Ненавидить цю фразу командир батальйону "Свобода" Петро Кузик. Він відверто розповів 24 Каналу про бої та героїзм бійців – читайте усе далі у матеріалі.

Перша частина "Ми воюємо на межі можливого": правдива розповідь командира про пекельні бої

Ви неодноразово в різних інтерв'ю казали, що ненавидите фразу "ситуація складна, але контрольована". Чому?

Ця фраза використовується воєнними чиновниками. Як правило, великими чиновниками. Фраза використовується у "погонах при доповідях ще більшим погонам". Вона маскує біль, втрати та помилки при роботі, жах, який відбувається на позиції.

Для прикладу, коли підрозділ працює майже в оточенні, логістики нема, перерізана вся логістика. Поранених бійців тижнями не можуть вивезти, тому що нема куди їх вивозити. Майже в оточенні. Постачання води, боєкомплекту відбувається дронами.

Я зараз вам не модельовану ситуацію описую, а ситуацію, пройдену з життя та досвіду. Коли ворог напирає, коли вже не просто "ворог там, а ми тут". Коли є змішані бойові порядки, а дистанція доходить до рукопашних боїв. Тоді треба швидко приймати рішення, бо підрозділ вже стікає кров'ю.

Коли вчасно не дали наказ або закрили. Ну як це відбувається? "Йдіть туди, ми там контролюємо територію". А звідти вже, виявляється, "знявся" наш підрозділ і ви заходите на територію, яку контролює ворог. А по документах великих штатів її ще досі нібито контролюють (українські війська – 24 Канал). Саме цю інформацію, щоб не засмучувати якогось генерала, або президента, або ще когось, приховували.

Такі накази, коли ви заходите на територію, яку вже не контролюєте. Це свідомо, чи це брак зв'язку і невідомість?

Це розхлябаність. Я не думаю, що там сидить хтось (відповідальний за зв'язок та комунікацію – 24 Канал), хто працює на Росію. Це відбувається, як правило, у наступний спосіб.

Є невелика територія, де хтось відступає. Це війна, тому є рухи вперед і назад. Тоді на рівні певного штабу думають, що про цю ділянку вони не будуть доповідати, і не показують, що ми втратили декілька позицій.

У штаб вище подається уже спотворена інформація, а вони ж не їздять на місце, не перевіряють.

Уявіть собі якогось генерала, який ходить по бойових позиціях. Я поки що не можу цього уявити. Вони передають інформацію в аналітичні центри й так далі вже спотворено. І з кожною передачею інформація спотворюється більше.

Коли вона так проходить по колу і за неї може взятись вже інший підрозділ, якому кажуть, що його завданням є вийти на певний сектор та ввійти взаємодію. Підрозділ же довіряє своєму штабу, він не має підстав не довіряти.

Я вам відверто попри все кажу, я реально довіряю нашому керівництву. Є нюанси, сварилися і все. Однак ми маємо довіру до нашого керівництва.

І далі заходить цей умовний підрозділ на ту територію, де він думає, що вона повністю контролюється нами, починає розгортатися і натикається на ворожі позиції.

А ворог собі, умовно, кашу варить, умовно росіяни вже там місяць живуть, і вони здивовані, що ви сюди прийшли. І отут починається найскладніше.

Тоді ти вже підрозділ не виведеш, він вже затягнутий. Треба вже бути під ворожим вогнем, швидко визначати, де є ворог, де немає ворога. Оці всі сюрпризи. Ви собі вибудували лінію, а у вас там ще одна ворожа лінія за спиною.

От коли така "м'ясорубка" відбувається, коли потік крові йде на цю землю, то в штабі приходить з "папкою людина" і каже, що "так, ситуація складна, але контрольована".

Я це проходив, коли ми обороняли певну територію біля Бахмута. В нас було завдання зайти паралельно з ще одним підрозділом на посадки. Вони не зайшли, побоялись заходити в ту посадку. А нам доповіли, що зайшли.

