Ізраїль дістав найболючіший козир проти Ердогана, і це може запустити ефект доміно

Цей крок руйнує парадигму традиційної ізраїльської realpolitik, яка десятиліттями тримала трагедію вірменського народу в шухляді "дипломатичних табу", аби не псувати відносини з Анкарою. Однак задекларований моральний обов'язок у цьому випадку приховує тверезий і жорсткий розрахунок, що створює ефект доміно для всього регіону. Про це пише Ігор Семиволос.

Читайте також Москва тисне – Брюссель відповідає: ЄС запускає екстрену підтримку Вірменії

Ізраїль вирішив покарати Туреччину

Головним бенефіціаром та водночас рушієм цього рішення став сам Ізраїль, який прагне завдати асиметричного удару по Реджепу Таїпу Ердогану. Після подій 7 жовтня 2023 року турецький лідер, на думку Ізраїлю, перейшов усі межі в антиізраїльській риториці. Оскільки мости у відносинах із Туреччиною вже спалено, кабінет Беньяміна Нетаньягу вирішив підняти ставки до максимуму перед голосуванням у Кнесеті, демонструючи внутрішню єдність і караючи Анкару за її регіональну позицію.

Реакцію Туреччини передбачити не складно, аж до повного розриву дипломатичних відносин, хоча до крайнього кроку, найімовірніше, не дійде. Враховуючи значне потепління американсько-турецьких відносин, роль Анкари у врегулюванні війни та її важливість для бізнес-інтересів Трампа, можна впевнено припустити апелювання до Вашингтона – тим більше, що незабаром у країні відкриється саміт НАТО. 

Наскільки така апеляція буде вдалою, подивимося, адже транзакційність політики США нікуди не поділася. Скоріше за все, Трамп почне жорстко торгуватися з обома сторонами одночасно, зважуючи на терезах ізраїльські безпекові потреби та турецькі вимоги щодо постачання зброї.

Ця транзакційність великих гравців суттєво змінює позиції держав Південного Кавказу. Офіційний Баку, хоч і висловив формальний дипломатичний протест на користь Туреччини, діє в умовах нової регіональної реальності. Стратегічна залежність Азербайджану від ізраїльських оборонних технологій проти Тегерана перестала бути абсолютною після підписання американсько-іранського меморандуму та прагматичного перезавантаження відносин між Баку та урядом Пезешкіана (зокрема, угод щодо транзитного коридору "Північ – Південь"). 

Маючи більше простору для маневру, Азербайджан не рубатиме з плеча, але використовуватиме свій нафтовий козир та нові геополітичні баланси, щоб спільно з турецькими лобістами максимально розмити та затягнути фінальне ухвалення закону в Кнесеті.

Найбільш парадоксальною виявляється позиція самої Вірменії. Прем'єр-міністр Нікол Пашинян послідовно втілює доктрину "Реальної Вірменії", яка базується на делікатному, болючому замиренні з Туреччиною, відкритті кордонів та виході з багаторічної ізоляції. Заради цього Єреван навіть іде на демонтаж старих історичних наративів у внутрішньому полі. 

Раптовий "пас" від Ізраїлю Пашиняну зараз категорично не потрібен: він підіймає хвилю націоналістичної істерії в Туреччині, зриває крихкі переговори та дає вірменській реваншистській опозиції залізобетонний козир звинувачувати прем'єра у слабкості на тлі рішучого Тель-Авіва. Ба більше, Вірменія не може гучно подякувати Ізраїлю, аби не зіпсувати відносини з Іраном, який залишається її критичним логістичним вікном у світ.

Окремим великим виміром цієї дискусії є питання визнання українського Голодомору 1932 – 1933 років як геноциду, щодо якого Кнесет роками тримає глуху оборону. 

Ця тема занадто масштабна, щоб обмежувати її рамками близькосхідного конфлікту, адже вона підсвічує фундаментальні розбіжності в ізраїльській філософії пам'яті. Відмова Ізраїлю базується на двох китах: ревному захисті концепту "абсолютної унікальності Шоа (Голокосту)" та прагматичній взаємодії з Кремлем. 

Поки Ізраїль мислить категоріями миттєвих тактичних загроз, історичні трагедії інших націй – чи то вірменська, чи то українська – сприйматимуться в цих кабінетах не через призму універсальної моралі, а як активи або ризики на поточній шахівниці.