Спали під 6 ковдрами, – Оксана з Маріуполя про життя в блокаді та уникнення фільтрації

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

До повномасштабного російського вторгнення Оксана працювала на посаді начальниці відділу інформацій та зв’язків з громадськістю в університеті. Після виїзду з Маріуполя вона повернулася до своїх обов’язків, однак тепер працює у столиці. 

Важливо Усе життя помістили в авто і 2 валізи, – історія медсестри про виїзд з Маріуполя і новий дім

Історію своєї евакуації Оксана називає везінням, адже окупанти вимагали фільтрації, але їй вдалося без неї потрапити на підконтрольну Україні територію. Хто допоміг виїхати з Маріуполя, як вдалося пережити бомбардування та блокаду міста, Оксана розповіла 24 каналу в межах проєкту СВОЇ.

Снаряд влучив у будинок: про початок війни та перший тиждень бойових дій

24 лютого – це день, який перевернув свідомість усіх у нашій країні. У кожного він почався по-різному, але однаково боляче. Як почався ваш ранок? Які були думки в той момент, коли ви дізналися, що почалася повномасштабна війна?

До війни був спокійний робочий тиждень, я вся була у справах. От і звичайний будній день, четвер, 24 лютого. Я пам'ятаю, що я прокинулася, як завжди, о 7 ранку, коли продзвенів будильник.

Перше, що я завжди роблю – тягнуся до телефону, щоб побачити, що мені пора вставати, а тут я побачила якісь дивні повідомлення. Заходжу спочатку у робочий чат з моїми колегами, з мого відділу. Мій колега, який жив на лівому березі, о 5 ранку першим почав писати, що там "прилетіло". Він панікував, питав що відбувається, що робити і чи потрібно їхати на роботу.

Я тоді нічого не зрозуміла. Потім зайшла у чат з адміністрацією університету, побачила повідомлення ректора: "Шановні колеги, залишайтеся вдома. Не панікуйте. Все добре".

У мене це все не вкладалося у голові, адже я була вдома, у Маріуполі, у своєму ліжку. 7 ранку, а тут почалася війна. Я не могла в це повірити. Навіть не знаю, як це передати, але я думаю, що ви відчували те саме.

За тиждень до цього ми бачили різні новини, зокрема й ті, які публікували для нашої академічної спільноти. Писали про те, що якщо щось відбудеться, потрібно діяти отак-от і так, але до останнього в це вірити не хотілося. Навіть коли уже війна розпочалася і минув тиждень, я все одно відмовлялася вірити.

Як я розумію, з міста ви не виїхали на початку війни. Чому?

Перші постріли були з Лівобережжя, тобто на протилежному кінці міста. Я жила неподалік від "Порт-сіті". Це недалеко від дороги на Запорізьке шосе. Це інша частина міста взагалі. Я навіть майже не чула перших вибухів.

У перший день було дуже страшно просто вийти на вулицю. Мені здавалося, що зараз я вийду до парку і не зможу добратися до роботи, бо щось станеться. Переставали працювати магазини, переставали люди виходити на вулицю. Стало безлюдно, тихо і трішки страшно.

Знаєте, я до останнього думала, що це мене не торкнеться, і коли наші сусіди виїжджали, коли я з братом своїм спілкувалася і він кричав мені слізно: "Будь ласка, тікай звідти", а я казала йому: "Куди? От куди? Я вдома. Зі мною все буде добре". А коли місто заблокували, я думала, що день-два і все мине, а воно не минало, і це було найстрашніше.

Я 2 тижні просиділа з батьком у квартирі. Ми не ховалися у бомбосховищах, бо у нашому будинку підвали взагалі не були обладнані для цього. Перед нами була 9-поверхівка. Мій батько виходив, шукав, де б можна було сховатися і майже усі мешканці будинку, який був перед нами, збиралися в останньому під'їзді. Я не пам'ятаю, чи третьому, чи четвертому. Уявіть собі, 9-поверхівка, хай буде трьохпід'їздна, і у підвал третього під'їзду усі мешканці завалилися. Тобто там місця живого не було для них самих, а тут ще й ми.

