Світом керують люди за 60: чому одні будують держави, а інші тягнуть їх у минуле

Найперше, треба точно залишити дисклеймер, що політична історія точно не підтверджує упередження, що, мовляв, старші – мудріші, а молодші – ефективніші. Для політичного управління більше значення має тип режиму, сталість інституцій і здатність до адаптації до викликів та бачити нову реальність. Про це пише Дмитро Шеренговський.

До теми Трампу – 80 років: президент США став найстаршим серед лідерів провідних держав

У демократіях лідерів обмежують інституції

Але все ж питання цікаве, тому я порився у статистиці і мушу констатувати, що загалом світом керують…. Не молоді люди.

Середній вік президентів і прем'єрів у 2020-х роках – трохи більше як 60 років. У 2024 році медіанний вік світового лідера становив приблизно 62 роки. Найбільша група керівників держав – це люди в районі 60. Лідери після 80 років – все ж виняток, приблизно 5% світових керівників.

Дослідження не знаходять універсального правила, що старші політики гірші або кращі. У демократіях вік часто компенсується інституціями. Старші лідери можуть мати більші мережі, досвід криз і здатність до стратегічного мислення. Але система обмежує їхні помилки і створює механізми оновлення.

Інакше кажучи, є різниця про яку саме старість ми говоримо. Є старість як досвід, а є старість як політична інерція.

Наприклад, Конрад Аденауер став канцлером ФРН у 73 роки і керував до 87. Але саме він повернув Німеччину до Заходу, НАТО, забезпечив європейську інтеграцію і економічне відновлення.

Нельсон Мандела став президентом ПАР у 75 років. Його ефективність була не лише в моральному авторитеті, а в тому, що він не приватизував цей авторитет, а навпаки вибудовував широку коаліцію. Ну і власне зробив найсильніший жест демократичного лідерства, який власне обіцяв – добровільно пішов після одного терміну.

Вінстон Черчилль у другому заході на прем'єрство мав вже 77 років і точно не був Черчиллем розливу 1940-х. Але він все ж активно формував партійну лінію, будучи лідером консерваторів аж до відставки, і точно залишався людиною великої стратегічної рамки в Холодну війну.

А от в авторитарних режимах картина інша. 

Чим небезпечний старший вік диктаторів

Є цікаві дослідження понад 400 диктаторів у 76 країнах, які показали: кожен додатковий рік віку диктатора пов'язаний з приблизно на 0,12% пункту нижчим економічним зростанням. І причина тут доволі поведінкова – чим коротший горизонт влади, тим частіше лідер думає про утримання системи, а не про її майбутнє.

Наприклад, Роберт Мугабе керував Зімбабве до 93 років. Починав як символ антиколоніальної боротьби, а завершив як символ узурпації влади, економічного руйнування і політичної деградації. 

Пол Бія у Камеруні – 40 років при владі і активне уникнення будь-яких змін. Як наслідок політична система просто деградувала до обслуговування продовження його влади.

Пізній СРСР – теж класний приклад. Навіть термін такий з'явився в політичній риториці – геронтократія. Брежнєв помер при владі у 75 років, Андропов – у 69, Черненко – у 73. І очевидно тут проблема не стільки в паспорті як в самій системі, яка зовсім не вміла адаптуватися, а світ почав змінюватися скоріше, ніж старіли ті генсеки.

Тому міцно вітаючи Дональда Фредовича, бажаємо йому трьох речей:

• не плутати власну біографію з біографією країни;

• приймати, що світ змінюється, навіть якщо його виборець хоче повернення у минуле;

• залишати після себе інституції, а не емоції.

І звісно підтримувати тих, хто воює за майбутнє з диким минулим. Тобто підтримувати нас.