Нам нав’язували цю думку 23 роки і намагалися показати, що на Донбасі немає ніякого українського життя. А якщо й є, то підтримується воно на рівні державних дотацій або за рахунок підтримки Канади.
Звичайно, тут треба казати і про відсутність відповідної державної політики щодо східних регіонів. Я схиляюся до думки, що взагалі з самого початку розглядався план викачки всього, що можливо, з України, а потім повернення її в лоно так званого СРСР.
На всьому пострадянському просторі, включаючи Донбас і Крим, є ознаки того, що збереглися посткомуністичні, номенклатурні клани, які не були зламані навіть із появою нових демократичних лідерів. Не було у самих можновладців чіткого бачення державного розвитку України як незалежної країни. Ми йшли в дивному фарватері — чи то примкнемо до Брюсселя, чи то до Росії, не розуміючи, що у нас є свій шлях розвитку.
Особисто моя думка, що якщо ми маємо мету — українізувати землі, то ми повинні мати власну імперську позицію, в тому числі й щодо сусідніх земель, які етнічно належать Україні й які зараз перебувають під юрисдикцією іншої держави.
Тобто ми мали усвідомлювати, що Луганськ і Донецьк не є кордонними областями України. Кордони наші закінчуються там, де закінчується україномовне населення. Отже, ми мали пропагувати позицію «Українського світу» супротив позиції так званого «Русского мира». Це було б належною відповіддю на принцип, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова.
Читайте також: Одесская тысяча. Сколько еще будем терпеть путинское консульство?