Спочатку ми ховалися в хаті. Були постріли з одного боку, зі сторони Старого Криму, а 2 березня, коли все почалося (блокада міста – 24 канал), у наш під'їзд прилетів снаряд. Було страшно. У мене завжди був страх, що зараз прилетить мені в обличчя.

Пам’ятаю, як я стояла у коридорі зі своєю собакою, а тоді було одне влучання і дім затрясся. Я стояла і не розуміла, що сталося, а потім почула, як у під'їзді кричать сусіди. Я виглядаю, а там – усе чорне. Я бачу з вікна кухні, що щось горить. Мені стало так страшно, але моя хата ціла. Отак-от проходив день за днем.

Від 2 березня не було нічого. Не стало електропостачання, не стало води і зв'язку. От зникнення зв'язку, то було, мабуть, найстрашніше. Для мене, як для інформаційниці, це було дуже страшно. Важко було тому, що не можна було зв'язатися ні з друзями, ні з колегами, ні навіть сказати, що в тебе все добре. Чим довше це відбувалося, тим сильніше це на мене впливало.

Я до новин завжди ставилася нейтрально. Але от вранці 24 лютого мені хотілося читати абсолютно усе. Здавалося, що потрібно все знати й створювалося враження, що ніби ти контролюєш ситуацію, хоча це зовсім не так.

Я ото сиділа за ноутбуком і просто не могла відірватися від новин. Якась дрібниця, взагалі було неважливо що, от просто, щоб розуміти, що все добре. Спочатку писали, що все добре, що Україна готова, нічого страшного, Маріуполь захистять і в це вірилося. Здавалося, нічого страшного не буде, що зараз побомблять тиждень і все мине. Скільки себе не втішаєш, а стикаєшся з реальністю і … і все.

Спали під 6 ковдрами і думали, чи їсти сиру картоплю: як вдалося пережити блокаду

Як ви виживали в умовах, коли не було газу, світла, зв’язку? По-перше, це ще було холодно тоді, кінець зими. Чи у вас були якісь запаси продуктів?

Поки був газ, ми готували їсти. І все було нормально з водою, її привозили. Хоч і були обстріли, та ми ходили по неї. Також були якісь запаси технічної води. Те, що було холодно, то це, звісно, факт. Я пам'ятаю, поки ще був газ, ми просто нагрівали воду і ставили все в одну кімнату, щоб було тепліше.

Коли були обстріли, так вийшло, що у моїй і батьковій кімнаті повибивало вікна. Це був кінець лютого, на вулиці -10 градусів. От, що на вулиці, то і в хаті. Була в нас ще одна кімната, в якій вціліли вікна, то ми перебралися туди. Нагрівали воду, ставили і тепло з балона віддавало до кімнати. Десь приблизно +17 градусів було і ми так жили. Тоді на мені було десь 2 светри.

Коли газ вимкнули, от тоді довелося одягати 4 светри. Я їх не знімала. Ми спали під 6 ковдрами. Було страшенно холодно. Я пам'ятаю, що коли читала книжку, руки просто замерзали.

Батько переживав, що не буде чого їсти. Поки газ ще не вимкнули, ми пішли з ним до родичів, щоб перевірити, чи все з ними в порядку, а потім пішли до ринку і хапнули 40 кілограмів картоплі. Ми думали, що ми будемо її варити і якось протягнемо. А коли газ вимкнули, то ми думали: "От у нас у нас повна ванна картоплі. Що з нею робити? Їсти сирою?". Коротше, доля картоплі була така, що вона пролежала 7 тижнів у ванній, проросла, а потім ми її майже за безцінок продавали, коли намагалися знайти кошти, щоб вибратися з Маріуполя.

