Навіть після всього цього ти переконаний, що десь в цій книжці на тебе чекає істина про війну в першій інстанції і ти перші 15-20 сторінок судорожно шукаєш, коли ж почнеться та сама істина, та сама Правда… але, здається, вже закінчилася перша глава, а поки в книзі тільки люди, а про ОТЕ САМЕ ані слова.
В книзі шістнадцять новел і всі вони пов’язані єдиною подією — Іловайськом. В жодній з цих історій ви не зустрінете детального опису тієї кривавої бійні, що трапилася тими спекотними днями на тій палаючій землі. Але ви можете знайти набагато більше — автор надає вам детальні описи людських доль через мереживо їхніх спогадів.
Кожен з бійців, медиків, волонтерів, журналістів, яким випало на долю бути присутніми при подіях "Іловайського котла" чи як учасник, чи як свідок, кожен з них розповів про власний досвід, розповів про власну історію. Іноді історії героїв розповідали їхні побратими, іноді — родичі, а іноді — геть невідомі люди, які стали випадковими свідками. Таке траплялося тоді, коли сам герой вже не міг говорити. Таке траплялося у разі смерті…
А смерті там багато було. І в книжці смерті не менше, точніше — смертей. Смертей різних. Героїчних смертей українських військових, які віддали перевагу саме смерті, а не полону. Випадкових і занадто несправедливих смертей мирних жителів, які стали заручниками війни. Дивних і неочікуваних смертей молодих хлопців через невдале командування. Десь на третині книжки ти вже сприймаєш смерть чергового дійсно гідного солдата як неминучість. Тобто розумієш, що в тих умовах, які автор передав в найяскравіших фарбах, інакше просто не може бути. Читаючи всі відсторонені описи купи розірваних людських тіл, що покинуті під серпневим донбасівським сонцем, ти не можеш більше сприймати кожну смерть як трагедію. Відбувається найгірше — вони поступово перетворюються на статистику.
Проте є в книжці і те, що автору вдалося передати набагато емоційніше, аніж смерть. Це, власне, ціна людського життя і ціна людяності.
Головна відмінність цього роману від багатьох інших книжок про війну полягає у тому, що акценти Євген Положій розставляє саме на неймовірній любові українських солдат до життя. Практично кожна історія сповнена шаленого до нестями бажання перемогти смерть будь-якою ціною. Я не знаю, наскільки реальними є деякі подробиці, але вони справляють враження настільки натуралістичних, що ти не просто в це віриш, а переймаєшся цим до глибини душі.
Тобто читаючи, ти просто відключаєш мозок, бо розум не в змозі повірити у те, що людина може дві доби харчуватися мурахами і мухами, аби тільки не втратити свідомість, розум відмовляється сприймати те, що людина може повзти декілька метрів впродовж всього дня тільки задля того, щоб не бути у зоні прямого влучення ворожих куль. Читаючи деталізовані описи таких моментів, ти просто вмикаєш якесь шосте чуття, яке дозволяє тобі відчути нутром одну соту частку того, що довелося пережити героям книги і від цього вже стає моторошно і не відпускає довгий час. Ти не можеш повірити, що люди, які прийшли вбивати на війну, можуть настільки любити життя і так сильно за нього триматися. Триматися з останніх сил, триматися покаліченими кінцівками, триматися не заради себе, а заради обіцянки, яку дали іншій зовсім крихітній людині, триматися просто через те, що навіть не розглядають варіант померти.
І найголовніше і найпарадоксальніше у книжці — про один з найстрашніших та найбільш антигуманних епізодів цієї незрозумілої війни — практично немає ненависті. Ось це мене дійсно вразило. Герої книжки, які дивом власних титанічних зусиль пройшли через пекло і повернулися, ці люди, які жили поруч зі смертю, ці дивовижні люди не зневірилися і не почали ненавидіти. Це відчувається у кожному слові, у кожній гіркій посмішці, яку майстерно зафіксував автор, у кожному кроці цих людей, описаному всім зрозумілою мовою.
Я читала кожен фрагмент, пробувала уявити його, намагалася зрозуміти, що має відчувати така людина в таких обставинах… а потім дивилася на людей навкруги і в мені буквально закипала ненависть. Мені хотілося репетувати про те, що це несправедливо! На все горло кричати, що не можна бути такими безпечними, коли за декількасот, а то й десятків кілометрів відбуваються такі речі, не можна бути байдужим, коли ТАМ втрачаються та заново здобуваються у жорстких нерівних боях життя, коли там людські долі залежать від невідомого випадку. Та я лише міцніше стискала зуби і поверталася подумки до тих звичайних чоловіків і жінок та їхньої надзвичайної витримки. Це допомагало, хоча розуміння того, яким чином всім цим людям вдалося зберегти таку щиру людяність, в мене досі немає. Проте я і відчуваю, що вдалося.
Деякі уривки читала стиснувши кулаки від люті, деякі — трохи всміхаючись, деякі — з легкою та світлою журбою, а деякі — як документальну хроніку, бо емоцій мені бракувало. Дехто каже, що книга занадто важка, і читати її треба "дозовано". Мабуть. Я ж не могла відірватися, бо здавалося — залишу я героїв хоч на хвилину, і трапиться щось, що буде незворотньо втрачено. Тому і прочитала на одному диханні, лише іноді заплющуючи очі, коли ставало дуже лячно, чи дуже радісно.
Мабуть правду кажуть "вогонь запеклих не пече…". Ті хто пережив Іловайськ, вже вміють бути вищими за смерть і ненависть — це і є головна правда цього надзвичайного роману, яку я знайшла. Та не виключено, що кожен знаходить свою правду, якої в цій книжці вистачить на всіх.
Читайте також: Рік свободи чи нетипова сповідь переселенки