Ми заходимо, зав'язується бій. Ми починаємо росіян перетискати, а на нас починається вогневий вплив і оточення з тої посадки, де, за документами, мали бути наші друзі, які доповіли, що вони взяли ту посадку.

Ми в тому бою втратили 22 людини. Це було пару років тому. Це неймовірний був тягар через брехню.

Також ми мали бої під Горлівкою. Нас затягнули, бо знялась планова бригада, тобто поставили на їх місце нас. З флангу відійшли наші війська, не повідомивши. Інший фланг, слава Богу, тримався. Ну і пішли ворожі атаки.

Я тоді доповідаю, що у мене хлопців вже немає з особового складу. Хлопці з осколковими пораненнями в обличчі, в шиї, стоять на позиції. У нас тоді три рази доходило до рукопашних боїв в наших окопах. Перший штурм ми відбили, другий штурм...

Бої під Горлівкою були дуже пекельні, але ними журналісти не цікавились. Бої не були настільки медійними.

Варто прочитати Суперпотужна і знищує "Кинджали": що таке THAAD і чому США передали її не Україні, а Ізраїлю

Коли я доповідаю, що немає особового складу, – або давайте посилення, або давайте наказ на відхід, мені сказали дві фрази, яких я по сьогоднішній день ненавиджу: "Тримайтеся за будь-яку ціну". Я собі тоді ще подумав, що будь-яка ціна для тебе – це словосполучення, а будь-яка ціна для піхотинця – яка у нього ціна? Ну, от якою ціною? Ціною життя тримається.

Саме тоді й сказали другу фразу, що от на цій ділянці ситуація важка, але контрольована. Ми вже дійшли до стадії істерії, коли вже просто затято бились, тому що ми ненавиділи ворога. Хоча це дурна, непланова, геройська робота, яка нікому не потрібна.

Коли ми відбили ці штурми і нас поміняли, то через тиждень – два ці позиції без проблем залишив інший підрозділ, щоб не уникати великих втрат. Навіщо тоді було геройство з нашого боку?

Ми великих та неповоротних втрат не понесли, слава Богу. Однак понад 300 людей мали осколкові поранення. Уявіть собі масштаб артилерійських обстрілів наших позицій.

Під Горлівкою робота була така, що вдень маневрували або сиділи в укриттях, а вночі відкопували тих побратимів, кого засипало, і відновлювали позиції.

Були й хитрощі. На передні позиції ворога вночі стріляли, а вдень відходили назад з цих з наших позицій. Першу половину дня ворог травмував пусті позиції передні, думаючи, що ми там є.

Росіяни ж прогнозують, звідки ми стріляємо вночі. Ми це розуміли. Ми так, скажімо, розмазували щільність артвогню, щоб не по наших позиціях було.

В Сєвєродонецьку я чув фразу про складну, але контрольовану ситуацію на нарадах в штабах, коли мости розбомблені, а ми були притиснуті.

Один підрозділ знявся, нікого не попередили і пішли. Ми тоді вже майже півколом оборонялись. І теж є "ситуація складна, але контролюємо". Та вона ж жахлива, треба приймати рішення. Вже було зрозуміло на певному етапі, що треба виходити з Сєвєродонецька. Політично тримали його, я не знаю для чого.

В Рубіжному теж, свого часу, були пекельні бої. Місто Рубіжне, зараз про це можна говорити, тоді я б не сказав цього, бо цим ворог би скористався, на піку протистояння. Саме там 9 травня був відомий ворожий штурм, бо вони до цієї дати хотіли взяти місто.

Росіяни кинули там десятки тисяч людей, скільки техніки не знаю, не зміг тоді рахувати. Місто обороняли 300 українських воїнів на піку. Тоді теж казали, що ситуація складна, але контрольована.

