Вільгельму Вітюку було 19 років, коли він долучився до війська. А вже в 20 він став на захист Маріуполя, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Перші тижні згадує важко, пам'ятає, що місто горіло від бомбардувань. Потім довелося їхати на виїзд з міста, щоб захистити підступи. Коли Маріуполь опинився в оточенні росіян – довелося відступати на завод імені Ілліча.

Саме звідти 14 квітня 2022 року Вільгельм Вітюк вийшов у полон. Пройшовши тортури росіян, захисник Маріуполя повернувся додому. У рамках подкасту "Воїн волі" спеціально для 24 Каналу захисник Маріуполя розповів про перші тижні боротьби за місто та російський полон. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Важливо "Іноді навіть з рідними важко зустрічатися": що переживають звільнені з полону та як не зашкодити їм

Розкажи, чому ти ухвалив рішення долучитися до армії у 19 років?

Брат військовий, батько теж, а я чим гірший? Хотів у 36 бригаду, бо я з Миколаївської області, – не взяли за станом здоров'я. Тоді поїхав у 56 до Маріуполя.

Брат з батьком не відмовляли?

Відмовляли. А сенс?

У 2022 році ти потрапив у Маріуполь. Як там все розпочиналося?

Незрозуміло. У перший тиждень звичайна робота: збираєш БК, облаштовуєш постійний пункт дислокації, патрулюєш, дивишся за ситуацією по місту, щоб дотримувалися комендантської години. А потім вже почалося "весело": КАБи, ФАБи, винищувачі.

У Маріуполі війна почалася буквально ж одразу, 24 – 25 лютого?

Не зовсім, там на околицях долітало. Тільки лівий берег страждав на початку. А потім, орієнтовно через тиждень, все місто почало страждати.

Багато українців не уявляли такого масштабу подій. Загалом, у нас було розуміння, що може початися вторгнення, але всі пов'язували це з Донецьком і Луганськом. Ти розумів до 24 лютого, що може очікувати Маріуполь?

22 лютого, коли Путін підписав, що приймає так звані "днр" і "лнр" (до складу Росії, – 24 Канал), ми стояли й дивилися по телевізору новини. Я сказав: "Хлопці, 23 лютого, в них свято – нап'ються і 24-го поснуть". Так і сталося. Четверта ранку. Лейтенант забігає, каже: "Підйом, тривога, війна". Ми не стали йому казати, що війна триває вже 8 років. Встали, прийшли до тями, отримали зброю.

Як розгорталися події в Маріуполі?

Я не можу сказати про весь Маріуполь, бо по всьому місту не ходив. Але з того, що спостерігав сам, то перший тиждень відносно було спокійно, я перебував на правому березі. Десь через тиждень почалося бомбардування. Околиці вже були не наші, але деякі ще залишалися.

Перший-другий тиждень в самому Маріуполі російські війська особливо не спостерігалися. Маріуполь постраждав через літаки, бомбардування. Повсюди все горіло, руйнувалося: руки-ноги відірвані, цивільні, діти, чоловіки.

На третій тиждень я поїхав на виїзд з Маріуполя – в бік Волновахи. Там зайняли позицію і стримували агресію ворога, щоб він не зайшов з Донецького напрямку. Далі тільки й чув, що там вже не наше, на іншій ділянці теж, туди краще не їхати. Потроху-потроху й врешті взяли в кільце. Я не можу повністю розповісти всю хронологію подій, бо не звертав уваги. У мене було інше завдання.

Зв'язку не було. Про світло я взагалі мовчу. Зима, холодно, набоїв не було, лише дріб'язок.

Коли Маріуполь опинився в кільці, де ти тоді був?

Я ще був на правому березі, всередині. Я не був на позиціях, а виконував інші завдання.

А в полон ти звідки виходив?

Ми покинули позицію 10 квітня, потім зайшли на завод імені Ілліча. Звідти нас взяли 14 квітня.

Ти встигав в такому темпі, в якому все відбувалося – окупація територій, постійні бомбардування і загиблі – усвідомлювати, що навкруги? Що в цю мить було з тобою психологічно? Мозок розумів події, чи він блокував все, аби не з'їхати з глузду?

Мої знання в психології дають зрозуміти, що наш мозок має властивість запам'ятовувати тільки те, що допомагає вижити. В ту мить він думає, як йому вижити, а все, що навколо відбувається, його взагалі не хвилює. Тобто, він робить все можливе для того, щоб ти вижив. У нього немає часу, щоб аналізувати, що відбувається довкола. Як слід, я не розумів, що саме відбувається, бо інформації не було. Тільки те, що передали, і все.

Це зараз в нас є Starlink, зв'язок, купа всього, що навіть, якщо щось відбувається на фронті, ми можемо одне одному це передати, розповісти, а тоді цього не було. У ці миті ти казав, що мозок розуміє, що йому треба вижити, а завдяки чому, якщо навколо таке відбувається?

