Руйнівні ІПСО руками своїх
Останнім часом ми надто часто чуємо про "особисту думку". Про "свободу слова". І чомусь все це – від людей, які не мають ні освіти, ні досвіду, ні розуміння, що таке відповідальність під час війни. Але мають мільйонну аудиторію. Про це заявила Аліна Михайлова, інформує 24 Канал.
Читайте також Л*йно відверте, – Олександр Терен "розніс" блогерку Алхім через російську мову та пісні
У країні, де блогер має вплив більший, ніж бригада ЗСУ, питання не в тому, чи має він право говорити. Питання в тому, чому він досі це робить без жодних наслідків.
СБУ може оперативно реагувати на фото прильоту в Telegram. Але де вона, коли людина з 1,5 мільйонами підписників розхитує фундамент нації – мову, культуру, гідність – під прикриттям свого "я так бачу"?
У мережі блокуються фото медиків з евакуації, але не блокують сторінки тих, хто методично знецінює опір. Тих, хто з насмішкою говорить про українську – і нічого. Абсолютно нічого.
Тоді як російська ІПСО працює як годинник – чітко, централізовано, з цензурою, страхом і дисципліною. А в нас – хаос. Публічна анархія. Країна концептуального по*уїзму.
Ми втрачаємо ресурс не на полях. Ми втрачаємо його в головах. Віра вимивається не через поразки – а через відчуття безсенсовності. А ця безсенсовність іде з ефірів, сторіс, сторінок тих, хто давно нічого не тримає або не тримав взагалі, але зручно руйнує.
Це і є ІПСО. Тільки руками своїх.
Обмеження на публічну діяльність для тих, хто шкодить боротьбі
Я не закликаю до диктатури. Але я ставлю питання: чому інститути держави, які повинні бути імунною системою країни, мовчать? Чому компетентні органи не чіпають токсичного інфлюенсера, але швидко реагують на бійця, який виклав фото з фронту, або телепня який зняв приліт?
Чому стандарт застосовується не до дії, а до соціального рангу? І де, зрештою, межа між свободою і шкідливістю?
І тому, я вважаю: час "перевиховування" давно минув. Має бути чітке застосування відповідальності. Законної. Публічної. Через механізми воєнного стану. Через обмеження на публічну діяльність тих, хто шкодить. Через наслідки – за слова, за вчинки, за вплив.
Бо зло, несправедливість, бездарність і ницість існують лише доти, доки ми дозволяємо їм існувати. А якщо не караємо – значить підписуємося. А я не підписувалася.
Я маю лише одне прохання. Доки хтось реально тримає цю країну, не ламай її словами. Не хочеш тримати – хоча б не заважай. Бо фронт це не лише окоп. Це ще й ефір. А він, здається, давно потребує інструктажу.