Зараз Катерина Ковальова – волонтерка і співзасновниця фонду "Трініті Україна". Однак до повномасштабного вторгнення у телефонах більшості її номер був записаний коротко: "Катя перевізник". Жінка займалась логістикою – перевезенням товару вантажівками.

Так склалось, що українці, яким була потрібна допомога з евакуацією, дзвонили їй. Спочатку Катерина відмовляла у допомозі, адже ніколи цим не займалась. Однак все змінив один дзвінок – з телефону кричали 47 дітей. Як виявилось – усі із синдромом Дауна.

Що довелось пережити волонтерці Катерині за три роки повномасштабного вторгнення та які жахи війни у неї ще довго будуть перед очима – читайте далі у матеріалі 24 Каналу.

Дивіться також Келлог розповів про листа, який Меланія Трамп написала Путіну

Ким ти була і яким було твоє життя до вторгнення 2022 року?

Крім волонтерства, в мене була і є робота, на якій я заробляю гроші. Я займаюсь логістикою, це 20-тонні фури, якими я здійснюю експорт, імпорт, і збираюсь після перемоги займатися цим далі, відбудовувати Україну. Я поєдную і свою основну роботу, і волонтерство.

Можу сказати, що я дуже втомилась, і це дуже складно. Скрізь ти маєш роботу з чоловіками, з яким потрібна окрема комунікація – і в логістиці, і з військовими. За часів війни військова справа дуже-дуже складна.

Я займаюся логістикою все життя. Через логістику я і потрапила у волонтерство. У мене стояло 15 фур в Лондоні. З початком вторгнення я домовилася із постачальниками, аби розвантажити на їхніх складах те, що було у фури завантажено на вивіз в Україну.

Вони всі розумнички, всі погодились це зробити абсолютно безплатно – ні копійки грошей ніхто не взяв за зберігання товару.

Ми забрали фури, щоб привезти в Україну гуманітарну допомогу. А у людей всіх в телефоні я записана "Катя – перевізник". Перевізник на початку повномасштабної війни був тим, хто вивозить і рятує людей, тому мені дзвонили.

Якийсь час відмовляла. Кажу: "Я перевізник, але в мене фури 20-тонні, вони взагалі в Європі. Не по Україні я вожу зараз, не можу нікого вивозити".

І тут мене набрала дівчинка, молоденька зовсім, чую, що вона плаче. Чую позаду неї крики, наче тварини. Я не могла зрозуміти, хто це кричить, немов виття. І вона плаче, каже, що дуже потрібна допомога, перевізник.

Виявилось, що це дитячий будинок, де дітки з синдромом Дауна. Їх було 47 дітей. І всього двоє дорослих – директор дитбудинку і ця дівчинка-помічниця. Вони були з Харківської області.

Мені треба було їх спочатку довезти до Харкова, щоб посадити на евакуаційний потяг. Там були великі натовпи, я домовилась, щоб нам залишили вагон. Їх заводили в той вагон, а вони всі обкак*ні. В Києві я їх чекала з памперсами, їжею, одягом, їх треба було усіх хоча б переодягти.

Потім "сарафанне радіо" спрацювало, і я вивозила ще три дитячі будинки. В одному було всього 12 дітей, але п'ятеро з них зі страшним отруєнням.

Це були якраз три доби, коли не можна було виходити на вулицю. Ми були, не можна назвати це бомбосховищем, у страшному підвалі. Ми стояли, тримали крапельниці з пеніциліном. Нацгвардія дала хлопців, вони привезли медсестру, а ми тримали крапельниці, щоб відправити дітей далі.

Так все і почалось. Я зрозуміла, що можу домовитись – знайти, хто їх довезе. З логістикою було вже все, я почала вивозити людей, дітей. У нас вже були організовані цілими колонами маршрутки, невеличкі автобуси. Люди писали заявки.

Потім, не було ніяких ліків, особливо L-тироксину, інсуліну. Люди дійсно помирали в муках. У мене була група в телеграмі, де шукали ліки. Це був квітень 2022 року, в записі 3,5 тисячі людей, хто чекав на ліки. Мої водії привозили їх з Литви, Латвії, хто де міг купити без рецепта і на скільки мені вистачало грошей. Бо всі накопичення я витратила в перші два тижні.

Всі кажуть, що людей вивозять водії безкоштовно. Для мене ніхто безкоштовно не вивозив. Рідко коли вивозили, але в основному мені треба було всіх заправляти, водію платити. Одна справа, коли вивезли одну сім’ю, інша – коли по 50 людей.

Насправді це було страшне. Я отримувала ліки, сама розподіляла. Припустимо, людині треба 50 грамів L-тироксину. Ми домовлялись, що вони будуть пити по 25. Отак я ділила просто по пів таблетки кожній людині, щоб було хоч щось.

Були й люди, що померли. В червні, я досі пам'ятаю ту доньку, маму. Вони не дочекались, були в окупації, і не було можливості туди передати. Червоний Хрест підвів вчергове. Тільки вони могли потрапити в Бучу, Гостомель, які були окуповані.