Зруйнований окупантами Маріуполь / Фото міської ради Маріуполя

Через 2 тижні у місті стало просто нестерпно: пролітає літак і ти розумієш – зараз щось буде. Це, мабуть, найстрашніше. От він пролетів раз – все тихо. Пролетів вдруге, а потім серед тиші ніби грім лунають вибухи.

Поки ми ховалися у квартирі, я боялася, що снаряд прилетить на дах і 5 поверх просто впаде на нас. От це мені було дуже страшно. Я прокидалася серед ночі з думками, чи помру я зараз, чи ні? І так день за днем. Страшніше ніж це, нічого не було. Просто лежиш і не знаєш, чи доживеш ти до завтра.

Через два тижні ми пішли до родичів ховатися, бо всі будинки біля нас уже були знищені. Біля дороги була 9-поверхівка, до речі, там у підвалі ховалися люди, у неї влучало просто неодноразово. Вона тричі горіла, на ній живого місця нема. Поруч там теж 9-поверхівка, то тільки фасад лишився. За нами ще 2 будинки, то снаряд пролетів і влучив одразу в обидва. Будинки загорілися і за ніч їх просто не стало.

Обстріли Маріуполя / Фото AP

Страшно було на це дивитися, тому ми зібрали речі і пішли до родичів. Подалі від цього всього. Так ми думали. Там теж сильно стріляли, але мені було там не так страшно, бо не так голосно було чутно вибухи.

Ми були там буквально десь 2 ночі – з 14 по 16 березня, бо в будинок влучили уламки. Нас з батьком просто чудом не вбило, бо дім буквально пронизало, двері та вікна розтрощило. Вночі ми зібралися, вирішили, що родичі відвезуть нас на Білосарайську Косу.

Зібралися ми з батьком о 3 ночі, а поїхали десь об 11, бо нас зібралося дуже багато. Ми їхали двома машинами. Нас було десь людей 14 разом із дітьми. І я ще з собакою. Приїхали на Білосарайську і перше, що я пам'ятаю, що я раділа до нестями, тому що був зв'язок.

Пам'ятаю, що стояла і намагалася згадати, хто може бути в Україні, хто може бути на неокупованій території, хто мені поповнить рахунок, щоб я могла підключитися до інтернету і написати своїм друзям, що зі мною все добре і дізнатися, що з ними.

Ото, мабуть, 16 березня – це найщасливіший день в моєму житті з моменту війни. На той момент мені здавалося, що я вибралася із пекла, але в якомусь сенсу пекло продовжилось, хоча і не таке. Звісно, я чула морем, як лунали вибухи на "Азовсталі".

Буквально через кілька днів я дізналася, що Білосарайська Коса вже окупована, хоча там нічого не було. Люди прийшли – прапор повісили так званої "днр". Ніхто й слова не сказав. Пам'ятаю, як пройшов тиждень чи 2 і люди збиралися в гуманітарному штабі. Казали, що будуть видавати гуманітарку. Було дуже багато людей і от приїжджає велика машина, а на ній написано "мчс днр".

Чесно кажучи, було відчуття, що тебе кинули. Типу: "Ну, маріупольці, давайте якось самі. Ми за вас вболіваємо, але давайте якось самі".

Ото 7 тижнів, відколи ми вибралися, я провела на Білосарайській Косі. Було важко у тому плані, що 17 березня там все було: електропостачання, газ, зв'язок, а 26 березня вже зв'язку не стало. Після цього він ввімкнувся лише один раз аж через 2 тижні і десь приблизно на 4 години. А так зв'язку просто нема. Зрозуміло, з якою метою…

Була щаслива навіть вернутися до руїн: повернення до Маріуполя

Яким був ваш подальший маршрут? Як і чому ви вирішили їхати до Запоріжжя?

Весь час поки ми були на Білосарайській, я постійно нила батьку, що потрібно повернутися в Маріуполь по речі й виїхати. Ми не могли поїхати без речей, бо все, що з нами було, це спідня білизна, 2 ковдри і светри, в яких ми були. Усе.

