Перемога документального фільму "20 днів у Маріуполі" на престижній кінопремії Оскар стала гучним нагадуванням світові: в Україні досі триває повномасштабна кривава війна. Попри це, стрічки взагалі могло б не бути, якби один із героїв фільму не вивіз його авторів з міста, що вже оточили російські військові.
Поліцейський Володимир Нікулін впродовж усього перебування в місті журналістів Мстислава Чернова, Василіси Степаненко та Євгена Малолєтки допомагав їм фіксувати наслідки воєнних злочинів окупантів, а також показувати світові справжнє обличчя "русского міра".
Про знайомство з журналістами, роботу під час оточення Маріуполя, виїзд з міста і подальшу службу в українській поліції – читайте в інтерв'ю Володимира Нікуліна 24 Каналу.
До теми Перший Оскар для України: де зберігають статуетку, яку отримав "20 днів у Маріуполі"
Робота в Маріуполі й окупація міста росіянами
Почну нашу розмову трохи здалеку – наскільки я знаю, ви у 2014 році з початком війни на Сході України й тимчасової окупації Донецька виїхали з міста. Як ви потрапили у Маріуполь і чи перебували у місті постійно з 2014 року?
Ми, поліцейські, після окупації міста росіянами повинні були виїхати і поїхати служити на підконтрольну територію України. Головне управління, на той час, міліції, управління внутрішніх справ виїхало і розташування у нього було вже не в Донецьку, а в Маріуполі. На жаль.
Тому з цього часу, спочатку міліція, а потім, коли вже відбулися зміни, то поліція, працювала постійно у Маріуполі і я вже там служив.
Повномасштабне вторгнення Росії жителі українського Маріуполя відчули одразу. Що особисто ви пам’ятаєте про цей день і як зустріли 24 лютого 2022 року?
Як я вже неодноразово казав, для багатьох службовців цей день почався однаково – з підйому за тривогою.
Я перепитав свого керівника, чи це бойова тривога, він відповів, що так. Тоді я вже зрозумів, що почалася велика війна з Росією.
Взагалі поліцейські жодної країни у світі не мали такого досвіду, як працювати в умовах під час такої війни. Адже це найбільша повномасштабна війна з часів Другої світової, за масштабами. Безумовно, це найкривавіша й найбільша війна, яка зараз іде у світі. Іншої такої немає.
Тому хто б там що не казав, у поліцейських досвіду роботи в таких умовах не було жодного. У нас був досвід роботи під час іншого типу війни, який почався у 2014 році. Також кривавому, також жахливому для людей з такими ж самими бомбардуваннями. Але все одно не такого, що почався у 2022 році. Такого досвіду в нас не було.
Крім того, поліцейські працювали в оточеному місті, під час повної блокади. А я не пам'ятаю, щоб таке було під час війни в країнах колишньої Югославії чи під час інших збройних конфліктів у будь-якому куточку світу за останні, може, десятки років.
Тому для поліцейських не може бути ніякої інструкції, ніякого наказу, як діяти в таких умовах. Що ми робили, залежало від завдань, які треба було виконувати, і вирішували. І робили, я вважаю, цю справу добре.
Маріуполь у перші дні російського повномасштабного вторгнення / Фото, надане Володимиром Нікуліним 24 Каналу
Чи була у вас співпраця або координація з військовими, які боронили Маріуполь. І якщо так, то яка саме?
Не може бути роботи поліції під час блокади міста без координації з військовими. Тому що основне завдання покладається саме на військових.
Наші військові, які фактично з 2014 року стримують цю російську агресію, мужньо почали давати відсіч. І це не просто гучні слова, це була реальність того часу.
Ніхто з росіян не міг уявити, що буде така відсіч, що буде такий супротив. Як і багато інших агресорів у світі, вони розраховували на швидку перемогу і в Маріуполі також.
В одному з інтерв'ю ви зазначали, що познайомилися з Мстиславом Черновим і Євгеном Малолєткою, авторами фільму "20 днів у Маріуполі", після обстрілу окупантами пологового будинку. Як відбувалася надалі ваша взаємодія впродовж роботи журналістів у Маріуполі?
Ну взаємодією це можна назвати лиш таким формальним словом. Це, можна сказати, була робота разом на спільну ціль, яка у нас була: допомогти людям.
Допомога могла бути голодним, маленьким діткам, коли треба було здобути засоби гігієни, а це ж безумовно умови існування, життя цієї малечі. А могла бути й така, щоб ці жахливі злочини та страждання побачив світ, побачили люди за кордоном, в Україні і навіть люди в Маріуполі, які й так на власні очі це бачили.
