Майже щодня ми кажемо: "Дякуємо ЗСУ" чи "Віримо в ЗСУ", проте з кожним роком все частіше ЗСУ з цієї фрази стають більш віддаленими від цивільних. Ба більше, віра і вдячність часто існують доти, доки не починаються розмови про вкрай незручні речі.
Ми 12-й рік в умовах війни, останні майже 4 роки триває повномасштабне вторгнення. Тому День Збройних Сил України 6 грудня, які є основою та найбільшим складником Сил оборони, – це не просто свято. Це день людей, завдяки яким ми все ще живі, а наша держава існує. Це – заслуга наших рідних, друзів та колег, які нині у війську.
День ЗСУ – неабияка нагода нагадати про те, що армія – це люди, які опиняються у різних життєвих обставинах, у яких би не мали бути за нормальних умов. І саме про ці умови ми хочемо нагадати сьогодні – про військову дійсність, свідками якої 24 Канал був протягом цього року.
Цікаво "А мені що, не страшно померти у 22 роки?": історії юнаків, які добровільно пішли на війну
Ті, хто найближче до ворога
Пекло – на землі. І це підтвердить кожен піхотинець. У нинішніх умовах кожен вихід піхотинця на позиції має 3 надважливі завдання: добратися туди, втримати позицію та повернутися. І кожне з них неймовірно складне. Особливо найперше й останнє.
Тому неодноразово ми з вами бачили новини про бійців, які по 100, 200 чи навіть 400 діб проводили на позиціях. Це по кілька місяців або й аж рік чи більше – навіть складно уявити.
Дрони, артилерія, іноді танки, міномети, КАБи та малі піхотні групи ворога – усе, з чим доводиться стикатися на позиціях.
Журналістам потрапити на позиції піхотинців майже неможливо. Це надто ризиковане завдання, на яке не погодить жодна редакція і жоден підрозділ. Та влітку під Лиманом ми зустрілися з піхотинцями 66-ї ОМБр імені Мстислава Хороброго. "Білий", "Ріко" і "Клен" тільки-но повернулися з позицій, де провели кілька тижнів.
Більше читайте тут "Не всі будуть дронщиками": історії піхотинців, які б'ються на Лиманському напрямку
Хлопці не приховували, що потрапили в армію не добровільно, але, як казав "Білий", прийняли цей виклик і несуть службу як належить. Втома була помітна навіть у погляді бійців, та вони намагалися бодай трохи перепочити в перерві між виходами. Через брак людей на наступний раз довелося іти швидше.
Як працює піхота та як бійців прикривають побратими: дивіться відео
"Тім", командир піхотинців, певен, що саме піхотинці є богами війни – вони найближче до ворога і на них найважчий тягар війни. З останнім твердженням погоджуються і самі воїни.
Зверніть увагу! Через кілька днів після цієї зустрічі хлопці вийшли на позиції. На жаль, цей вихід став останнім для "Клена", який загинув унаслідок мінометного обстрілу. "Білий" під час одного з наступних виходів зазнав поранення і тепер на відновленні.
"Жокей", піхотинець 1-го ОШП імені Дмитра Коцюбайла, теж потрапив у військо раптово і незаплановано: їхав уранці на роботу, а вже ввечері був у навчальному центрі. Улітку, після БЗВП, він опинився на Покровському напрямку на Донеччині.
Під час одного з виходів зав’язався стрілецький бій із групою росіян. У бійця заклинив автомат, а окупант вистрілив у його бік. "Жокей" упав, а ворог подумав, що вбив його. Український піхотинець згадав про трофейний ніж, який і допоміг йому перемогти росіянина в рукопашному бою. Цей бій зафіксували дрони.
Після цього командування полку висунуло "Жокея" на нагородження званням "Герой України".
"Жокей" після повернення з позицій, де був той самий бій / Фото 1-го ОШП
Сам "Жокей" каже, що такі випадки рукопашних боїв з росіянами на фронті трапляються часто, але не всі потрапляють на відео. Боєць не приховує: у той момент ним керувало звичайне бажання жити та ще раз побачити рідних, які живуть у прифронтовому Запоріжжі.