Так вийшло, що через деякий час після того, як ми вибралися з Маріуполя до Білосарайської, Маріуполь заблокували. З міста нібито випускали, але до міста нікого не пускали. Казали, що не впустять до тих пір, поки із "Азовсталлю" щось не вирішиться. От ми і чекали 7 тижнів. Спочатку було дуже важко знайти машину, яка б відвезла нас до Маріуполя. Потім було важко знайти машину, яка б відвезла до Бердянська, бо там було дуже багато дезінформації, що перевізники нібито везуть зовсім не туди. Це все спеціально було, щоб люди залишалися і не шукали ніяких способів звідти вибратися.

Я домовилася з родичами і вони відвезли нас до Маріуполя. Скажу вам чесно: я була дуже щаслива повертатися навіть до цих руїн. Я пам'ятаю, що була щаслива просто повернутися додому. Хоча той дім, який я пам'ятала, уже не був моїм. У ньому вже не було того тепла, не було затишку. Я розуміла, що у місті не залишилося нікого з тих, з ким було пов'язане моє звичне життя, але просто бути вдома, у своїй квартирі, у своїй кімнаті – то було набагато краще, ніж бути на Білосарайці.

Ми повернулися і почали шукати машину, якою можна було б дістатися до Запоріжжя. Так вийшло, що поки ми жили на Білосарайці, ми ходили пішки до Ялти, а там можна було спіймати Wi-Fi. Я спілкувалася зі своїми колегами і дізналася, що університет, у якому я працювала в Маріуполі і працюю зараз, переїхав до Києва і нам давали гуртожиток. Тобто моя основна робота переїхала, за мною залишилося моє робоче місце і мені ще давали дах над головою. У мене була мета, куди мені рухатися. Тому повернувшись до Маріуполя, мені треба було добратися до підконтрольної Україні території, а це, щонайменше, Запоріжжя.

Маріупольський державний університет до та після російського вторгнення / Фото з фейсбуку Миколи Трофименка

Так вийшло, що десь через тиждень мого перебування у Маріуполі я зв'язалася зі своїми колегами і мій хлопець з відділу дав мені номер телефону перевізника. Я того перевізника чекала 2 тижні, поки він до мене доїхав у Маріуполь.

Ми спакували речі, повантажили у машину і буквально за день я опинилася у Запоріжжі.

Важливо. Через окупацію Маріуполя, МДУ у квітні переїхав до Києва. Тимчасово університет функціонуватиме там на базі Київського національного університету будівництва й архітектури.

Обман окупантів і дорога чагарниками: як вдалося виїхати в Запоріжжя

Окупанти випустили нормально, без жодних проблем?

Взагалі можна сказати, що так. Я вважаю, що нам дуже пощастило, бо наш водій був дуже класним. Коли ми їхали з Маріуполя, у машині були мій батько-пенсіонер і ще одна жінка, яка також пенсіонерка. До них питань не було, а от мене питали, де моя фільтрація. Я сказала, що немає.

Вони мені сказали, що фільтрацію потрібно пройти, бо на наступних блокпостах нас без неї не випустять. Я кивнула, сказала, що все зроблю. Нас водій повіз чагарниками. Просто моргнули і вже у Бердянську.

У нас була легенда, що ми з Маріуполя їдемо у Бердянськ відпочити на тиждень. З Бердянська до Мелітополя – ми їдемо до родичів. З Мелітополя до Василівки – теж до родичів. Біля Василівки нас зупинили окупанти і казали, що попереду нібито вже велика колона з машин і треба почекати. Наш водій погодився, розвернувся, покурив, подумав, розвернувся на іншу трасу і такий: "Якщо нас зараз зупинять, то ми їдемо до родичів в Енергодар".

Ми знову поїхали якимись чагарниками. Один раз, вже після Василівки, здається, речі оглядали, але ніхто нічого не казав. Взагалі можна сказати, що нормально доїхали.

І з Запоріжжя нас евакуювали волонтерським автобусом, тому до Києва теж доїхали взагалі без проблем. Знаєте, хоч Запоріжжя – це інше місто, але було відчуття, що я вдома. Усе рідне. Таке, як і повинно бути. Не те, що там.