Взяли ліки дуже дорогі від онкології. Одна доза – близько 47 тисяч гривень. Не довезли й навіть не повернули. Просто зникли. Ти потім дзвониш, а відповідають: "Ой, ми не знаємо".

А домовленість була така: покласти в прозорий пакет, підписати адресу, номер телефону. Я трьом людям передавала. Все зникло і ніхто нічого не пояснив. У мене дуже великі питання досі до них, але уже не в мене однієї.

Інтерв'ю з волонтеркою Катериною Ковальовою: дивіться відео

Але ж могла виїхати за кордон. Втім, ти не просто залишилася в Україні, а почала допомагати. Чому?

Чому? Немає такої відповіді. Я не могла виїхати в перші дні, тому що мій дідусь – капітан другого рангу, військовий, якому було тоді 87 років, – лежав у військовому шпиталі під апаратом ШВЛ з коронавірусом.

О п'ятій ранку мені подзвонили й сказали: "Забирайте, будь ласка, дідуся, треба місця для поранених". Так що про війну я дізналась від шпиталя спочатку. І, звісно, поїхала за дідусем. Дідусь 3 березня помер. Звісно, якби він був у лікарні, то все було б по-іншому.

На другий день, як його забрала, я шукала кисневий апарат, а всі виїхали, ні в кого не можна взяти. Мій дідусь був на гемодіалізі вже років п'ять. Він не в лікарні, а треба зробити гемодіаліз, тому що нирки не працюють.

Я його саджу в машину і їду в шпиталь на гемодіаліз. Вони кажуть: "Це військова ціль. Куди ви їдете?". Я кажу, що нічого не знаю, поки ми не зробимо гемодіаліз, я звідси не поїду.

Вони мені дають двох військових хлопців, зі мною заводять дідуся, і чекаємо внизу. Ці хлопці мені кажуть: "А у вас немає цигарки?". Я кажу: "Знаєте, хлопці, наче в машині якась пачка була, пошукаймо". А другий стоїть і каже: "Що ті сигарети, мені б чисті шкарпетки, нормальний туалетний папір". А я кажу: "Так, хлопці, чекайте, а що у вас нема?".

Тоді мені здавалося дивним, як це такого нема. Я беру в них телефон і кажу: "Кажіть, де ви будете, куди завезти, скільки вас взагалі людей?". Вони такого сказати не можуть, але відповіли: "Скільки можеш – клади, зайвим не буде".

Все, я після гемодіалізу завожу дідуся, і що? І їду все це шукати – туалетний папір, шкарпетки і решту. Магазини зачинені, і я шукала по всіх. Так і пішло: "Нам допомогла Катя". Всі одне одному, одне одному. Дитячі будинки в цей час їдуть, і теж говорять одне одному.

Величезна вдячність моїм партнерам з EconomClass, секонд-хенду, який я вожу своїми фурами. Вони теж одразу увімкнулись. Я дзвоню і кажу, що мені везуть стільки-то дітей такого-то віку, хлопчики, дівчатка, мені треба одяг на них. Вони мені збирали. І для хлопців термобілизну. Мішками величезними мені передавали.

У мене був гараж свій невеличкий і ще один мені дали сусіди. Там став невеличкий склад, куди волонтери звозили допомогу.

Мої друзі з Польщі почали палетами передавати харчування. Партнери з Англії, від яких я вожу секонд-хенд, почали гуманітарку в мої ж фури збирати. Я розуміла, що я в гараж це не розвантажу. Тоді ми співпрацювали з "Фортеця Гетьмана", власник – моєї подружки батько, і розвантажували фури прямо на вулиці, там вже розбирали.

Я не те що не могла поїхати, в мене вже була така відповідальність за всіх цих людей, І потім вирішальним моментом стало, коли мені подзвонили і сказали на другий день деокупації Ірпеня: "Катя, треба їхати, нам треба забрати тварин". А вони не завжди до чоловіків йдуть.

Окупанти ламали собакам лапи, ставили розтяжку між лапами. З ними одночасно працювали піротехніки та ветеринари, бо треба було з них все зняти і вивозити.

Мені було дуже страшно. У мене тоді жила мама і мій Саша. Вони на мене дивляться: "Ти що, поїдеш в Ірпінь?". Я: "Так, звичайно".

Мені Саша каже: "Ти знаєш, що там немає жодного мосту, невідомо, як ти будеш проїжджати". Я кажу: "Ну, знаю, звісно, але я їду". Адреналін такий був, я не спала. Здавалося, що їду по якихось декораціях в кіно.

З землі ще не прибрали тіла. Я спочатку навіть не могла зрозуміти, що це тіла, тому що їх роздуло з одягу. Я ніколи такого не бачила. І навіть не з першого разу розуміла, що це людина.

Просто по дорозі їдеш – лежить тіло, через 100 метрів ще одне тіло. Все огороджено, працюють люди, роблять експертизи.

Люди всі зібрались в одному місці, в Ірпені на той момент залишилось 37 людей. Коли ми привезли чотири буси допомоги, вони кажуть: "Везіть кудись назад, нам стільки не треба".

