Один з них — Сергій Степанов — опинився в полоні з важкими пораненнями ніг і через 15 діб був відпущений в рамках обміну військовополоненими між сторонами.

Про те, як Сергій опинився в полоні, і що з ним там відбувалося, боєць, який зараз проходить лікування в госпіталі, розповів журналісту сайту "24".

Я журналіст, мене вже вам представили. Тепер давайте знайомитися з Вами.

Мене звуть Сергій, прізвище Степанов. Родом із Західної України - Тернопільська область, селище Почаїв, де я прожив 21 рік до армії. Після — переїхав до Кривого Рогу. Там з'явилися робота, сім'я, дитина...

У 2014 році, коли почалося це неподобство з Кримом, з Донбасом, записався добровольцем, після чого мені подзвонили, сказали з'явитися до військкомату з речами, дали повістку — і з 3 травня несу службу в армії. Ми пройшли підготовку близько двох тижнів. Після чого виїхали на перший блок-пост, який стояв за містом Покровське Дніпропетровської області, на кордоні з Донецькою. З цього моменту пішла служба.

Ви набиралися як батальйон територіальної оборони?

Так. Через місяць знялися з Покровки, переїхали під Красноармійськ, вже безпосередньо в зону АТО. Тоді зрозуміли, що ми вже не тероборона, а просто їдемо, куди відправлять.

Починав наш батальйон з Маріуполя, де загинули троє хлопців, у тому числі — замкомбата. Потім поїхали у Красноармійськ, далі називати не буду, не хочу накликати на себе і на хлопців біду: де ми були і що робили. В основному робота полягала в тому, щоб спостерігати, контролювати населення, потік транспорту і, відповідно, потік озброєння — щоб не вивозилася на мирну територію вся ця гидота.

Спроби вивозити зброю були?

Були. Також ми припиняли спроби вивозити коштовності і великі суми грошей. В основному це були або цигани, або співробітники міліції, як правило — донецькі. Були золоті вироби з бірками, видно, що прикраса ще нова в коробочці, упакована, з пробою, ціною і так далі. При простому питанні — звідки це у вас, людина губилася, не могла відповісти, а потім вигадувала якусь казку, типу "це моєї тітки-дядьки, попросили вивести, я не бачив, що там було". При цьому прикраси розтикані по всій машині. Також намагалися вивозити великі суми грошей, походження яких люди не могли пояснити.

Ми таких людей відразу здавали в СБУ. Ходили чутки, що ми все це відбираємо, а потім в кишеню собі кладемо. Ні. Всі випадки фіксувалися, щоб себе убезпечити від гріха подалі.

Що потім?

Потім — хрещення боєм. Потім Піски. Там я з хлопцями довго не побув — мене поранило на другий день. Я був відправлений до лікарні. Хлопців з Пісок забрали на Мар'їнку, а я до них прийшов уже після госпіталю.

"Люди з Красногорівки слізно просили, щоб ми повернулися"

Як складалися стосунки з місцевим населенням?

Скажу так: після Красногорівки ми потрапили на ротацію. І на ім'я комбата прийшов лист, у якому люди з Красногорівки слізно просили, щоб ми повернулися. Їм було з чим порівнювати. Вони бачили, що почався порядок в місті, запрацювали магазини, з'явилося якесь поважне ставлення до мешканців, хоча 95%, напевно, населення були проти нас.

Спочатку були проти?

Так. А, може, і не спочатку. Знаєте, це як у фільмі "Весілля у Малинівці" — "знову влада міняється". Там таке населення, що йому по барабану, під ким валятися. Аби не чіпали.

Все населення таке?

Ні. Були люди, які дійсно змінювали думку. Були ті, які жили там, але залишалися патріотами України. А були такі, як той дід з Малинівки, який постійно шапки міняв, коли влада змінювалася. Таких було багато.

Так що з листом було?

Ось прийшов такий лист. Він був, виходить, формату А4, півтори сторінки — прохання, щоб ми повернулися, і сторінок на сім-вісім, напевно, було розписів місцевих жителів.

Що було після ротації?

Після ротації ми потрапили в Красний Партизан, де навіть місяця не відстояли. В міру своїх можливостей допомагали місцевому населенню, в принципі, як і завжди. І продуктами, і медикаментами, і теплі речі, час від часу, хлопці віддавали...