Хто вам допомагав у Запоріжжі, коли ви приїхали туди?

До того моменту, поки я не виїхала ще, а чекала, мені вже почав писати ректор. Тобто мій безпосередній начальник. Питав, як справи, пропонував знайти машину. Просто було дуже приємно, що керівництво так звертало увагу на тебе, бо ти одразу розумів, що ти – важлива частина свого робочого колективу.

У самому Запоріжжі так вийшло, що ми приїхали дуже пізно, десь біля десятої вечора. Я шукала квартиру до цього, дзвонила, але мені відмовили. Тоді я знов звернулася до колег.

Той колега, який дав мені номер перевізника, виїхав з Маріуполя швидше і тому в нього вже були номери людей, які б могли допомогти. Я усіх обдзвонила. Це були волонтери, які могли поселити у хостели. Та й на той момент я стояла і намагалася зачепитися за якусь соломинку, аби не залишитися на вулиці. Там пропонували заночувати, здається, у дитячому садочку, але мені було трішки лячно, бо в мене було багато речей із собою. Просто було важко.

Перевізник, який нас віз, додзвонився до волонтерки і вона нас поселила. Я її побачила вперше десь через 2 дні. Я з нею поспілкувалася. Вона, пані Юля, дуже така відкрита людина. Я їй теж свою історію розповідала.

Поки ми були у цьому хостелі, допомагали волонтери, які там були, адміністратори. Допомагали нам перевезти речі, щоб відправити поштою, допомогли знайти евакуаційний автобус, щоб ми безкоштовно доїхали до Києва. Запитували, що потрібно, гуманітарну допомогу давали, хоча ми нічого не просили.

Ще були моменти на Білосарайській. Коли там зник зв’язок, ми ж ходили пішки у Ялту, де можна було підключитися до Wi-Fi. Ми тоді з батьком вийшли зранку, бо туди йти 2 години. Що туди, що до Білосарайської нас підвозили люди, хоча ми й не намагалися ловити попутки.

Одного разу, коли ми вже поверталися до Білосарайської, по дорозі зупинилися молода дівчина з дитиною у машині і підібрала нас та ще двох людей, які йшли за нами. Мене вразило, що ми не просили, а нам просто отак на рівному місці запропонували: "Давайте допоможу". Було дуже приємно. Я не знаю, як це передати. Таку щирість, сердечність людей до інших. Не кожен день таких зустрінеш. І дуже приємно, що у такий тяжкий час, у людей є людяність.

"Зеленський виїхав у Польщу" і символіка зі сталіним: якою була пропаганда у Маріуполі

У Маріуполі під час блокади не було зв’язку. Чи поширювали росіяни або їхні колаборанти якусь дезінформацію? Адже зв'язок зник і вони могли поширювати все, що хочуть. Чи було таке?

Враховуючи те, що зв'язку не було, а ми вдома сиділи, то майже нікого не бачили, окрім мародерів. Уже коли були в родичів, то там інформація була різна – різне говорили. Наприклад, що Зеленський вже в Польщі сидить, що він Україну покинув. Щось таке казали. Мені якось не вірилося, а потім, коли вже дісталися до Білосарайської і я відкрила нормальні новини, то все стало зрозуміло.

Був повний інформаційний вакуум. Інформація від окупантів стала більше з'являтися, коли вже майже перестали йти бої. Це десь був травень, коли стало спокійніше. Люди почали виходити на вулиці і інформація стала передаватися. Не можу сказати, що я стикалася з дезінформацією в Маріуполі.

Як працювала російська пропаганда, я, звісно, бачила. На "Метро" штаб "єдиної росії" розвернули, їхні ЗМІ пригнали. Вони робили картинку, що от маріупольців нібито врятували, гуманітарну допомогу дають, що все. На "совок" робили дуже сильний наголос. Вони ж розуміли, що всі молоді, хто міг, виїхали, щоб не залишатися у цьому балагані.