Весь цивілізований світ побачив, що коїться. І може ця допомога, коли після побаченого на агресора будуть будь-яким чином впливати, не менш важлива, ніж те, що ми робили в Маріуполі у той час.
Журналісти, а я маю честь їх назвати своїми друзями, робили це добре. Тому що світ вперше побачив це. А іншого місця, щоб зустрітися, окрім найгарячіших місць Маріуполя, не було.
Що було особисто для вас найтяжчим за перші 20 днів великої війни у Маріуполі?
Найважче було дивитися на людей, які страждали, і ми нічим не могли допомогти. Коли ми були перший раз в оточенні у лікарні, це було оточення в оточенні. Світ бачив ці кадри, коли російські танки зайшли в місто, коли підійшли до лікарні в Маріуполі. Вона називалась друга лікарня для всіх місцевих, та офіційна назва – це обласна лікарня.
Це оточення було для нас важке тим, що люди, які перебували там, дивилися на нас і ставили питання, що їм робити, чи будуть вони жити, що з ними станеться. І от, коли ти не знаєш, що казати людям, а вони ж бачили, що я в формі, – це було дуже складно. Та найскладніше – це розуміння, що захистити цю лікарню військовим чином було неможливо. Тому що в руках була зброя, але цю зброю я не міг використовувати.
Було дуже багато випадків, коли у мене зʼявлялося бажання, щоб там відбувся бій. Однак це було неможливо зробити, бо це лікарня, там би загинули люди. А це був би формальний привід для росіян для агресії. Хоча росіяни потім цю ж лікарню з танків розстрілювали, і, на жаль, пацієнти, які лікувалися, загинули. Також загинули й наші поранені бійці.
І ось на той час це було важко – дивитися на людей. А вони питали, чи буде вечеря. З розповідей лікарів ми знали, що в лікарні залишилося кілограм окосту. Ще були ніжки курячі. І коли ввечері лікарі робили суп для усієї лікарні, можна так сказати, то це виходила вечеря, яку приносили лиш вагітним і тим, хто вже народив. Це було важко морально.
Поліцейський Володимир Нікулін допоміг журналістам виїхати з Маріуполя / Фото Валентини Поліщук
Цікаво "20 днів у Маріуполі" встановив рекорди на українських стримінгах: скільки людей дивилися фільм
Виїзд з оточеного росіянами Маріуполя
Ви також були саме тією людиною, яка вивезла журналістів з оточення у Маріуполі, тим самим фактично врятувавши їм і собі життя. Яким був ваш шлях дорогою з окупованих територій на підконтрольні нашій держави? Чи виникали складнощі у спілкуванні з росіянами на блокпостах?
Звісно, що зупиняли. Шлях був майже такий самий, як у всіх інших жителів, які проривалися з міста.
Ніякої евакуації не було на той час, ніякого гуманітарного коридору не було. А були спроби людей прорватися через кільце росіян, які нищили місто разом з людьми.
З Маріуполя ми виїжджали через Пологи, окуповані на той час. А тоді заїхали в Оріхів на неокуповану частину і там деякі авто рухались по трасі Маріуполь – Запоріжжя, а деякі проїжджали селами, лінією фронту. Росіяни пропускали вже безосвітлені автомобілі з цивільними через лінію фронту під час боїв. Це було 15 березня.
Ви також казали, що можливість для вас, вашої родини та журналістів була лише в той конкретний день, коли вам вдалося виїхати. Чи була у вас можливість виїхати з міста раніше? Якщо так, то чому не вдалося цього зробити?
Я вам так розповім, що люди почали прориватися, коли трошки вщухли бої біля північної частини Маріуполя й біля моря. Це було десь 14 березня ввечері. А коли вже ставало темно, росіяни нікого не пропускали.
А 15 березня для росіян все сталося несподівано, тому що вони не мали ніякого бажання пропускати людей. Не було їх доброї, як то кажуть, волі. Та були кроки людей, які мали бажання залишитися в живих. От вони почали прориватися. Прориватися масово.
Тому, розуміючи, що якщо люди прориваються масово, то організувати якісь заходи перевірки окупантам буде дуже складно. Ніяких гуманітарних коридорів, про які розповідали, ніхто не організовував. Принаймні з боку росіян.
Ви також розповідали, що у вас була повністю простріляна машина через бої. Росіяни ніяк не реагували на це, не зупиняли вас, не питали?