Завдяки адреналіну і бажанню вижити. Наш мозок боїться двох речей. Перше – померти, друге – зійти з глузду. Через те, що мозок боїться померти, він виділяє адреналін, щоб посилити здібності твого тіла, щоб в тебе підвищилися шанси вижити.

Що тобі допомагало вижити?

Не знаю, якось було шкода помирати у 20 років на війні… Та й матері я обіцяв, що приїду додому. Було б негарно (не дотримати слова, – 24 Канал), маму ображати не можна. Маму я боюся трошки більше, ніж війну. Тобто найбільше рятувала думка про родину і про плани на майбутнє. Жити хотілося усіма можливими способами.

Кажуть, що досвід треба не забути, а акумулювати, зрозуміти і з ним жити. Цей процес в тебе відбувається?

Досвід нікуди не дінеться. Він весь час буде з людиною, тільки їй вирішувати, що робити з ним. Або жити з ним і перейматися тим, що сталося, або взяти його і поглянути, що ти з цього отримав. І третій варіант – усвідомити, що цей досвід просто є, і жити окремо.

Коли я пішов на кетамін-асистовану терапію, то в один із сеансів мені спала на думку така фраза: "Старий пливе, а ти живи". Якраз оцей старий – це був мій досвід. Я теж жив минулим пережитим досвідом. Після цього я подивився на свій досвід з іншого боку – так, він є, і він нікуди не дінеться.

Ось човен, старий, весло. Я у човні, він пливе, а я займаюся іншими справами. У нього є своє завдання, в мене – своє. І коли мені буде щось потрібно, я в нього запитаю. Кожен цей вислів зрозуміє по-своєму. Цей старий для кожного змінюватиме обличчя, але ця фраза універсальна.

Розкажи про кетамін-асистовану терапію. Зараз її активно просуває центр реабілітації "Лісова поляна". Це один з напрямів лікування для військових і ветеранів. Як працює ця терапія?

Я в цьому не профі, але можу розповісти з власного досвіду. Кетамін-асистована терапія призначена для людей з депресивними розладами. Що таке депресія? Класична депресія – це втома, втрата енергії, безсоння або надмірна сонливість, втрата інтересу до того, чим займався раніше, суїцидальні, нав'язливі думки.

У нашій голові є нейрони. Вони відповідають за мислення, мовлення, координацію рухів, пам'ять. Кетамін сприяє в коротший термін робити нові нейронні зв'язки, які допомагають мозку подолати депресивний розлад. Це можна зробити також звичайною, наприклад, розмовною терапією, когнітивно-поведінковою. Але кетамін займає місяць, а терапія – 2 роки. Питання – що краще.

Я пройшов другий сеанс кетамін-асистованої терапії. Перший кетамін мене протримав 8 місяців, він ще не завершив свою дію. Я себе нормально почуваю, але пішов ще раз у зв'язку з деякими обставинами в моєму житті. Тобто трохи відбувся збій. Але навіть якщо я втратив місяць і потім 8 місяців жив нормально, то для чого мені витрачати 2 роки на ці муки? Який сенс?

Є труднощі в тому, що ще дуже багато людей не визнають свою проблему, не хочуть лікуватися, думають, що впораються самі. Чи були в тебе теж такі думки? Як ти себе почував, який процес відбувається під час цієї терапії?

Після першого сеансу кетаміна в голові минає умовний туман, покращується зір, бачиш кольори набагато яскравіше і по-іншому, з'являється енергія. Це найголовніше. Починають закрадатися певні думки – що робити. Такий ефект досягається щонайменше через 3 місяці прийому антидепресантів.

Загалом дається три сеанси. Після другого сеансу ефект незрозумілий. А після третього – почуваєш себе іншою людиною. Тобто кетамін змушує тебе за короткий проміжок часу переосмислити свій досвід і знайти ту причину, яка заважала тобі жити. Він її вирішує. Звісно, без тебе він не зробить цього. Потім треба себе підтримувати антидепресантами, і тоді нормально себе почуваєш.

А паралельно триває психотерапія?

Так, підтримуюча – один раз на місяць. Поки тривають три сеанси кетамін-асистованої терапії, то 2 – 3 рази на тиждень йде робота з психотерапевтом.

Це бажано робити впродовж життя чи це має накопичувальний ефект?

Я не можу відповісти на це питання. Кожен робить вибір сам. Але я до цього ставлюся як до машини. Поки їде – не лізь. Коли є потреба щось замінити, то треба замінювати. Наприклад, я зараз пройду другу терапію, і якщо мені її вистачить на рік чи на 2 – 3, то для чого мені лягати через пів року чи рік, якщо я себе і так добре почуваю?