Ті, хто прикриває побратимів
Армія – це величезний механізм, де для роботи одного підрозділу потрібна ефективна робота іншого. Для того, щоб піхоті було легше, має працювати надійне прикриття: дрони, РСЗВ, ствольна артилерія й міномети. Що більше росіян буде виявлено і знищено на підступах до позицій – то легше буде піхотинцям. Що більше ворожої логістики й техніки буде уражено – то менше обстрілів буде. Що більше російських літаків упаде – то менше буде КАБів.
Улітку ми мали нагоду побувати на позиціях мінометників у селі на Донеччині, де точилися бої. Вони були зовсім неподалік, і стрілецькі бої було чути у бліндажі.
Однак дрони змінили цю війну: працювати тепер треба не тільки так, щоб влучити, але і так, щоб не "спалитися", бо, якщо росіяни знайдуть твою позицію, на неї летітиме все російське озброєння. Тому кожен вихід – між прольотами дронів, максимально швидкий та обережний.
Мінометники 66-ї ОМБр / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Бійці 4-ї мінометної батареї 66-ї ОМБр імені Мстислава Хороброго знають, що вони прикривають піхоту, і це одне з найважливіших завдань. Особливо це розуміє боєць обслуги "Вужик", який і сам раніше був піхотинцем.
"Вужик" готує міни до пострілу / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Тому він із побратимами відпрацьовує максимально швидко: щойно командир "Турист" упевнюється, що дронів немає, бійці вибігають із бліндажа на позицію та відпрацьовують швидко і точно по ворожих цілях.
"Турист" – командир мінометного розрахунку / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Потім так само швидко згортаються і повертаються до бліндажа чекати нових вказівок з командно-спостережного пункту.
Міномет, яким відпрацьовують бійці / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Більше про роботу мінометників "Ми прикриваємо піхоту – основну силу цієї війни": репортаж із позицій мінометників на Донеччині
Ті, хто в полоні
Російський полон – важке випробування для наших воїнів різних родів військ. Опиняються у полоні в росіян наші воїни по-різному, але реальність завжди одна і вона вкрай болюча. Це можна побачити по тому, якими наші захисники повертаються з Росії: виснажені, схудлі та зі знищеним здоровʼям. Або ж із випаленим "Слава Росії" на шкірі.
На жаль, тортури в полоні – не рідкість, а правило.
Тому новини про обміни полоненими – це надзвичайно радісні звістки, адже кілька десятків чи сотень сімей після довгої розлуки нарешті побачать найближчих. Хтось, хто ще досі чекає, почує звістку про своїх рідних. А хтось не втрачатиме надії бодай щось дізнатися якщо не на цьому обміні, то на наступному.
У травні ми побували на обміні полоненими 1000 на 1000, який відбувався в кілька етапів. Сльози стримати було неможливо. Андрій із Павлограда 37 місяців не бачив своїх маму й дружину та розчулив своєю першою розмовою з ними.
Воїн телефонує мамі після повернення в Україну / Фото Валентини Поліщук для 24 Каналу
Олександр не бачив свою дружину понад 3 роки. На нього чекала й донька, яка жодного разу до цього ще не бачила тата.
Олександр повернувся з полону через понад 3 роки / Фото Валентини Поліщук для 24 Каналу
Це тільки дві історії з тисяч, які сталися, і тисяч, які ще попереду. У полоні залишаються бійці, які потрапили туди ще у 2022 році чи навіть раніше. І кожен день перебування там – справжнє випробування.
Обмін полоненими 23 травня 2025 року / Фото Валентини Поліщук для 24 Каналу
Нелегко також рідним полонених, які борються за повернення своїх близьких, виходять на акції щотижня і нагадують, що полон – вбиває.
Як відбувався обмін полоненими Перший етап обміну в форматі "1000 на 1000": великий фоторепортаж 24 Каналу
Ті, хто в невідомості
Зниклий безвісти – між небом і землею. Так кажуть рідні зниклих на мітингах, які щовихідних відбуваються в українських містах. Це повна невідомість і нерозуміння – віра в те, що рідна людина жива, але відсутність будь-якої інформації про те, що сталося.
