене один із бійців, який заховався за відчиненими дверима до кухні)» — розповідають хлопці дуже спокійно і риторично запитують «Де держава?» і самі собі ж відповідають — «Помагає добрим словом».

      До речі, у «Правого сектору» єдина зареєстрована зброя — у друга Богема. Це пістолет «Форт», який йому подарував глава Верховної Ради Олександр Турчинов. Все. Інколи хлопці приїжджають із своєю, вже зареєстрованою, зброєю. Інше — відвойоване у боях, як кажуть зі сміхом самі хлопці — дяка Російській Федерації за те, що у «Правого сектору» тепер є зброя.

      Перекур. Виходимо на ґанок. Гул. Міни. Десь одна впала.

      «Відійдемо, бо може і сюди долетіти», — каже мені друг Кум і відводить за лікоть від брами.

      Тим часом я бачу, як повз базу пробігає хлопчик років десяти. Я в переляку — «а він тут що робить? Тут же мінами б’ють!».

      — Ну він тут живе, в нього батько сєпарастічєскіх взглядів. Ну ми його не рухаємо, хай собі живе. Головне — щоб не шкодив. А взагалі, то в Пєсках вже практично нікого немає, хіба би які нерозумні тут залишалися, — відповідає друг Барс.

      Чорний підійшов до нас і представив Барса, з яким ми мали їхати на передову. Барсу десь під п’ятдесят, він високий з важкою ходою і холодним, але дуже добрим поглядом. На лівому плечі до розгрузного жилету прив’язаний невеличкий український прапорець. Сам Барс із Чернівецької області. Мені страшенно сподобалася його мова, може тому що для мене, львів’янки, яка приїжджає на фронт і чує переважно російську, просто було приємно чути земляка. Оце його «не годен», «не трогаємо», «най би го», «сього не видко» мені було чомусь дуже приємно чути.

      До речі, просила ж хлопців: розвійте на камеру міф про те, що у «Правому секторі» воюють одні «западенці». Сміються — «ой нє, Ірусю, не розвіємо, во я — з Чернівецької області, той з Тернопільської, той з Івано-Франківської, а той взагалі зі Львова (показує поглядом на 18-річного хлопчика маленького зросту, дуже сором’язливого, бо коли на нього звернули увагу, то він зіщулився, трохи згорбився і опустив підборіддя до грудей). «Та, я зі Львова», - усміхнувся хлопчик. Насправді ж тут є багато хлопців із Донбасу, кажуть «Мы далеко не уехали на фронт, дом-то рядом», є грузини, поляки, білоруси і навіть росіяни. Барс каже — є хлопчина із російської ФСБ.

      «Приїхав до України допомагати нам воювати. В армію його, громадянина іншої країни, так просто не візьмуть. А в «Правому секторі» все простіше, але строгіше», — підхопив друг Поляк.

      Вони, українські воїни, називають свою зброю і техніку жіночими іменами. Пояснюють, що є така прикмета, яка нібито існує вже сотні років, що зброя із такими іменами влучніше стріляє: тут і гармата-рапіра «Рута», і гармата «Арійка», правда, є і однин «чоловік» — кулемет «Максім», так-так, той самий, раритет, здобутий.

      До речі, хлопці там ще й дуже творчі: снарядами на будинках із терористами завершують «малювати» тризуб, поруч тими ж снарядами викарбували «ПТН ПНХ». Кажуть — то ще не все, на що здатні їхні «мистецькі натури».

      — А нам особливо гризтися нема чого, ми ховаємося у бліндажах, прикриваємо аеропорт. — розповідають артилеристи, — А наші дружини і сестри так захищають нас, що немає чого переживати. А ще як наші починають стріляти в ту сторону (показує у бік сепаратистів), то стає трохи веселіше. Крім того, в нас дуже побратимські відносини з іншими підрозділами, немає ніяких конфліктів, — каже Поляк.

      За пару метрів - донецький аеропорт — фортеця, яку тримають безстрашні "кіборги" і звідки лунають залпи «Градів». Але я чую себе під крилом. Крилом друга Барса. Взагалі, він мені в аеропорту був як фронтовий тато (чи брат). Коли мені реально ставало страшно, то Барс хапав мене за руку своєю важкою рукою українського «кіборга» і міцно тримав, я чула себе безпечніше. Чує, що в мене тремтить голос — одразу заспокоює і говорить, ніби зі своєю дитиною.

      «Дивись під ніжки, там можуть бути міни», — каже мені Барс таким спокійним, врівноваженим і дбайливим тоном, що я по інерції опускаю голову, дивлюся навколо, чи нема мін і йду далі.

      — Ходи на «Небо», — каже мені Барс.

      — Ходімо, беру його за руку і ми перебіжками прямуємо до вежі.

      Попереду — перехрестя. Барс каже — «стій, тут снайпери працюють».

      — Земля Барсу… — каже Барс по рації.

      Мовчання…

      — Земля Барсу…

      Тишина…

      — Земля, вийди на зв’язок, - лунає в ефірі голос ще одного бійця.

      Зв’язку немає.

      — Земля, вийди на зв’язок…

      Тихо…

      — Земля на зв’язку, - довгоочікувані слова в ефірі одразу заспокоюють, попри те, що після цього Барс хапає мене за руку і зі словами «Швидко побігли» переводить через перехрестя. Воно входить у поле зору терористів і вони добре його бачать, тому й прострілюють регулярно.