Ти постійно працюєш з психотерапевтом?

Так. Це процес кропіткий і дуже довгий.

Як ти до цього прийшов?

Спочатку я довго пив. Потім, коли до мене прийшло розуміння, не без сторонньої допомоги, що це може скоро все завершитися і можна втратити все, я замислився і усвідомив, що треба лікуватися. Але, як виявилося, проблема була не з алкоголем, а з пережитим у полоні. Тобто загострення посттравматичного стресового розладу.

Як і хто дав тобі це зрозуміти? Адже зазвичай, коли хтось із близьких намагається це пояснити, це викликає спротив, агресію, відторгнення.

Дружина. Ми говорили-говорили й знайшли вихід із ситуації. До того ж, прийшло розуміння, що не хотілося проміняти на алкоголь те, що в мене на ту мить було. Я усвідомив, що те, що в мене є, набагато сильніше, ніж алкоголь.

Треба подякувати твоїй дружині.

Однозначно. Це все вона. Пощастило, бо вона психолог. Є багато розуміння про психічне здоров'я, особливо, коли дві людини все розуміють, то якось складно. Але це насправді дуже вагома історія. Коли обоє усвідомлюють, що таке психологічне здоров'я, важливість займатися ним, навіть якщо трошки по-різному, то, мені здається, це конект.

Думаю, про сімейні історії , адаптацію після полону, очікування дружин своїх чоловіків-військових з фронту можна знімати кіно.

Так, це весело. Згадую себе півтора-два роки тому і дивуюсь, яким був дурним. Я в довготривалій і кропіткій терапії. Вона досі не закінчується, дає про себе знати. Якось у голові все змінюється, поведінка змінюється.

Я підтримую це, бо вже як пів року у терапії. Раніше скептично до цього ставилася, але зараз розумію, що це найкраще, що було в моєму житті.

Тут з якого боку подивитися. Сьогодні ти можеш піти в терапію, витратити гроші, час, і в тебе може щось налагодитися. Однак питання – чого ти туди прийшов? Можливо, краще було б, якби ситуація, яка тебе туди привела, не відбулася?

Однак все одно добре йти в терапію, бо вона допомагає повернутися до себе – прийняти всі свої сторони. Так тобі стає легше жити.

Психічне здоров'я, як і фізичне. Але фізичне здоров'я можна поправити, а коли "падає" психічне, то відновити його дуже важко. Звернення до фахівця – це не прояв слабкості, це не про "ненормальність". Це – допомога в реабілітації та адаптації до сьогодення, до себе.

Ти йдеш в терапію не заради когось, а заради себе. Не забуваймо, що людина – це егоїстична істота. І насамперед все, що б вона не робила – вона робить для себе. Це на підсвідомому рівні, бо свідомо ти думаєш, що робиш щось заради когось. Воно так не працює.

Варте уваги! Війна і полон можуть руйнувати психіку людини, проте наслідки не завжди помітні. Такі невидимі травми завдають болю військовим. Як правильно підтримати ветеранів і які хитрощі варто знати – читайте за посиланням.

Щоб знайти себе, треба себе спитати – хто я? Треба взяти аркуш паперу і розписати – хто ти, які "маски" на тобі є. Так ти побачиш, що в тобі є. А потім зрозумієш, що тобі потрібно, а що тобі не потрібно. Спитай себе, чому саме це не потрібно. Як розібратись? Просто напиши. Усе розв'язується в голові. Питання тільки в тому, наскільки ти цього хочеш.

Коли ми з командою знімали документальний фільм, то їздили на Схід і записували інтерв'ю у військових. Для них це стало наче сеансом психотерапії, вони виговорилися мені про все, що їх турбувало. Один з них потім мене обійняв, йому стало легше після розмови. Тобто важливо виговоритися, щоб тебе відпустило.

Є один метод терапії – ти або записуєш усе ручкою, або проговорюєш на камеру, диктофон. Ти говориш про свої думки, історії і ще щось. Повертаєшся у певну історію, але водночас перепрацьовуєш її, бо переписуєш. Так ти починаєш дивитися на неї з іншого боку.

У мене є книга – щоденник спогадів про полон. Коли я починав її писати, це була моя терапія. Я писав, бо мені треба було. А потім вже якось прийшов до того, що її можна віддати у світ. Спершу думали зробити з нею методичку для чинних військових, але для розширення аудиторії написав автобіографію. Вийшла документалка пережитого.

Як взагалі писати книгу про своє життя і про полон?

Тут питання не в тому, як писати, а в тому, як її сприймають. Пишеться просто. У деяких моментах ти не можеш завершити історію пів року, не можеш її просто дописати. Ти не знаєш, яке слово там поставити. Не знаєш, як передати це почуття в словах. Тому відкладаєш цю історію, починаєш писати іншу. Потім повертаєшся до попередньої, не розумієш, що ти написав, і вирішуєш все робити у хронології.