Психологічно, коли люди, які зовсім лицемірні до людського страждання, таке бачать, то нічого не відчувають. Однак вони вдавали, що щось відчували, що дивилися і що їх це дивувало.
А так, загалом ми пройшли 15 блок-постів у кожному населеному пункті на в'їзді та виїзді.
Автівка, якою поліцейський і журналісти вибиралися з Маріуполя / Фото, надане Володимиром Нікуліним 24 Каналу
Зауважте Я хотів би, щоб цього фільму не було, – Чернов зі сльозами на очах виступив на Оскарі-2024
Фільм "20 днів у Маріуполі" й перемога стрічки на Оскарі
Поговорімо про фільм "20 днів у Маріуполі", де ви є одним із головних героїв. Чи переглядали ви стрічку на етапі монтажу? Якщо так, то чи були фрагменти, які прибрали з остаточного варіанту?
Я не вважаю себе головним героєм, це по-перше. Там багато інших героїв.
Головні герої – це самі журналісти. Так трапилося, що я був поруч з ними і потрапив в кадр. Це вже інша річ.
А щодо етапу монтажу, то я не дивився, тому що не було можливості. Я перебуваю на службі й дивився те, що робиться за океаном. Ну, якби я там був, може б подивився. Я, на жаль, не виїжджав.
Які були ваші враження від стрічки, як у людини, яка була частиною цієї документальної стрічки?
Якщо двома словами описати, то це занурює в той стан, який був у Маріуполі. Хоча для кожної людини цей стан був різним.
Для нашого солдата і для нашого поліцейського цей стан відрізнявся від стану цивільних. Тому що ми не сиділи на місці, а допомагали нашим людям, нашим військовим. Робили багато справ.
Я вважаю, що поліція в Маріуполі зробила майже все можливе, що можна було в тому випадку зробити. Якщо про це будуть підручники, це буде добре. Тому що таких обставин і умов для роботи, які там були, не було більше ніде.
А для цивільних це була інша справа. Люди бачили цю ситуацію безпорадною, бачили, що вони не можуть рятуватися, не знають своєї долі. Це жахливо.
Я погоджуюся, що дуже складно дивитися фільм. Але з усім тим, думаю, це важливо. Тому що це показує дійсність, яка була в Маріуполі. І світ мав побачити ці жахи.
Наскільки, на вашу думку, перемога фільму "20 днів у Маріуполі" на Оскарі є важливою для України?
Ну, тріумфом це не можна назвати. Цей фільм став нагадуванням. Адже зараз у фокусі і світових ЗМІ, і, може, світової політики, здається, немає України.
Це дуже важлива подія. Це спалах пам'яті про нашу боротьбу, про наші страждання в країні. Можливо, як казав Мстислав, краще б цього фільму ніколи не було. А можна сказати так, що краще б цей фільм був не в цей складний час, а потім, коли наша держава відіб'є агресію. І тоді будуть згадувати, яким чином це сталося, якими зусиллями відбулася ця перемога і якої жертви наш народ зазнав.
Відверто кажучи, кожна подія у своєму часі має велике значення. Тому ця подія для нашого часу була дуже важливою.
Поліцейський Володимир Нікулін разом з авторами фільму "20 днів у Маріуполі" Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василісою Степаненко / Фото, надане Володимиром Нікуліним 24 Каналу
Цей Оскар також не минувся без скандалів. Так, перемогу "20 днів у Маріуполі" вирізали з міжнародної телеверсії премії, що, звісно ж, обурило українську спільноту. Як особисто ви відреагували на цей факт? І чи правильно, на вашу думку, вчинили українці, засудивши цей вчинок організаторів Оскару?
Це прикро, дуже прикро, що так сталося. Та США і Європа не зможуть відмовчатись від цього, не зможуть відмовчатись зовсім від нашої війни й наших подій, які відбуваються.
Наша, можна так сказати, маленька перемога на Оскарі, має дуже велике значення не тільки для нас. Я не знаю, що стало причиною, що це вирізали, але наразі вирізати історії України, як би там хто не мав бажання, не можна.
Я не думаю, що це було навмисно. Це, може, як-то кажуть, редакційний якийсь погляд. Мстислав казав, що вручення Оскару зустріли дуже емоційно. Його дуже схвилювала та тиша, яка була в залі під час вручення премії. Дуже емоційно реагували люди, виражаючи свою підтримку і небайдужість до цих подій.