Рідні бійців 47-ї ОМБр "Маґура" серед тих, хто щотижня виходить на акції, аби нагадати про своїх близьких. Вони відчайдушно продовжують пошуки рідних, які зникли у 2024 році та про долю яких дотепер нічого невідомо.
Рідні бійців 47-ї ОМБр "Маґура", які зникли безвісти / Фото, надане 24 Каналу
Олена, Ольга та Анна шукають своїх чоловіків, Оксана – батька, а Валерія – брата. Жінок познайомила спільна біда. Їм доводилося оббивати пороги кабінетів та обдзвонювати різні служби, шукати контакти тих, хто теоретично міг би допомогти, і все дарма. Однак щоразу вони знаходили нову інформацію, яку долучають до розслідування правоохоронних органів у справах зниклих безвісти.
Рідні зниклих безвісти бійців "Маґури" на акціях на підтримку бійців / Фото надані 24 Каналу
Жінки жартують, що самі працюють вже краще за поліцію і можуть знайти що завгодно. Але відповіді на головне питання поки що, на жаль, немає.
Більше тут "Пообіцяй, що він повернеться живим": як рідні шукають зниклих безвісти бійців "Маґури"
Ті, хто пролив свою кров
Стабілізаційний пункт – місце першої допомоги пораненому, якого евакуювали з поля бою. Часто, на жаль, бійцям довго доводиться чекати на неї, тому що евакуація зазвичай можлива тільки перед світанком і коли темніє, простіше кажучи, по-сірому.
На одному з таких стабпунктів ми побували цього літа. Уночі туди привозили бійців, евакуйованих з передової: уламкові поранення, травматичні ампутації, контузії… Команда медиків швидко за налагодженим механізмом надає допомогу бійцям і готує їх до подальшої евакуації в госпіталь.
Як працює стабпункт на Донеччині / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Начмед 66-ї ОМБр імені Мстислава Хороброго Олексій Назарішин "Кардинал" розповідав, що іноді медикам доводиться робити операції просто на стабіку. Одного разу до них потрапив боєць з уламковим пораненням серця. Тому медикам не залишалося нічого, крім як робити термінову операцію та вшивати бійцю серце. Саме це і врятувало йому життя.
Медики день і ніч допомагають кожному пораненому, який пролив свою кров на цій війні. Попереду – лікування, у складніших випадках – реабілітація.
Більше про роботу стабпункту Бій зі смертю під Лиманом․ Репортаж зі стабілізаційного пункту, де рятують військових
Ті, кого більше з нами немає
Минулого року на Святвечір наша команда отримала страшну звістку про загибель колеги Андрія Левицького – менеджера з реклами в ТРК "Люкс", який ще у 2022 році приєднався до Збройних Сил. Андрій загинув вранці 24 грудня 2024 року на Херсонщині.
Андрій Левицький / Фото ТРК "Люкс"
У травні ми втратили нашого колишнього колегу Василя Довбуша, який з 2015 по 2019 роки працював над монтажем та відеодизайном на 24 Каналі. Василь загинув 6 травня 2025 року під час виконання бойового завдання.
Василь Довбуш / Фото ТРК "Люкс"
І вже майже четвертий рік немає нашого колеги, телеоператора Юрія Олійника, який загинув біля міста Попасна на Луганщині у березні 2022 року. Юрій був ветераном АТО, працював над різними проєктами у цивільному житті, а, коли почалося повномасштабне вторгнення, знову пішов у військо.
Юрій Олійник / Фото ТРК "Люкс"
І, на жаль, чи не в кожного з нас є ті, кого ми згадуємо в минулому часі. Ті, хто мав свої плани, міг творити, створювати сім'ї, працювати, винаходити, подорожувати, кохати й просто насолоджуватися життям. Однак через Росію ми живемо в іншій реальності.
А та реальність вкрай болюча, бо в ній, наприклад, є новини про те, що Поле почесних поховань у Львові, більш відоме як Марсове поле, заповнене, місць на цьому полі більше немає, тому тепер воїнів у Львові хоронитимуть на Пагорбі слави.
