Чи може Україна "врятувати" Європу, або До якого Заходу ми прийдемо?

Проте, світ, до якого ми прямуємо, нині стрімко змінюється й може так трапитися, що, подолавши довгу та важку путь, наприкінці Україна побачить зовсім не той Захід, до якого прагнула.

На превеликий жаль, в українському навколополітичному суспільстві вкорінилася доволі-таки мерзенна звичка лаятися словом "лібераст". Прийшла ця звичка з Росії, де подібні ярлики мають давню традицію: досить згадати, як у 1917 році "революційні солдати та матроси" лаялися слівцем "кадети", навіть не розбираючись, кого саме мають на увазі – членів партії конституційних демократів чи учнів перших-четвертих класів військових навчальних закладів...

Читайте також: Муки євроінтеграції: успіхи, проблеми і завдання України

На лінії вогню

Насправді ж, бути лібералом аж ніяк не соромно: сучасна європейська цивілізація стоїть на ліберальних засадах. Права людини та права народів – саме такими були центральні поняття лібералізму періоду його бурхливого розквіту після Другої світової війни. Саме вони визначали те, що зараз називається "післявоєнним світовим устроєм". Дональд Трамп та Володимир Путін і словом не обмовилися про ці поняття під час саміту у Гельсінкі. Це можна сприйняти, як натяк: на думку двох президентів, ліберальний світовий устрій, яким ми його знаємо, наближається до свого кінця. Або взагалі – вже скінчився. Натомість починається епоха "договорняків", коли малі й великі "пахани" забиватимуть один одному "стрілки" та домовлятимуться про розподіл "зон впливу", аж ніяк не зважаючи на "малих сих", які мають нещастя в тих зонах опинитися. Щось на кшталт раннього Середньовіччя, баронів та ватажків зловісних банд – але вже на сучасному рівні та за наявності вбивчої й шпигунської техніки... Який лібералізм, яка демократія? Обидва ці поняття опинилися "на лінії вогню" – в багатьох аспектах, як зовнішніх так і внутрішніх.

В тому, що Росія здійснила масований вплив на американські президентські вибори, навряд чи хтось ще сумнівається – хіба що сам Трамп, який заявляє, що довіряє російському президентові, коли той з "чесним-пречесним" обличчям присягається, що нічого такого він не робив. Втім, навіть Трамп тепер вже знехотя зізнається – мовляв, так, "влізла Росія до наших виборів, але це нічого не означає, я переміг "па-чєснаку", а втручалися росіяни на користь... Гілларі Клінтон". Цими діями та заявами американський лідер легітимізує (з цілком егоїстичних мотивів) стороннє втручання в демократичний виборчий процес – втручання, яке можна було спостерігати не лише в США, а й у Франції, Великобританії та навіть Каталонії.

Можна не сумніватися, що Путін зробив висновки: подібний злочин не призвів до наслідків. Це може стати для "кремлівського хазяїна" неабияким кроком уперед – до мети, яку йому багато хто приписує, а саме – розколу та ослаблення ліберального Заходу та його найпотужніших міжнародних інституцій на кшталт НАТО та Євросоюзу. Певно, досягнення цієї мети було б для нього ідеальною помстою за знищення Радянського Союзу, яке Путін називав "найбільшою геостратегічною катастрофою XX століття".

Трамп і путінські категорії

Втім, навіть якщо Путін та путінська Росія викликають неабияке захоплення як у крайніх правих, так і в крайніх лівих "антисистемних" партій по всій Європі, навіть, якщо "трієчник з КДБ" став нині об'єктом поклоніння для всіляких комуністичних та неофашистських лідерів – справжня небезпека походить із глибини самого Заходу. В першу чергу – це Дональд Трамп, який рве на клапті все, що довгий час склеювало ліберально-демократичні засади західного світу. Такі міжнародні правила та угоди, як Паризька кліматична, ООН або Всесвітня торговельна організація – здаються тепер неважливими і позбавленими впливу. Верховенство права стає порожнім звуком, відтак починається епоха верховенства "права сильного".