На що росія перетворила Маріуполь / Фото DW

Залишилося дуже багато літніх людей, які не померли від голоду і обстрілів, і вони, мабуть, вирішили, що якщо старенькі залишилися, треба нагадати їм як було "добре" тоді.

Я думала, що на 9 травня буде парад, але його не було. Хіба що автівки їздили з прапорами, з символікою СРСР, з путіним, зі сталіним, з леніним. Уся оця гидота. Пісні радянські включали.

Лякають звуки сирен: про життя після виїзду з Маріуполя

Як вдається зараз будувати життя в іншому місті після всього побаченого і пережитого у Маріуполі?

Коли я була в Маріуполі, то боялася того, що мені доведеться робити, бо я не знала, де мені жити, де шукати квартиру, скільки вона буде коштувати, аж поки я не доїхала до Запоріжжя. Подруга, з якою я спілкувалася, сказала, що орендувати квартиру можна за 12 тисяч, а я собі думала, що це ж і моєї зарплатні не вистачить. Думала, що все, буду жити у коробці.

Було просто страшно, але я розуміла, що в мене хоча б є робота, колеги, моя академічна родина. Робота для мене – мій другий дім. Я розуміла, що мені просто потрібно до них повернутися, бо вони були великою частиною мого життя. Мені хотілося знов відчути те, що майже завжди було зі мною.

Зараз я майже не згадую те, що пережила. Хоча вночі, коли я прокидаюся о 3 чи о 4 години і чую сирени, стає трішки страшно, що зараз знов щось станеться. Просто не хочеться повертатися знову туди.

Помста за 2014 рік і маячня про "нацизм": чому окупанти знищили Маріуполь

Маріуполь за час цієї війни, напевно, став містом, яке постраждало найбільше, адже його фактично стирають з лиця Землі обстрілами та всіма тими фільтраціями. Чи є у вас припущення, чому саме Маріуполь став жертвою найбільшої агресії?

Я, мабуть, не можу відповісти на це питання, бо різні думки, чому саме ми. Я питала себе про це ще в перші дні. Жодне місто не постраждало так, як Маріуполь, бо саме чомусь від нас не залишили майже живого місця. З одного боку, їм потрібно було нас завоювати, щоб вийти до моря, щоб пройти далі, а з іншого – може, це була помста, бо в 2014 році нас намагалися приєднатися до того огризку "днр", але нічого не вдалося.

Я сильно здивувалася, коли мені колеги розповіли, що були люди, які "топили" за росію. Серед моїх знайомих та друзів не було таких. Мені здавалося, що таких нема, бо я їх в очі не бачила, а насправді...

Я повернулася до Маріуполя, коли вже закінчилися бої на "Азовсталі" й бачила, що люди намагалися повернути звичне життя, але я якось не помічала таких, які б говорили: "Ура, росія прийшла, тепер нам буде щастя". Коли я читала газети так званої "днр", у мене просто палало від тієї брехні. Там була суцільна маячна про те, що нібито маріупольці раділи й майже хлібом-сіллю зустрічали російську армію, яка прийшла і від нацизму "асвабаділа". Я не зустрічала людей, які не підтримували Україну.

Бої на "Азовсталі" / Фото BBC

Мені дуже неприємно дізнаватися, що у нас в університеті були люди, які свідомо вирішили залишитися у Маріуполі, працювати там. Я розумію, коли немає куди поїхати, немає можливості чи хворі діти. Але не розумію, як можна свідомо залишатися на окупованій території. Я не розумію, як там люди взагалі виживуть, коли зима прийде.

Зараз там руїни, трупи та сміття, там нема газу, води, електропостачання, зв'язку. Що ті люди робитимуть там, коли прийде зима? Я цього не розумію. Просто там залишатися, працювати на цих нелюдів, навчатися – це просто вибір без майбутнього.

