"Просили перечекати війну": історія сім'ї, яка у перший день вторгнення взяла дитину з інтернату

Історію своєї родини 24 Каналу розповіла родина Ганзюкевичів, яка виховує шістьох дітей та планує взяти під своє крило ще двох. Їхній дитячий будинок сімейного типу один із семи на Черкащині.

Дивіться також У Львові військові стали хрещеними батьками для 16 сиріт з Луганщини

Їх відмовляли, а вони стояли на своєму

Валентина та Михайло Ганзюкевичі живуть у селі Богодухівка, що на Черкащині. Валентина – усміхнена, впевнена жінка, працює психологинею, хоча зізнається, що і самій нерідко потрібен власний психотерапевт. Михайло ж більш стриманий, він приватний підприємець.

Разом вони – підтримка один для одного. 24 лютого 2022 року прокинулися від звістки, що почалася війна. У центральну частину Умані влучила ракета, в одному із сіл Черкащини пошкоджено частину фасаду місцевої школи, у Смілі обстріляли військову частину, ще з одного населеного пункту оголосили евакуацію. Саме у цей день за 55 кілометрів від дому cім’я мала забирати Каріну, їхню нову прийомну доньку.

"Бомбили все і всюди. Черкаський міст стратегічний – і через нього треба було їхати. Плюс всюди розгортали блокпости", – пригадує Михайло.

Валентина того дня не знала, чи вони з чоловіком зможуть доїхати за дівчинкою, а потім успішно повернутися додому.

Ми дзвонили у службу і питали: "Що робити?" Нас відмовляли, просили перечекати війну, тому що не було відомо, як взагалі буде, чи потрібна буде евакуація,
– зазначила вона.

Жінка благала знайти можливість все ж забрати дитину. Вона уявляла, що у той момент могла відчувати Каріна, по яку не приїхали батьки через війну.

"На той час Каріні було 13 років, у неї досить складна доля. Дитина пережила втрату трьох сімей і це не про смерть. Так склалося, що її кілька разів вже зрадили дорослі", – ділиться жінка.

Попри страх, хаос довкола, нерозуміння, що буде далі, пара вирішила їхати за донькою, бо точно знала, що вони потрібні дівчинці. Працівники притулку допомогли оперативно зібрати речі, а служба у справах дітей швидко підготувала документи. Уже о 5 вечора того дня Каріна опинилася в родині Ганзюкевичів.

Мабуть, якби служба сказала, що ні, ми не дозволяємо, якби центр реабілітації сказав, що ні, ми дітей нікуди не даємо, то ми б не змогли стати батьками 24 лютого. Ми не відмовилися від Каріни і нам не відмовили у тому, що дитина стала частинкою нашої родини саме у перший день вторгнення,
– говорить Валентина.

Подружжя зізнається, що відповідальність за своє рішення розуміли, бо ж до цього вже були батьками чотирьох дітей, троє з яких прийомні.

"Каріна з нами вже більше року. Вона змінила прізвище у фейсбуці на наше і в принципі для мене це означає більше, ніж слова. Це говорить про те, що вона нас обрала". 

Валентина зі своїми дітьми / Фото надане 24 Каналу

Хотіли стати прийомними батьками для дівчинки, а стали для дівчинки та двох хлопчиків

Валентина та Михайло разом вже давно. Після народження сина від першого шлюбу жінці встановили діагноз – вторинне безпліддя. Єдиним варіантом завагітніти було штучне запліднення, від якого пара відмовилася, бо чоловік переживав за наслідки для здоров'я дружини.

Протягом 2 – 3 років подружжя готувалося взяти на виховання дітей з будинку дитини. Спершу вони придбали будинок, площа якого дозволяла б поповнити свою родину малечею, а потім почали дізнаватися про необхідний пакет документів, знайшли друзів серед інших прийомних родин та стали розглядати анкети дітей на сторінці Міністерства соціальної політики.

Спершу їхня родина поповнилася Анжелікою та її двома рідними братами Даніїлом та Святославом, адже дітей з однієї родини розділяти не можна було.

Наші перші діти не погоджувалися на усиновлення, лише на прийомну сім'ю. Вони хотіли мати можливість спілкуватися з біологічною матір'ю. Тому так склалося, що для них ми стали саме прийомною родиною,
– пояснює Валентина.

Ганзюкевичі переживали, чи стануть вони хорошими батьками для своїх дітей, чи не будуть самі діти розчаровані в них.

"Страх невідомості, що далі з ними, як їх розважати, а раптом щось не вийде? Складно описати це відчуття. Хотілося бути потрібними, значимими для дітей", – розповідає Михайло про емоції під час взяття на виховання дітей.

Найскладнішим був перший день, коли Анжеліка, Даня та Святик вперше потрапили до нового дому.

"Вони лягли спати, а я не могла заснути до ранку, думала: "Боже, зараз хтось захоче в туалет, не буде знати, куди йти”. Я не могла заснути, тому що я постійно переживала, чи їм добре, чи все в порядку", – пригадує Валентина

Хвилювання минуло дуже швидко – буквально за тиждень. За цей час з'явилося відчуття, що вони разом вже дуже давно.

Діти Валентини та Михайла / Фото надане 24 Каналу

Війна навчила родину дарувати вдвічі більше любові

Валентина та Михайло зізнаються, що війна стала для них випробуванням на міцність.

Були проблеми з продуктами, тому що ми живемо в селі, перестали привозити звичайні речі, предмети гігієни. Це було квестом знайти людей, які тобі це передадуть, надішлють поштою,
– пригадує Валентина.

