Ми маємо говорити про горе голосно
У медійному середовищі розгорілася дискусія стосовно того, чи варто публікувати дуже болючі кадри із місць ракетних ударів. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
До теми Батьки чекали його весь день: під завалами дев'ятиповерхівки загинув 31-річний Дмитро Ісаєнко
Приводом для цієї дискусії стало відео ТСН, де батьки дізнаюся, що їхній син таки загинув – тіло дістали з під завалів. Це відео ви могли бачити і на офіційному акаунті United24. Батько мліє, мати кричить.
Моя думка як редакторки – зацензурована війна стає байдужою і непотрібною для світу. Це дуже прикро, це страшно і жахливо. Але це факт. І ми бачимо це вже зараз.
Саме це я бачила рік тому на медіафорумі у Сараєво, де палестинцям співчували більше, аніж українцям. Тоді буквально 90% дискусій були присвячені саме палестинцям, українці всіх дратували.
За такою ж логікою фільму "Маріуполь" не мало б існувати. Так, можна довго сперечатися про те, що документалістика і репортаж – це різне. Процес створення матеріалів різний. Але горе однакове. Трагедія однакова.
Нехай мене зацькують за цей текст, але війна – це не тільки вибиті вікна і розкидані дитячі іграшки на майданчиках після ракетного обстрілу. Війна – це розкидані дитячі тіла. Це зруйновані життя. І ми маємо про це говорити голосно. Бо якщо ні – це буде продовжуватися.