"Сподіваюся, все буде добре": про життя в Києві і нову домівку

Те, що ви були не самі в столиці й те, що весь ваш колектив переїхав, дало відчуття, що Київ, можливо, став другим домом?

Поки що, на найближчі рік-два, стане, а потім буде видно, як буде далі. Я сподіваюсь, що все буде добре. За 2 місяці, поки я тут, Київ важко назвати домівкою. Так, я тут вже трохи обжилася, звикаю до того, що я бачу кожного дня, але прожити у місті 2 місяці чи 20 років…. дуже важко порівняти. Нема тобі знайомих вулиць, місць, які тобі просто рідні, бо ти з ними усе своє свідоме життя.

Може, Київ стане моєю другою домівкою, а може, й ні. Я цього сказати зараз не можу, бо я не знаю, що мене чекатиме.

Злочин проти самого себе: чому людям варто виїжджати з окупованого Маріуполя

Зараз багато людей вагаються, сумніваються і бояться покидати свій дім. У кожного є різні причини. Що б ви з власного досвіду порадили тим, хто зараз вагається?

Я розумію, що може бути важко виїхати, може бути неможливо виїхати, бо там немає зв'язку чи ще чогось. Але сумніватися, чи їхати, чи ні? Я б не сумнівалася ні на хвилину. Я розумію, що Маріуполь – це місто, яке багатьом близьке до серця, але залишатися там, де не місто, а руїни, залишатися там, де окупація, де думки про те, що "приєднаємося до вєлікай расіі і будемо в шоколаді"…

Це все взагалі в голові не вкладається, бо бути другосортною або навіть третьосортною людиною там, де немає ніякої поваги, де взагалі нічого немає… Якщо там навіть і є комунікації, я не уявляю, як там люди переживуть зиму. Я не уявляю, що робити, якщо ти захворів.

Це просто злочин. Злочин – залишатися там. Злочин проти себе самого. Це себе зраджувати, націю. Краще просто приїхати сюди. Так, може, тут буде тяжко, але все-таки бути в Україні – це бути там, де твоє, рідне. Хай навіть зараз не у Маріуполі, але сподіватися і жити з надією у серці, що ми туди повернемося зовсім скоро. Може, так вже не буде, як було, але буде краще.

Хочеться повернутися додому і відбудовати місто: плани після перемоги України

Що ви найперше зробите після того, як Україна переможе?

Щонайменше я, мабуть, зрадію нашій перемозі. Що я робитиму? Чесно скажу, я не можу відповісти, бо перемога перемогою, але повертатися… Звісно, мені хочеться повернутися додому, до Маріуполя, до міста, де я народилася, виросла, де я прожила усе своє свідоме життя. Але якщо дивитися тверезо, то від міста майже нічого не залишилося.

Його потрібно буде відбудувати. У нього потрібно буде вдихнути друге життя, мабуть, нове життя. Маріуполь вже не буде таким, яким він був. 

Якщо вже так сталося, то що нам залишається робити? Хотілося б просто пройтися містом і побачити, що все, що я пам'ятаю, воно буде знову. Усе, що було мені до серця близьке. Я сподіваюсь, що, повернувшись до Маріуполя, я знову зустрінуся з друзями, знову зможу пройти до свого університету, до свого кабінету, знову зможу зустрітися з друзями, колегами, випити каву, посміятися… Тобто повернути все те, що вже було, на своє місце.

Але ми не сумуємо. Ми працюємо. Ми живі. Ми живі і це найголовніше, а все інше… воно буде.

Маріуполь – це Україна! / Фото Маріупольської міськради

російські окупанти перетворили Маріуполь з колись квітучого міста на суцільну руїну і намагаються створити ілюзію того, що вони повертають туди нормальне життя, яке вони забрали. Вони забрали тисячі невинних життів, сотні тисяч людей залишили без рідного дому.

Україна неодмінно переможе, це лише питання часу. Ми відновимо та відбудуємо наші міста й села. Однак ми ніколи не забудемо того, що роблять окупанти на нашій землі. За кожен злочин неодмінно буде покарання.