Проте, світ, до якого ми прямуємо, нині стрімко змінюється й може так трапитися, що, подолавши довгу та важку путь, наприкінці Україна побачить зовсім не той Захід, до якого прагнула.
На превеликий жаль, в українському навколополітичному суспільстві вкорінилася доволі-таки мерзенна звичка лаятися словом "лібераст". Прийшла ця звичка з Росії, де подібні ярлики мають давню традицію: досить згадати, як у 1917 році "революційні солдати та матроси" лаялися слівцем "кадети", навіть не розбираючись, кого саме мають на увазі – членів партії конституційних демократів чи учнів перших-четвертих класів військових навчальних закладів...
Читайте також: Муки євроінтеграції: успіхи, проблеми і завдання України
На лінії вогню
Насправді ж, бути лібералом аж ніяк не соромно: сучасна європейська цивілізація стоїть на ліберальних засадах. Права людини та права народів – саме такими були центральні поняття лібералізму періоду його бурхливого розквіту після Другої світової війни. Саме вони визначали те, що зараз називається "післявоєнним світовим устроєм". Дональд Трамп та Володимир Путін і словом не обмовилися про ці поняття під час саміту у Гельсінкі. Це можна сприйняти, як натяк: на думку двох президентів, ліберальний світовий устрій, яким ми його знаємо, наближається до свого кінця. Або взагалі – вже скінчився. Натомість починається епоха "договорняків", коли малі й великі "пахани" забиватимуть один одному "стрілки" та домовлятимуться про розподіл "зон впливу", аж ніяк не зважаючи на "малих сих", які мають нещастя в тих зонах опинитися. Щось на кшталт раннього Середньовіччя, баронів та ватажків зловісних банд – але вже на сучасному рівні та за наявності вбивчої й шпигунської техніки... Який лібералізм, яка демократія? Обидва ці поняття опинилися "на лінії вогню" – в багатьох аспектах, як зовнішніх так і внутрішніх.
В тому, що Росія здійснила масований вплив на американські президентські вибори, навряд чи хтось ще сумнівається – хіба що сам Трамп, який заявляє, що довіряє російському президентові, коли той з "чесним-пречесним" обличчям присягається, що нічого такого він не робив. Втім, навіть Трамп тепер вже знехотя зізнається – мовляв, так, "влізла Росія до наших виборів, але це нічого не означає, я переміг "па-чєснаку", а втручалися росіяни на користь... Гілларі Клінтон". Цими діями та заявами американський лідер легітимізує (з цілком егоїстичних мотивів) стороннє втручання в демократичний виборчий процес – втручання, яке можна було спостерігати не лише в США, а й у Франції, Великобританії та навіть Каталонії.
Трамп вірить словам Путіна про те, що Росія не намагалася вплинути на результат виборів у США, тим самим глава Білого дому дає "зелене світло" на стороннє втручання в демократичний виборчий процес у своїй країні
Можна не сумніватися, що Путін зробив висновки: подібний злочин не призвів до наслідків. Це може стати для "кремлівського хазяїна" неабияким кроком уперед – до мети, яку йому багато хто приписує, а саме – розколу та ослаблення ліберального Заходу та його найпотужніших міжнародних інституцій на кшталт НАТО та Євросоюзу. Певно, досягнення цієї мети було б для нього ідеальною помстою за знищення Радянського Союзу, яке Путін називав "найбільшою геостратегічною катастрофою XX століття".
Трамп і путінські категорії
Втім, навіть якщо Путін та путінська Росія викликають неабияке захоплення як у крайніх правих, так і в крайніх лівих "антисистемних" партій по всій Європі, навіть, якщо "трієчник з КДБ" став нині об'єктом поклоніння для всіляких комуністичних та неофашистських лідерів – справжня небезпека походить із глибини самого Заходу. В першу чергу – це Дональд Трамп, який рве на клапті все, що довгий час склеювало ліберально-демократичні засади західного світу. Такі міжнародні правила та угоди, як Паризька кліматична, ООН або Всесвітня торговельна організація – здаються тепер неважливими і позбавленими впливу. Верховенство права стає порожнім звуком, відтак починається епоха верховенства "права сильного".