Коли ти пишеш, ти рефлексуєш, але водночас згадуєш полон і думаєш про нього?

Звісно. Полон змінює. Він змінює цінність життя, цінність стосунків, цінність коштів, розуміння, що таке проблема, розуміння того, що ти хочеш взагалі від цього життя. До тебе приходить усвідомлення, що ти зробив не так або що тобі хотілося б зробити.

У полоні у тебе забирають усе, крім думок. Це єдине, що неможливо забрати в людини. Ти думаєш постійно, навіть якщо не хочеш. У тебе є час, ти думаєш про себе. Моїм спасінням була саморефлексія. Ще "мультики" дивився, шизофренія штука наживна...

Крім того, в полоні є психологічний тиск – приниження, тортури, які змушують тебе переосмислити деякі речі. І подивитися на ці речі з іншого боку.

Про що ти думав у полоні?

Про життя, родину, їжу, теплі шкарпетки, бо було холодно. Про різне. Я люблю дивитися аніме, наприклад. Тож додумував якісь сезони. У мене була така яскрава розв'язка, що, мабуть, режисер такого б не написав. Я мав багато часу і продумував все до дрібниць. Складалися вірші в голові. Складалися якісь нариси книги.

Чого найбільше хотілося з їжі?

Щось солодке. Без різниці що, просто солодке.

А є щось улюблене в тебе зараз?

Skittles.

Бо він різнокольоровий?

Ні, бо він смачний. Він залучає багато смакових рецепторів.

У книзі ти пишеш, що сподіваєшся, що цей досвід зможе зробити світ хоч трохи кращим.

Мене – мій внутрішній світ. Я писав так, як відчував. Навіть усі метаморфози. Однак кожен читає так, як йому це сприймається, тобто по-різному. Кожен буде читати книгу так, як відчуває. Хтось зробить акцент на одному, хтось змінить інтонацію на іншому. Кожен цю історію сприймає по-своєму.

Однак цю історію я написав однією з перших, коли прийшла думка писати саме цю книгу. І саме над цією історією я сидів – викурив кілька пачок сигарет і думав, що ж написати. Я сидів за ноутбуком, і так з'явився набір фраз. Я їх вичитав, зрозумів, що має бути по-іншому. І тільки після того, як прописав листа три, з'явилася ця історія.

Це був вступ до книги. Її мета – показати, що в полоні у тебе змінюються переконання, твої думки, тобто ти піддаєшся сумніву, але в тебе є якісь бажання. І поки єдине, що в тебе залишилося, – це твоя думка. Все.

Скільки сторінок у книзі?

Понад 190.

Тобто над 190 сторінками і навіть над кожним словом ти рефлексував?

Загалом так. Однак військові читатимуть цю книгу як посібник, тобто читатимуть про те, що там було. Родини безвісти зниклих та полонених можуть переводити книгу на свій лад – думати, що в їхніх близьких у полоні так само. Цивільні ж будуть читати книгу як літературний твір. Лише частина замислиться, що це документалка про полон.

Хотілося б, щоб коли люди читали цю книгу, вони приблизно розуміли, що відбувається в полоні. І коли б вони зустрічали звільнених військовополонених, то не питали їх, як там. Або іди подивись, або відкрий книгу, якщо цікаво.

Що має знати цивільне населення? І як воно має ставитися до тих, хто повернувся з полону? Що таке повага для тих, хто повернувся з полону?

Не треба відокремлювати нас від всіх. Ми не окрема категорія, ні. Ми такі ж звичайні люди. У нас є досвід фронту і полону. Так буває. Перше – це не знецінювати досвід і не порівнювати, кому пощастило більше, кому менше. Друге – повага, як і до звичайної людини, яку ти мало знаєш.

Нормальна людина буде спілкуватися з іншою, маловідомою їй людиною з повагою. Ось тут так само. Не треба навіть дбати – треба просто виявити повагу.

Ти вже їздив з книгою на першу презентацію. Як люди реагують на твою книгу і що запитують?

По-різному. Однак зазвичай в залі тиша. Я не знаю, не можу оцінити. Тобто це треба питати не в мене, а в людини, яка була в залі. Я не розумію, як вони її сприйняли або не сприйняли. Однак бачу відгуки і думаю, що їм було цікаво. Були питання, як я її писав – що мене спонукало, що я відчував, коли писав.

На презентації, напевно, приходить усвідомлена аудиторія? Тобто та яка розуміє, куди вона йде? Чи є різні категорії людей?

Не знаю. Скажімо так, незацікавлених немає. Чому? Бо тоді людина не прийшла б.

Продовження інтерв'ю з Вільгельмом Вітюком – дивіться далі у відео!