Я обираю себе

Губиться страшна ніч, цей ранок, який наче настав, але і не настав… Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Читайте також День Пам'яті: дорога до власної традиції

Виходжу на балкон, в цій дивній тиші співають пташки. Дзвінко так, що аж хочеться зменшити гучність. Тут в мене живе багато голубів, і якщо відчинити вікно, здається, що вони ось-ось залетять прямісінько в кімнату. Зовсім не бояться людей. Їхній політ видається таким химерним в цьому сірому від дощу і тривог небі – стільки руху там, де хочеться завмерти і перечекати. Але ні, треба робити наступний крок.

Заварюю лімфатичний чай, щоб допомогти тілу оговтатися. Не встигаю зробити ковток, як оживають чати, що губилися поміж каналами з новинами і напрямками руху ворожих ракет, дронів.

На мить здається, що у кімнаті ніде ступити – все забито до самих щілин голосами, рухами, болем, вибухами, проханнями, обіцянками, фразами: "війна закінчиться до…/мирні переговори...", втомою, дедлайнами, звуками сирен, голосовими повідомленнями.

А потім я згадую: в цьому наповненому до країв дні маю ще дещо важливе. Це – берегти себе. Наче тримати в руках маленьку свічку, коли навколо вітер. Я маю вибір – і в цьому моя сила. Як писав Віктор Франкл: "У людини можна відібрати все, крім одного: останньої з людських свобод – вибору власного ставлення до будь-яких обставин, вибору власного шляху".

І я обираю ніжність. До себе. До цього ранку. До маленької свічки, що досі горить у мені.

Ставлю телефон на беззвучний режим. Просто зараз – на годину, на пів, на 15 хвилин. Скільки сьогодні можу собі дозволити. Я маю потребу. А отже я даю собі це право. Повертаюся до свого чаю – він ще трохи теплий, якраз те, що треба. Посміхаюсь від того, що не охолов повністю, просто настоявся. Він зараз допомагає зшити себе назад з клаптиків, не дозволяє зовнішньому світу вирвати останнє з рук.

Слухаю дихання. Моє власне. Цей подих – як доказ, що я є. Жива. У цьому ранку, який таки настав для мене, хоч і не одразу.

Дозволити собі ці миті тиші – це не егоїзм. Це турбота. Бо як можна підтримати когось, якщо всередині ти вже розсипалась?

Світ не стане спокійнішим від того, що я зараз спалю себе новинами. Але він стане добрішим, якщо я збережу в собі хоча б краплю світла. І зможу поділитись не втомою – а теплом. Тихим, простим. Таким, що тепло нагадує цей спів пташок у тиші після відбою.

Я живу у війні, а вона пронизує мене, але я пробую хоч деякі миті звільняти для подиху життя. Бо інакше вона з'їсть усе – мої сни, мої слова, мої обійми, мої смисли, мою силу, мої дії. А я хочу залишити в собі місце для світанку. Навіть якщо він сірий. Навіть якщо знову тривога.

Відчуваєте, друзі, про що? Хай ці слова стануть нагадуванням бути для себе тими, хто подбає.