До речі, в Рубіжному був мій перший досвід. Ми попали в кругове оточення. Однак тут скажу про довіру до штабів. Зі штабу сказали, що ми в круговому оточенні, але є план щодо виходу.

План, звісно, спрацював по-іншому. Однак приїхала підмога, а саме наша броня приїхала, на якій ми пробивались назад.

Ми виходимо з кругового оточення, забираємо поранених і тих, хто був на щиті. Однак вони всі були такі до цього. На етапі маневру виходу ми не втратили жодної людини. Це неймовірна операція була.

Трохи істеричний стан у мене був, бо це вперше було. Я не знав, що в таких ситуаціях роблять. І тут реально штаб, який нами керував, на той час командир його був з позивним "Кривбаз", його по сьогоднішній день поважають. Я відчув, що вони реально знають про нас, не забули, не махнули рукою.

Вони зв'язались з нами, показали "план А", "план Б", альтернативний шлях, показали, де можна переходити річку, де пробиватися і так далі. Сказали, що приїде броня за вами і щоб ми не переживали.

Поранені пішки не виходили. І ця вся колона, як в голлівудських фільмах, виходить, обліплена піхотинцями, які вже бігають з РПГ, намагаючись вразити колону. А колона огризається з ручних кулеметів.

От такі ситуації можна зараз з посмішкою згадувати, але, з іншого боку – геройства піхоти це завжди прорахунки командування, планування або неправильна інформація.

Тому я ці фрази ненавиджу, які використовують виключно, коли хочуть замаскувати не те, що проблеми, а катастрофічні проблеми.

Як тільки чуєте, що ситуація складна і контрольована, одразу знаєте, якийсь підрозділ там стікає кров'ю, а йому не дають наказ, бо не знають, що робити. Ось і все. Ось, що значить ця фраза.

Ви сказали про те, що росіяни йдуть ва-банк і що, можливо, якісь там перемир'я або ще щось може бути. Загалом, як зараз бійці ставляться до слова перемир'я?

Сміються. Ніколи з ворогом, таким як м*скалі, не може бути чесного перемир'я. Оскільки люди втомлені від війни, вони самі себе заставляють в це вірити.

Уявіть ситуацію, коли у вас вдома живе отруйна гадюка в акваріумі. Спершу ви до неї ставитесь з насторогою, годуєте, а потім звикаєте до неї. Вам починає подобатись візерунок на її шкірі, ви починаєте з нею говорити. Вам здається, з часом, звісно, що її думки формуються так, як ваші.

Коли ви звикаєте, ви перестаєте бути обережним. В один з моментів необережності вона вас укусить. Тому що вона є гадюкою, в неї зовсім інше в голові, ніж у вас. Так само з росіянами.

Ми, коли будуємо конструкції, я час від часу, долажу до Starlink і читаю новини. Там логіка процесу така, що треба перемовини. Божевільний лідер росіян (Владімір Путін – 24 Канал) хоче цієї крові, тиранії, хоче знищення великої кількості людей, в нашому випадку – українського народу. А росіяни, які деградують через пропаганду, хочуть терору та грабунку. Це їхні лозунги.

Нам треба розуміти, що росіяни, якщо й підуть на перемовини, вони підуть на перемовини виключно, коли Україна завдасть їм великої шкоди.

Зараз для деяких експертів у світі стає очевидним, що Росія не зможе захопити Україну. Я поки що не в їх числі, бо на війні можливі будь-які ситуації.

Зверніть увагу Від повістки – до "полігону": як відбувається процес мобілізації в Україні покроково

Однак я кажу, що нашим завданням на рівні батальйону, на рівні агломерації батальйонів є завдавання максимального ураження і коли-небудь ця цифра стане критичною.

Наприклад, для Радянського Союзу певна цифра з десятків чи 15 тисяч стала критичною війною в Афганістані. Зараз чому вона ще не критична? Вони досить багато своїх втрат розмивають в'язнями, найманцями, яких ніхто не враховує, і мобілізованими з окупованих територій.