Потім треба було адресно заїхати, щоб передати в Гостомель і далі 12 пакунків дідусям і бабусям. Ми заїжджаємо на ці маленькі вулички, скрізь прив'язана біла тканина, і ніхто не виходить. Всі бояться. Вони ще не розуміли – чи це наші, чи ні. До кількох ледь достукались.

Був один чоловік, який дуже просив забрати із сейфа і привезти важливі документи. Ми заїжджаємо в цей двір, а там вже місяць у вольєрі зачинені два алабаї. Вони буквально при смерті, ні води, ні їжі. Я не знаю, як вони взагалі дожили.

Я його набираю і кажу: "А те, що в тебе тут дві собаки зачинені, ти чого не кажеш?". Він мені: "Нехай вони там здихають, що вже на тих собак". Кажу йому: "Знаєш що, ну тоді все забереш сам. Приїдеш і забереш".

Важливо Вже 3 місяці не можуть евакуювати тіло: на Донеччині загинула волонтерка з Британії

Правда ж, з початком повномасштабного вторгнення люди виявили свої справжні обличчя?

У мене коло спілкування змінилось повністю. Сьогодні мій фонд – це мої волонтери. Пару друзів, які на одній хвилі, а в принципі розкрились всі, на жаль, не в кращому світлі.

Але кожен переживає стрес по-різному. У кожного свій бар'єр егоїзму, і коли він здоровий, це супер. Від егоїста погано тільки його оточенню, особисто йому – круто. Тому, мабуть, я навіть трошки заздрю таким людям.

Я вже восьмий місяць на антидепресантах з однієї причини – накопичились справи, які не закриті, але можуть чекати. А постійно на мені висять справи, які маю вирішувати швидко. І от це все за мною тягнеться, і це дуже хочеться відрубати.

Але не можу, бо це все звітності наші волонтерські. І хоч мені кажуть не турбуватися, бо є і фото, і відео. Але це нічого не вирішує, тому що мене заблокували на митниці, я не можу нічого ввозити. Потрібні електронні папери – акт прийому-передачі, фотографія чи відео нікому там не потрібні.

От вивезли 37 сімей з окупації. Ми приїхали фондом, привезли допомогу цим діткам і дорослим. І в нас трапилось вперше в житті, що ми не знали, що нам робити і як поводитись.

Я зазвичай, коли їду до дітей, беру анімацію, мильні кульки, танці. Потім ми кожній дитині роздаємо індивідуальну допомогу – смаколики, футболочки, рюкзачки тощо. Дорослим, зрозуміло, хімія, гігієна і продукти. Те, про що просять завідувачі хабу, тому що кожні три місяці ці родини міняються. Проходять адаптацію, працюють з психологами, соціалізуються, і потім роз'їжджаються.

Було серед них 11 дітей з дитячих будинків без батьків і без жодної опіки. Їм виповнилось по 16 – 18 років. Це підлітки з дитячого будинку, це важко і страшно. Ти не знаєш, що від цієї дитини можна очікувати насправді. Звісно, треба бути тільки другом і підтримувати у всьому.

Якось ми поїхали з одним хлопчиком до торгового центру, купити кросівки тощо. А потім він каже: "А можете мені ще купити блок цигарок?". Ти стоїш і навіть не знаєш, що в цьому випадку робити. Він каже: "Я з 13 років курю, ніхто мені не забороняв ніколи". От в такі моменти ти розгублюєшся…

Я повернусь про людей, яких привозять з окупації. Коли розкладається на вулиці анімація, зазвичай діти одразу до нас вискакують, вони чекають, завжди нам допомагають розвантажувати бус, хочуть заглянути, що ж ми привезли.

Був один хлопчик на інвалідному візочку, який мені завжди відчиняв хвіртку. А одного разу приїхали, і ніхто взагалі не виходить, нема жодної дитини. Я підіймаю голову і бачу, що вони з-за штор виглядають, але бояться вийти.

Кажу, щоб виходили, бульбашки приїхали, клоун чекає. А ніхто не виходить. Питаю в дівчат, що там працюють, ніхто не знає, що сталося. Я підходжу до мами, в неї хлопчик 3 рочки. Ми з нею на сходах сіли, а вона каже: "Я не хотіла виїжджати". Здається, вона була з Мелітополя чи Бердянська.

Каже, що в неї тут немає жодної людини: ні знайомої, ні незнайомої. Але за 3 чи 2,5 роки окупації вони були на вулиці може 12 разів. Вона каже: "Ми боїмося, тільки дзвінок в домофон – у нас всіх холодний піт по спині. В маршрутку заходиш, всіх перевіряють, нічого сказати не можна". І приїхали вони в такому ж стані. Вони не довіряють.

Вони ходили за нами, їм здавалось, що ми між собою щось обговорюємо. Одна чи дві жіночки обов'язково за нами ходили, щоб чути, що взагалі відбувається. Я розумію, що це нормально, але у нас мало хто про це говорить.

Про те, які ще складнощі є у волонтерському житті під час повномасштабного вторгнення – дивіться у відео.