На мою думку, добре, що тему з вирізанням нагороди фільму підняли як і в нас, так і в Європі. Нехай вони заплющать очі і скажуть, що цієї війни немає. Ну, можна так посидіти день, два, три, але далі реальність стає очевидна.
В Європі не може бути чужої війни, я так вважаю особисто... Не може бути такого масштабу чужої війни для них у світі. Тому що ця війна... Хто б там не заплющував очі – чи у них, чи навіть у нас – цього не можна робити. Тому що ця війна стосується кожного. Когось прямо, когось далеко. А хто буде ігнорувати, то до нього вона все одно завітає, як би не хотілося.
На жаль, це закон життя. Як у нас у поліції кажуть, безкарний злочинець продовжує коїти злочини, доки він не буде покараний. І з мого досвіду, злочинець коїть безкарні злочини, і вони один від іншого відрізняються лиш більшою тяжкістю. Крадій може скоїти грабування, грабіжник може скоїти вбивство і так по сходах догори.
Тому чим довше злочинець буде безкарним, тим більшими і жахливішими будуть ці злочини. Тому так, можна вирізати вручення Оскара, можна вирізати всі новинні з програми, але війна від цього не припиниться. І загроза не тільки для нашої держави, а й для усіх в Європі, не перестане існувати.
Починати треба з нас. Ми повинні всі, у кожному куточку України, пам'ятати про війну. Як би це тяжко не було, робити все, щоб перемогти, підтримувати наші Збройні Сили, всіх, хто перебуває біля лінії фронту, всіх людей, які потерпають від цієї війни.
Наразі Володимир Нікулін несе службу у Покровську / Фото Валентини Поліщук
Дивіться також Це не забута історія, – головний герой "20 днів у Маріуполі" пригадав початок війни в окупації
Служба у Покровську і поранення через російський обстріл
Після того, як ви змогли виїхати з Маріуполя, переїхали в Покровськ і наразі несете службу там. І під час обстрілу міста у серпні 2023 року ви зазнали поранення, і уламок пробив вам легеню. Як ви почуваєтесь зараз і чи змогли вже остаточно відновитися?
Покровськ – це, можна сказати, район проведення бойових дій. 25 кілометрів від лінії фронту за використання ракетної техніки, літаків з керованими авіабомбами – це район проведення бойових дій, хто б що нам не казав, з яких бюрократичних міркувань.
Ми в районах бойових дій виконуємо свої обов'язки. І робота поліції в цих районах надважлива. Це показав досвід з початку війни.
У нас, на жаль, такі випадки повторюються, тому що злочини, які коять росіяни, не тільки відрізняються своєю цинічністю, а і якоюсь підступністю. Росіяни завдали удару по житловому району Покровська, по житловій пʼятиповерхівці, де на той час було багато людей. Після цього ракетного удару "Іскандером", як уже потім з'ясувалося, постраждало багато цивільних осіб.
Це були люди у своїх квартирах, або ті, що сиділи на дворі, це звичайні перехожі, цивільні особи. Це був зухвалий воєнний злочин. Після цього, коли людям почали надавати допомогу, я також поїхав туди. Був витриманий росіянами деякий час. Однак тоді, може, вже хтось виклав це в соцмережі, щоб всі бачили, що там коїться, що там постраждали в основному цивільні. І після 40 хвилин, росіяни завдали повторного удару "Іскандером" по цьому ж самому місці.
Ми до останнього намагалися надати людям хоч якусь допомогу, тому що евакувати їх за 40 хвилин з цього місця було неможливо. Що б ми там не робили, і лікарі, й всі, це були тяжкі поранення у людей. І під час надання допомоги був другий удар по цьому ж самому місці.
У той час поліцейські вже саджали в автомобіль, можна сказати, останніх постраждалих, які були з контузією. Все сталося в лічені секунди, і почувши звук ракети, я намагався відбігти, але, на жаль, це неможливо було зробити. Тому що я вже падав, намагаючись врятуватися.
Ця шрапнель, якою був споряджений "Іскандер", потрапила в легені ззаду. Бо окупанти зробили підло – вони били ззаду по рятувальниках, і тих, хто там перебував й рятував людей.
Ось я хотів якраз спитати у вас про ваше це поранення. Чи реабілітувалися ви вже повністю після травми?
Я скажу так: ніхто не може сказати, що я повністю реабілітувався. Це нормально, я проходжу службу далі. Буде час, буду реабілітуватися. Але я вам скажу так, у нас всі справжні бійці у Донецькій області. Майже всі, хто там перебуває.