Здається, що Трамп загалом мислить про політику саме путінськими категоріями – він розподіляє світ на "зони впливу" та оцінює країни за критерієм їхніх військових потужностей. Ті, хто в цій категорії мають чим повихвалятися (Росія, Північна Корея), можуть заслужити на дружбу з Трампом. А ті, хто, як і європейці, "відстають" за кількістю військ та озброєнь, можуть перетворитись на "ворогів" або ж "корм". Ефект відчуження підсилюється ще й нинішньою економічною політикою США – протекціоністською та аж ніяк не ліберальною. Своїми торговельними війнами майже проти всього світу Трамп лише прискорює падіння ліберальної ідеї.

Читайте також: У пошуках національної ідеї: як об'єднати українців?

Яким буде український шлях до Європи?

А що ж Європа, до якої рішуче прямує Україна? Старий континент ще, дякувати Богові, не перетворився на такий собі волейбольний м'яч у руках "супердержав". Але й тут давно вже почуваються досить упевнено різноманітні "герострати лібералізму", які зневажають основні засади ліберального суспільства: правову державу, вільні ЗМІ чи, скажімо, права меншин. До прикладу, в НАТО Туреччина за Ердогана наочно демонструє, як найефективніше боротися з будь-якими проявами правового світосприйняття. В межах Євросоюзу боротьба з лібералізмом та правом ведеться в Угорщині Віктора Орбана або Польщі Ярослава Качинського – обидва лідери мають власні, досить-таки абсурдні уявлення про те, що таке демократія. Вони не хочуть ліберальної демократії – швидше, ці політики є прихильниками "керованої демократії" а-ля Путін.

Варто зазначити, що ліберальна Європа самотужки викликала ще одну потужну атаку на себе – зголосившись прийняти мільйони біженців, створивши цим цілий антидемократичний фронт. З одного боку – багато європейських супротивників міграції водночас є супротивниками демократії (за прикладами далеко ходити не треба – та ж німецька пропутінська праворадикальна AfD або австрійська FPÖ), з іншого ж – до Європи потрапили мільйони людей, чиє світосприйняття є не демократично-ліберальним, а релігійно-фундаменталістським.

В європейських неонацистів та ісламістів є спільний ворог – ліберальний європейський устрій. І в цій ворожнечі вони легко відшукують спільні позиції: скажімо, права жінок є для них злом, не кажучи вже про права сексуальних меншин. Наївна ультраліберальна уява про те, що всі біженці з мусульманських країн, потрапляючи до Європи, залишають за її кордонами викохані в них з дитинства базові уявлення про навколишній світ – була б смішною, якби не такою згубною.

Нещасний біженець з Нігерії, якого в Кельні засудили за те, що він зґвалтував та втопив дівчину, справді обурюється та не може второпати, за що його карають – він же зрештою не людину вбив, а жінку. Палестинець, який накинувся на американського професора-єврея, побачивши на тому кіпу, цілком серйозно докоряє німцям під час суду – мовляв, що ж ви, братчики, не довели до кінця справу вашого великого співвітчизника Адольфа Гітлера? Це все – не бравада, не дурість окремих недолугих йолопів. Це – виплекане з дитинства світосприйняття.

Читайте також: Хто в Європі не любить євреїв, або Чим може пишатись Україна

Змушений протистояти торговельній війні, оголошеній Трампом, Євросоюз розпачливо шукає собі нових партнерів, які б могли бодай частково замінити США в ролі захисника ліберального світового порядку. І такий партнер знаходиться майже одразу – це... комуністичний Китай, на якого покладають тепер величезні надії зневірені європейці. Але ж навряд чи КНР стане підтримувати європейський лібералізм.

Втім, не слід вважати, що "слабким" лібералам ось-ось прийде гаплик. Демократія, правова держава та інші ліберальні цінності викристалізовувалися в суспільстві надто довго та самі собою є надто потужними, аби їх можна було б просто відкинути і повернутися до Темних віків. І, що цікаво – саме нові країни, які рухаються до Євросоюзу, мають шанс стати новими опорами справжньої демократії – замість знесилених під численними ударами з різних боків старих "грандів".

Саме в державах, подібних до України, які змушені захищати своє існування та свої землі від жадібних загарбників, може зміцніти нова демократія: сильна, стала і бойова (не плутати з войовничою). І тоді Україна може подолати свій шлях до Європи трохи інакше: не "каліками перехожими", яких шкода; не "учнями", які потребують постійних настанов та керівництва, а навпаки – бійцями за саму основу нинішньої Європи і, можливо, навіть стати її спасителями. Все залежить лише від нас.

Читайте також: Обман Європою: що не так зі світоглядом українців