      — І влучають, — хрипко додає Барс, — Отам згори в зільонці сєпаратюги. Сьогодні вранці кричали «Аллах Акбар». Мусульмани. Бог його знає, хто вони: кадирівці, дагестанці, всякі там є. Ну ми їм також покричали, тільки «Слава Україні!».

      Хлопці принципово не кажуть «чеченці», бо ті свого часу також воювали за свою землю, за свій народ, за свою свободу. Тут сьогодні, на стороні терору, - кадирівці – ті, які продалися Російській Федерації і сьогодні виконують злочинні накази.

      «А ще багато просто неадекватних людей, може, місцевих, може, росіян, але враження, що вони або під потужною дією алкоголю, або просто наркомани. Ото був один «герой» в аеропорту. Дивимося — до нас хтось наближається, ми одразу приготувалися, уважніше глянули — просто п‘яний чоловік, без бронежилета, без каски, без нічого, йде з боку сепаратистів й хитається, нічого не каже, просто суне до нас. Це вони такі бійці-стратеги? Ну толку з такого «бійця»? Такого захоронити дорожче», — самі дивуються наші хлопці.

      Розповідає киянин-«правосєк»: дивимося у бінокль, туди — в бік сепаратистів, а там дерево зрізане, жодної гілочки немає, а замість них - шприци висять.

      Узагалі, про те, як діють терористи, бракує слів розповідати. Боєць сидів біля бази чистив зброю. Один постріл - і його не стало. Це було на очах у Барса. Він про це важко згадує. Так само важко, як і моменти, коли не встигали добігати до поранених в аеропорту, потрапляли під обстріли, заледве втікали. А поранених сепаратисти добивали. Боляче…

      — Друг Данді мені дав питання: каже, «друже Барс (голос Барса затремтів, — авт.), як же так може бути, що наші хлопці вийшли в аеропорту у білому, щоб мене забрати, а вони…

      Тут в Барса потекла сльоза, але він дуже швидко обернувся і витер її камуфльованим рукавом. Бійці, чоловіки, не мають права бути слабкими, а тим паче плакати. Так тут усі вважають. Вони не плачуть, хоча вміють плакати і їм теж важко і боляче.

      За Пєсками хлопці із "Правого Сектору" тримають "Небо". Так вони називають вежу на підході до аеропорту, раніше завдяки ній можна було спускатися до шахти, а тепер вона заіржавіла й недіюча. Ми називаємо її оборонців лицарями «Неба». Тут постійно тривають перестрілки. Б'ють крупнокаліберними, мінами, САУшками, «Градами»... На полі — сліди від мін, які "призначалися" нашим бійцям, згори це схоже на поле, яке окупували кроти, але коли замислюєшся, що це насправді, то всередині все стискається. Наші дивуються: як вони так кидають тими мінами у вишку, що влучають у поле.

      За «Небом», у зеленці, вкритій густим туманом, вже сидять, як кажуть наші хлопці, - військові Російської Федерації. Тут, на «Небесах», — високо, вітряно і страшно. Дійсно. Треба добре знати, де і як ходити-бігти-повзти. Хлопці сміються: тут нікого не поранять, бо тут пораненими не зручно бути, - високо евакуювати. Дехто каже, що "Небо" — це таке собі бойове хрещення "кіборгів", хоча тут і вдосталь досвідчених бійців.

      Не встигли хлопці розповісти мені всього про «Небо», як ми почули стрілянину по вежі.

      «Иди сюда, Ира, иди, иди сюда!», — гукає мені один із «кіборгів» й відводить мене вглибину «Неба», після чого береться за кулемет.

      Обстріл тривав недовго, але думок у голові пробігло дуже багато. І я розумію, що такі миті наші хлопці переживають не день-два, а тижнями. Так, це не сам аеропорт, не термінали, про які знають вже усі, але якби не Пєски, якби не "Небо" і оборона під'їздів до летовища, то сам аеропорт втримати було б неможливо.

      А взагалі, тут усе під контролем, ліквідовують навіть поодиноких «сміливих» сєпарів, які підходять під наші позиції. Чітко, правильно, продумано. І ще, знаєте, "Правий Сектор" - це не тільки Ярош і його візитка, як символ «карателів», це - неймовірні відважні хлопці, багатьом із яких ще й  25-ти немає, але вони готові до найзапекліших боїв і тривалої оборони, до пожертви за свою країну, розуміючи при тому, що українська влада наразі їхній героїзм погано бачить. Ну то прошу подивитися на них — захисників Пєсок, «Неба» і аеропорту.

      П.с: насамкінець, звертаючись до мирної молоді, бодай інколи, коли ви «висите» у Facebook у своїх дорогих айфонах і слухаєте музику у дорогих авто, згадуйте своїх однолітків. Які пожертвували усім заради нашої країни.

      Слава Україні!

      Фото і відео І.Вовк


      Якщо ви хочете допомогти "кіборгам":

      5168 7556 0586 1935
      Вовк Ірина Олегівна

      Автор: Ірина Вовк
      Джерело: 24 Канал
      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин
      При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання
      не нижче першого абзацу на Телеканал новини «24» — обов’язкові.
      Цитування і використання матеріалів у оффлайн-медіа, Мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди Телеканалу новин «24».
      Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.
      Усі права захищені. © 2005—2017, ПрАТ «Телерадіокомпанія “Люкс”», Телеканал новин «24»
      Залиште відгук