Перші місяці війни вони жили в режимі виживання, бо постійно ховалися в підвал під час повітряної тривоги, чули звуки вибухів неподалік, від яких подекуди будинок буквально здригався.

Утім, навіть у таких умовах Валентина та Михайло продовжували дарувати турботу та любов своїм дітям: грали у настільні ігри, влаштовували чаювання, разом готували, навчалися та намагалися адаптуватися до нових реалій життя.

"Поступово ми зрозуміли, як жити, які правила в родині, який приблизно графік, які цінності", – розказують батьки.

Уже під час повномасштабного вторгнення подружжя захотіло взяти під опіку ще одну дитину. Планували поповнити родину хлопчиком 5 – 7 років.

"Нам сказали: "А подивіться, будь ласка, маленького хлопчика". Ми не відмовили. І так у нас з'явився Дмитрик", – пригадує Валентина.

У дворічного Дмитрика є ще троє братів, яких вже взяли на виховання. Він же фактично "завис" у системі. Через те, що дитина маленька, за рік охочих стати прийомними батьками для хлопчика не було.

"У нього затримка мовлення, проблеми з серцем, грижа. Ці діагнози, мабуть, відлякували потенційних кандидатів на усиновлення. Ми також трішки хвилювалися", – розповідає Валентина.

Михайло зізнається, що вони з дружиною завжди позиціонували себе як батьки підлітків.

"Я розумів, що маленька дитина – це цілодобова увага. Потрібно було вирішувати питання, яких раніше не виникало", – пояснює чоловік.

Проте старші діти підтримали батьків, тож Дмитрик став п'ятою прийомною дитиною Ганзюкевичів.

Якщо ця дитина до нас прийшла, значить так мало бути,
– підкреслює Валентина.

Після появи Дмитрика родина отримала статус дитячого будинку сімейного типу.

Як Валентина та Михайло будують взаємини всередині родини

Валентина та Михайло розповідають, що діти допомагають їм бути органічними у всіх сферах життя.

"Ми завжди пояснюємо дітям: сім'я – це місце, де люди один одного підтримують, тому що якихось нападів вистачає в зовнішньому світі. Якщо ми ще всередині нашої родини будемо створювати проблеми, тоді в нас нічого не вийде", – пояснює Валентина.

Батьки переконані, що у родини за час спільного життя дуже добре сформувалося вміння сприймати один одного такими, якими є.

"Цього нас навчив, мабуть, Святослав, коли став нашим сином. У нього з серцем були проблеми, туберкульозом хворів, потім у нього проявилися деякі психіатричні діагнози. Щоб жити повноцінно разом, нам усім треба було вчитися приймати його та будувати контакт", – каже Валентина.

Михайло ж завжди пояснює дітям, що родина – це не просто люди, які живуть разом, це ті, хто дбають одне про одного. Водночас подружжя не будує взаємини із дітьми на рівні друзів. Пояснюють, що вони для них авторитети, підтримка, опора, люди, до яких можна звернутися за порадою, допомогою, але яких потрібно слухати.

Валентина та Михайло кажуть, що діти їх змінили.

Я стала сміливішою, – говорить Валентина. – Якби я знала, з якими труднощами в здоров'ї деяких дітей доведеться зіткнутися, я б побоялася стати прийомною матірʼю. Але боятися – це нормально,
– переконана жінка.

Михайло дещо сором'язливо каже, що став більш балакучим, бо треба більше говорити із дітьми, які хочуть почути настанову, пораду чи просто добре слово. Ще чоловік помітив, що навчився більше віддавати любові та уваги.

Водночас разом із ними змінилися й Анжеліка, Даня, Святик, Каріна та Дмитрик. Батьки пригадують, як Дмитрик і Святослав спершу ховали за тарілку хліб, закривали руками свою їжу та могли втрачати контроль над собою, коли були голодними. Батьки упродовж року насипали дітям однакові порції, постійно говорили з ними.

"Я пояснювала Святославу, що ніхто не забирає його їжу, просила Дмитрика "Не поспішай, ніхто не забирає". Я просто проговорювала те, що відбувається зараз, щоб він жив в цій реальності, а не в тій, в якій він був раніше", – пояснює Валентина.

Вона додає, що Святослав, живучи з біологічними батьками, нерідко голодував та їв навіть заморожені пельмені.

Діти в системі не мають того, що мають звичайні діти. І ми навіть не уявляли, наскільки ця прірва величезна, коли брали дітей-підлітків, які в інтернаті роками були. 

Валентина ділиться, що спершу може здаватися, що дитина прийшла в наше життя й просто радіє, що має батьків.

"Але ці діти зазвичай спершу отримують важкий досвід в біологічних родинах, потім травмуються державними закладами, а після їх чекає нелегка адаптація". 

Проте, це не лякає подружжя Ганзюкевичів. Зараз Валентина та Михайло готуються поповнити свою родину ще двома дітьми. Наразі пакет документів уже готовий.

Родина Ганзюкевичів проводить разом дозвілля / Фото надане 24 Каналу

Дітям потрібна родина! Війна, не війна, їм там погано і ми їм потрібні! Не дитина йде до дорослих, а дорослі, які мають ресурс, беруть дитину,
– переконана Валентина.

Пара радить не боятися, бо всі страхи можна подолати.

"Дуже важливо очікування знімати. Ми постійно від дітей чогось хочемо і це неправильно, – говорить Михайло. – Діти ніколи не будуть підлаштовуватися під шаблони".