Поле почесних поховань у Львові / Фото Івана Магуряка, 24 Канал
Кожен прапор на кладовищі нагадує нам про ціну того, що ми існуємо. Це вкрай болісне нагадування.
ЗСУ – це насамперед люди
"Герої не втомлюються, не жаліються, не падають духом, не втрачають здоров’я, не потребують заміни. Герої навіть не вмирають, якщо вірити тому, що скандують на їхніх похоронах. Дуже зручно мати в країні трохи людей, яких завжди можна назвати героями і вірити собі в них. І хай розрулюють", – так іронізує у збірці короткої прози "Гемінгвей нічого не знає" письменник, поет, ветеран і мій добрий товариш Артур Дронь. І в цій іронії – чи не найбільша проблема сьогодення. Про кого ви думаєте, коли чуєте абревіатуру ЗСУ?
З наявних сьогодні наративів, які все більше і більше стають популярними, можна сформувати образ того самого міфічного героя, якому дякують і якому вірять. І він стає настільки ідеальним (і тому – міфічним), що ми відділяємо себе від них і прірва між цивільними і військовими стає більшою, ніж би мала бути.
Яким же ж має бути той герой із ЗСУ, якому дякують та в якого вірять, якщо зібрати всі уявлення до купи?
Він не стрижеться, не бриється, не миється і не ходить у чистому костюмі, бо тоді він воїн з барбершопу (дівчата-військовослужбовиці мають забути, що таке манікюр і косметика, бо це не на часі). Але і надто брудними та закривавленими вони не мають бути, бо це дуже сильно засмучує!
А ще говорити вони мають тільки про щось хороше і про перемогу або ж казати, які всі депутати погані. Бо говорити про те, що вони втомилися, потрібна навіть не те що заміна, а бодай поповнення, – не можна, бо це сильно засмучує!
Він не скаржиться на те, що дітей і кохану людину бачить раз у пів року, якщо пощастить, і не має нагадувати про це тим, хто в тилу, бо це засмучує! Якщо коротко, говорити він має лише те, що хочеться чути.
Він має бути в піхоті, бо "справжні військові тільки там", а ще він не може нічого публікувати в соцмережах, бо, якщо він "справжній військовий", у нього на це немає часу. А все тому, що когось засмучує те, що він говорить і пише.
Звісно, це все теж іронія. Але насправді, ЗСУ – це насамперед люди. Це чиїсь діти, брати, сестри, батьки. І як у кожної людини, у них є свої хвилювання, свій біль і свої радощі.
Піхотинець, рідні якого живуть на прифронтовому Запоріжжі, на кожному виході хвилюється, чи не прилетить у його близьких, поки він буде без зв’язку. Дружина воїна, який четвертий рік у війську, знову молиться, щоб і сьогодні її коханого оминула біда. Боєць, який в полоні, не втрачає надій, що його таки обміняють, а рідні тих, хто в невідомості, – вірять, що одного дня вони таки отримають відповідь на головне питання: "Де?". А діти, які не пам’ятають своїх батьків, знатимуть їх з фото і розповідей, бо їх забрали Росія і розпочата нею війна.
День Збройних Сил України – це день мільйонів людей і такої ж кількості доль. Тому дякувати сьогодні треба абсолютно конкретним людям.
І найкраща подяка – це не слова, а дії. Бо на воїнах – тягар війни. Але він буде легший, якщо його розділити, чи не так? Донатити, плести сітки, підтримувати, виходити на акції на підтримку родин полонених і зниклих безвісти, нагадувати про чіткі строки служби, вимагати збільшення виплат військовослужбовцям і просто не бути байдужими – знати, що відбувається в Покровську, де розташований Лиман і як робити окопну свічку вдома. Варіантів дій багато.
Але найкраще усе сказане також можна підсумувати уже згаданою книгою Артура Дроня.
Від протиставлення "я собі звичайна людина, а там героїчні герої мене захищають" треба перейти до "кожен з нас по черзі є там і захищає інших". Від "вірю в ЗСУ" — до "вступаю в ЗСУ". До "Я і є ЗСУ".