Такі втрати змусили б цивілізовану країну давно б вже припинити бойові дії. Однак для них поки що це не так дошкульно.

Значить, треба більше попрацювати, щоб реально почали падати кадрові російські військові, кадрові ті, хто мають родини. Тоді, скажімо, вони захочуть перемовин. Зараз у нас немає вибору.

Прийшла війна до нас, ми обороняємося. Ми не хотіли цієї війни, я точно знаю. Однак вона прийшла до нас, і вибору нема.

Треба або здатися "рускому міру" і відчути всю насолоду таборів, знущань, мародерства, вбивства, тиранії і так далі. Або намагатися чинити опір. Що ми і робимо. Як у нас виходить – вже історія покаже. Але мені здається, поки що непогано.

Перемовини – це серйозно. Я перебуваю на рівні командира батальйону. Я можу лише щось припускати через свій досвід, розуміючи, що вплив виборів Сполучених Штатів буде суттєвий, досить важливий, і кардинальний.

Так, важливо, хто переможе у Сполучених Штатах. Так, важливі інші кон'юнктурні політичні процеси. Я розумію, що десь вже на підсвідомості сам цей божевільний Путін хотів би вивести Україну на перемовини. Однак виключно поки що на своїх умовах.

Я також об'єктивно розумію, що велика частина українців втомилась від війни. Від відсутності світла, інтернету, відчуття безпеки, відпочинку, бізнес-розвитку і так далі.

Однак наголошую, що ми не кликали цю війну до себе. Росіяни на нас напали. У нас немає вибору.

Подивімося на історію. Російсько-чеченська війна показала, що коли саме Ічкерія дала серйозно "по зубах" Москві, вони швидко пішли на перемовини. В процесі перемовин знищили одного лідера, поставили свою ляльку на місце того лідера і розпочали другу воєнну кампанію, в процесі якої захопили цю територію.

Гордий, волелюбний ічкерійський народ, ніхто б не міг подумати, надягнув на себе ярмо. Зараз частина з них воює за свободу України, а велика частина воює на ланцюгу Путіна проти України.

Подивіться на всі їхні мирні перемовини. Історична фраза, що договори з Росією, по-перше, нічого не варті. Все складеться від витривалості та боєздатності українського війська. А українська боєздатність українського війська, на жаль, зараз дуже залежить від підтримки українського населення і від витривалості.

Чому кажу "на жаль"? Тому що мало б залежати від міжнародного постачання допомоги та від державної адміністрації. Поки що важливішу роль, ніж ці інституції, грає підтримка волонтерська.

Ще дуже важлива і підтримка західним озброєнням. Його дають, правда, набагато менше, ніж мені б хотілося і ніж би треба було. Це питання будуть потім розглядати політологи, а саме чому партнери обрали таку стратегію і чому не дають перемогти росіян?

Не скажу бравурні фрази, але перемогти Росію можливо. Стан їхньої армії потужний, озброєння смертоносне і його досі ще дуже багато. Однак реально, маючи західне озброєння в достатній кількості. Можна було б виносити росіян хоча б на своїй землі, хоча б до кордонів.

Я вже не кажу про якусь тотальну перемогу, бо бояться (партнери України – 24 Канал) ядерного шантажу. Однак ми зараз працюємо в тотальних дефіцитах. Я кажу про все військо.

Щоб зробити більш-менш успішну операцію, як колись звільняли Харківщину, частину Херсонщини чи щось подібне Курської операції, треба довгий час акумулювати боєприпаси й забезпечувати ними лише певні підрозділи. А такі підрозділи, як ми, мають терпіти.

Якщо це так, якщо це моє припущення правильне, ми згодні терпіти, аби була перемога України й настав мир для України. Для цього і працюємо. Я вірю в це, я говорю правду.