22 січня нас взяли, скажімо так. Подробиць пояснювати не буду. Вийшло так, що пішов наступ, у них була перевага і в кількості, і в техніці. Після цього, побачив відео після боїв за Красний Партизан, як їх комбат розповідав, що там у нас було і чотири БМП, і три танки, і людей 80 військових. Це все брехня.

Що було?

Одна БМП-копійка і 22 людини.

А з їхнього боку?

Ось з їхнього боку було близько 70-80 чоловік та три танки. Далі нюанси такі, що не хочу їх згадувати.

Деякі хлопці відійшли. Нас залишилося 14 чоловік. З них четверо загинули, були поранені, і я в тому числі. Опинилися в полоні, де пробули 15 діб. Потім обмін. І мене понесло по Україні кататися по госпіталях.

Зараз з ваших хлопців у полоні хтось залишається?

Так. Підтримую зв'язок зі своїм батальйоном, постійно запитую, намагаюся якусь інформацію витягнути про те, кого поміняли, коли поміняли. Постійно своїх шукаю. Коли нещодавно був обмін, там 130 чи 140 чоловік міняли, я списки перечитував кілька разів, своїх не побачив, але, як виявилося, двоє наших туди все-таки потрапили. Вони вже вдома. Чотири людини поки ще там.

Будемо сподіватися, що з ними все буде добре ....

Я теж на це дуже сподіваюся. Розмовляв з хлопцями, які повернулися недавно додому, вони розповідали таку ситуацію. Один із чергових бойовиків, який охороняв військовополонених, заходив у приміщення, де я був, де хлопці зараз сидять, і просто в тупу хотів розстріляти. Тому що десь начебто як пройшла чутка, що будуть брати Донецьк. Тому хотіли хлопців розстріляти, але, благо, що там не всі настільки "загублені". У цієї людини просто забрали зброю і вивели звідти. Кажуть, цих чергових прибрали, поставили інших. Ніби як нормальних. А як зараз там хлопцям насправді... Зрозуміло, втомлені, змучені, всі хочуть додому.

"Над нами знущалися тільки морально"

Що було в полоні?

Знаючи, як зараз ставляться до інших полонених, то ми потрапили в президентські апартаменти. Жили в приміщенні, яке опалювалося, спали на матрацах. Оскільки я був поранений, то в мене було віп-місце — я був на ліжку.

Медичну допомогу надавали?

Так. Раз на дві-три доби. Годували нас вранці і ввечері. Тобто, у нас умови були більш ніж достатні.

Про умови, в яких утримують інших військовополонених, Вам відомо що-небудь?

Наскільки я знаю, хлопці, які потрапляють до "козачків" і чеченів утримуються у звичайній ямі на вулиці, дають булку хліба на 10 осіб на добу. Плюс знущаються фізично і морально. У нас же було тільки моральне знущання. Кожен приходив, говорив, там, "укропи", "укри"... Я далі не продовжуватиму, які цікаві слова говорилися про те, хто ми, що вони про нас думають.

Погрожували?

Ну, так щоб сильно — не погрожували, але піддьовки були. Типу "ми прийдемо до вас, буде робити те ж саме". Такого плану. Тобто морально тиснули.

А хто там був?

Не буду говорити. Усі одягнені, в принципі, майже однаково. На лобі не написано — росіянин він, не росіянин. До облич особливо не придивлявся, та й до розмов особливо не прислухався. Не те становище було і не ті умови.

Знаю, що до мене приходив один медик чисто в російській формі. Ну і говір у нього був далеко не український. Навіть українська російська мова від його говірки дуже відрізняється. Видно було, що людина з Росії. Не здивуюся, якщо виявиться, що він звідкись з-під Москви, тому що мова була дуже схожа.

Бурятів, наприклад, особисто не бачив. Те, що інформація курсує — це зрозуміло. Ось у мене друг лежав у сусідній палаті, розповідав: вони потрапили в засідку, прийняли бій, хлопців втратили. Але, по факту, малою кількістю взяли ще 20 чоловік росіян військових в полон. Це говорить саме за себе. Я особисто з російськими військами не стикався.

"В "ополченні" є люди з усієї України"

З ким стикалися?