Трамп та його політика небезпечні для західного світу
Здається, що Трамп загалом мислить про політику саме путінськими категоріями – він розподіляє світ на "зони впливу" та оцінює країни за критерієм їхніх військових потужностей. Ті, хто в цій категорії мають чим повихвалятися (Росія, Північна Корея), можуть заслужити на дружбу з Трампом. А ті, хто, як і європейці, "відстають" за кількістю військ та озброєнь, можуть перетворитись на "ворогів" або ж "корм". Ефект відчуження підсилюється ще й нинішньою економічною політикою США – протекціоністською та аж ніяк не ліберальною. Своїми торговельними війнами майже проти всього світу Трамп лише прискорює падіння ліберальної ідеї.
Читайте також: У пошуках національної ідеї: як об'єднати українців?
Яким буде український шлях до Європи?
А що ж Європа, до якої рішуче прямує Україна? Старий континент ще, дякувати Богові, не перетворився на такий собі волейбольний м'яч у руках "супердержав". Але й тут давно вже почуваються досить упевнено різноманітні "герострати лібералізму", які зневажають основні засади ліберального суспільства: правову державу, вільні ЗМІ чи, скажімо, права меншин. До прикладу, в НАТО Туреччина за Ердогана наочно демонструє, як найефективніше боротися з будь-якими проявами правового світосприйняття. В межах Євросоюзу боротьба з лібералізмом та правом ведеться в Угорщині Віктора Орбана або Польщі Ярослава Качинського – обидва лідери мають власні, досить-таки абсурдні уявлення про те, що таке демократія. Вони не хочуть ліберальної демократії – швидше, ці політики є прихильниками "керованої демократії" а-ля Путін.
Варто зазначити, що ліберальна Європа самотужки викликала ще одну потужну атаку на себе – зголосившись прийняти мільйони біженців, створивши цим цілий антидемократичний фронт. З одного боку – багато європейських супротивників міграції водночас є супротивниками демократії (за прикладами далеко ходити не треба – та ж німецька пропутінська праворадикальна AfD або австрійська FPÖ), з іншого ж – до Європи потрапили мільйони людей, чиє світосприйняття є не демократично-ліберальним, а релігійно-фундаменталістським.
В європейських неонацистів та ісламістів є спільний ворог – ліберальний європейський устрій. І в цій ворожнечі вони легко відшукують спільні позиції: скажімо, права жінок є для них злом, не кажучи вже про права сексуальних меншин. Наївна ультраліберальна уява про те, що всі біженці з мусульманських країн, потрапляючи до Європи, залишають за її кордонами викохані в них з дитинства базові уявлення про навколишній світ – була б смішною, якби не такою згубною.
Нещасний біженець з Нігерії, якого в Кельні засудили за те, що він зґвалтував та втопив дівчину, справді обурюється та не може второпати, за що його карають – він же зрештою не людину вбив, а жінку. Палестинець, який накинувся на американського професора-єврея, побачивши на тому кіпу, цілком серйозно докоряє німцям під час суду – мовляв, що ж ви, братчики, не довели до кінця справу вашого великого співвітчизника Адольфа Гітлера? Це все – не бравада, не дурість окремих недолугих йолопів. Це – виплекане з дитинства світосприйняття.
Читайте також: Хто в Європі не любить євреїв, або Чим може пишатись Україна
Змушений протистояти торговельній війні, оголошеній Трампом, Євросоюз розпачливо шукає собі нових партнерів, які б могли бодай частково замінити США в ролі захисника ліберального світового порядку. І такий партнер знаходиться майже одразу – це... комуністичний Китай, на якого покладають тепер величезні надії зневірені європейці. Але ж навряд чи КНР стане підтримувати європейський лібералізм.
Втім, не слід вважати, що "слабким" лібералам ось-ось прийде гаплик. Демократія, правова держава та інші ліберальні цінності викристалізовувалися в суспільстві надто довго та самі собою є надто потужними, аби їх можна було б просто відкинути і повернутися до Темних віків. І, що цікаво – саме нові країни, які рухаються до Євросоюзу, мають шанс стати новими опорами справжньої демократії – замість знесилених під численними ударами з різних боків старих "грандів".
Саме в державах, подібних до України, які змушені захищати своє існування та свої землі від жадібних загарбників, може зміцніти нова демократія: сильна, стала і бойова (не плутати з войовничою). І тоді Україна може подолати свій шлях до Європи трохи інакше: не "каліками перехожими", яких шкода; не "учнями", які потребують постійних настанов та керівництва, а навпаки – бійцями за саму основу нинішньої Європи і, можливо, навіть стати її спасителями. Все залежить лише від нас.
Читайте також: Обман Європою: що не так зі світоглядом українців