Зіткнувся з "ополченням", батальйон "Схід". Нам розповідали, що вони всі місцеві, всі донецькі. Але, по фіналу, як виявилося, там не тільки донецькі, там із Запоріжжя є, і мої земляки із Кривого Рогу. З усієї України там люди є. Не знаю, чим вони мотивують свій перехід на ту сторону. Вони себе, звичайно, б'ють в груди, що тільки за ідею, і їм ніхто нічого не платить. Але криворожанин, який, можливо, живе зі мною на одному районі і ми з ним могли навіть перетинатися, воює там — і я не розумію, яка у нього ідея. Якщо людина з Донбасу — це ще можна зрозуміти, що ідея. Але яка може бути ідея, якщо криворожанин — і в Донецькій області? Думаю, нормальна людина не піде просто так під кулі в інше місто. Який йому інтерес — не розумію. Напевно, добре позолочують, але вони про це мовчать.

До речі, цей криворожанин заходив, сильно хотів подивитися на нас, тому що велика частина полонених були з Кривого Рогу. Він прийшов подивитися і дивився, як... Ну, я не знаю, на бомжів миліше дивляться, чим він на нас.

Як Вас обміняли? За яким принципом вони взагалі відпускають людей?

За яким принципом — я не знаю. Хлопці-волонтери говорили, що механізм обміну ніхто не оголошує. Не оголошують навіть приблизний список і дати. Бо, наприклад, скажуть: завтра будемо міняти людей, а хтось встане вранці не на ту п'ятку, і все піде шкереберть. А для полоненого звістка про те, що його міняють, прирівнюється до новини про народження дитини. Ти цього дня чекаєш, як манни небесної. Хочеш побачити сім'ю, обійняти рідних, забутися від цього всього.

У нас було так. Десь після обіду прийшов, як я зрозумів, їх "замполіт" і сказав: "Ви, двоє, одягайтеся, збирайтеся, сьогодні йдете на обмін". Нас завантажили в машину, натовпом вивезли.

Нас вивозили вісім чоловік, було три швидких і два мікроавтобуси. Приїхали наші забирати — одна швидка і один "Богдан". Хлопці, які були з апаратом Єлізарова, без ніг, просто їхали в автобусі. Я, не ходячий, з перебитими, простреленими ногами, їхав на носилках на спинках сидінь чотири або п'ять годин до Краматорська. Скажімо так, умови обміну сепари надали набагато кращі, ніж наші. Якось так.

Їх "замполіт", які функції він там виконував?

Спочатку заходив до нас, просто цікавився про самопочуття, чи не знущається хтось морально чи фізично. Ми самі в нього почали питати, які новини, щоб хоч якось в просторі орієнтуватися. Тому що сидиш в чотирьох стінах. Так, начебто поруч свої хлопці, але кожен своє думає, як він вчинив, правильно чи неправильно, ну, Ви розумієте.

Ось ми у нього почали питати, він почав доводити інформацію. Зазвичай, новини були тільки з одного боку — чисто їхні. Єдине важливе, що він сказав - можливо скоро буде обмін, обмінювати будуть тільки поранених, але попередив, що не хоче обнадіювати.

Можете пригадати, що він говорив в самому кінці, коли йшов?

Зазвичай його просто висмикували. Тобто він приходив до нас, доводив якусь новину, свої якісь історії розповідав, що він типу цивільний, не зміг терпіти свавілля української хунти, пішов і став бійцем. Типу, свою життєву історію розповідав. В кінці кожного візиту йому хтось дзвонив, і йому, нібито, треба було кудись терміново бігти.

Тобто, чистої води інформаційний вплив - прийшов; запитав, як ви; потім - я такий же, як ви; потім - завантажив інформацією?

Так-так-так!

Були свого роду маніпуляції: "Подивіться, проти кого ви воюєте, тут всі мирні, бойовиків нема". Говорили, що типу, "ви вийдете з полону, СБУ вас буде пресувати". Натяк такий був, що "хлопці, воювати більше не варто".

Всі, хто до нас заходив, задавали стандартні запитання, говорили стандартні текстівки. Не знаю, як це правильно сказати — інкубатор, чи не інкубатор, клон, чи не клон.

Які питання, які текстівки?

Точно не відтворю. Такого плану: "Навіщо ви сюди прийшли, проти кого ви воюєте? Тут мирне населення, жінки, діти. Ви стріляєте по Донецьку". Типу ми перші взяли в руки зброю, і перші почали вбивати людей.

Як Ви відповідали на такі питання?

Ну, а як ми могли відповісти? Ми - мобілізовані, нам дали команду, ми люди військові — команду дали, і ми пішли.

"Особисто бачив, коли два сепарських "Гради" відпрацювали по центру Донецька"

Як вони реагували?

Кожен по-різному. Деякі починали обурюватися. Деякі - з розумінням ставилися, бо військовий є військовий.

Можу сказати, що у них виражена агресія до таких батальйонам, як "Правий сектор" або "Айдар".

Тобто - до добровольчих?

Так. Намагалися нам нав'язати таку інформацію, що хлопці звідти починають ґвалтувати дівчаток, обрізати соски, задувати піною... Я в це не вірю.

Були закидони, що ми обстрілюємо Донецьк... Особисто бачив, коли ми стояли на Мар'їнці, як з Петровського району обстрілювали центр Донецька. Особисто бачив, як два сепарських "Гради" відпрацювали по цілій касеті в сторону міста. Де вони стоять, було не видно — це було за териконами, але я бачив, що "Град" працює по центру Донецька. І відразу йде інформація, що українські війська обстрілюють місто, мирних жителів тощо.

Ви вже можете проаналізувати, наскільки була правдива та інформація, яку Вам доводив їх "замполіт"?

Я аналізом ще не займався. Поки намагаюся забути все те, що було і в Красному Партизані, і в полоні.

Але видно було, що всі там працювали "по методичці". Ось це найбільше набридало — одні й ті ж питання, іноді навіть "впадло" було відповідати. Це робилося для того, щоб переконати людину: вона дійсно неправа, воює за якусь незрозумілу хунту, за фашизм, за Америку... І ще раз переконати в тому, що дійсно вбиває мирне населення. Якщо людина морально слабка, то вона починає себе гризти зсередини, гнобити, і по фіналу виходить, що потрапляє додому і починаються приколи з алкоголем або чимось гіршим — починаються знущання над дружиною або дитиною. Тобто, вони там людину готують до того, що коли вона прийде на гражданку, вона вже буде недієздатна.

І що робити, як цьому чинити опір?

Не знаю. Я, наприклад, така людина, що в себе багато не вбираю. Бачив, був. Я в собі все це перегризу і забуду. Зайву інформацію відкидаю. Так, деяким важко про це розмовляти, важко згадувати. Я можу згадати, розповісти. В даний момент, це переношу легко.

Війна — це, звичайно, погано, але коли треба захищати рідних, свою країну, своє місто - хочеш не хочеш, а треба. Я противник війни, противник вирішення питань на кулаках. Мені простіше поговорити з людиною. Морду набити можна в будь-який момент, а от поспілкуватися з людиною, зрозуміти, чому так відбувається — це набагато цікавіше.

Було страшно? Мандраж, може, який-небудь...

Перший мандраж особисто у мене з'явився, коли стояли на першому блок-посту. Тоді хлопці їздили на виїзди, брали "редисок" — нехороших людей, і пішла інформація, що десь взяли когось із чеченів. Після цього з'явився чутка, що чечени за наші голови призначили велику суму. Ось тоді з'явилося розуміння, що ти вже на війні. Зійшло це через пару тижнів, просто забулося якось. У Пісках боявся. Після того, як мене поранили, на кожен мінометний постріл, навіть коли наші стріляли, спрацьовував інстинкт самозбереження — падав, намагався забитися в якусь ямку, щоб, у разі вибуху, не зачепило.

Далі вже страшно не було. У Красному Партизані страху не було. Було розуміння того, що відбувається: перестрілка, тебе мінами обкладають, танки, сам момент полону. Коли нас було тільки четверо, і я бачив, як хлопців одного за іншим не стає — страху не було. Я все розумів, усвідомлював. Ставили питання — я відповідав, бачив, як все відбувалося. Розумів, що черга підходить до мене все ближче і ближче. Розумів, що зараз можуть пристрелити. Але, скажімо так, це безвихідне становище і ситуація, в якій ти безсилий. Не було бажання про щось просити. Знаєте, от як у фільмах показують, що людина починає гіркими сльозами ревти, проситися "тільки залиште в живих, буду п'яти цілувати". Такого не було. Думав: ну, буде — і буде. Якось так.