Любов Шіпілюк – бандуристка, резидентка "Культурних сил", операторка БпЛА. Їй всього 19 років, але вона вже здійснила майже 500 концертів на фронті для українських військових. Саме така діяльність дала їй поштовх долучитися до добровольців.

Дівчина зізнається: їй страшно загинути щонайменше через те, що у неї ще навіть немає дітей. Їй боляче від того, що гинуть прекрасні українці, які не залишають після себе нащадків.

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Любов Шіпілюк відверто поділилась, чим займається на фронті та як сприйняли її нову діяльність батьки, для яких вона все ще дитина.

Дивіться також Після страшної трагедії: операторка БпЛА розповіла, як приєдналася до війська

Спочатку я хочу поговорити з тобою з приводу бандури і того, як ти до цього прийшла.

Так, я бандуристка і це основне, чим я займаюся в житті. Основне, що я вмію, що мені подобається – те, що я дуже люблю. Це йшло з дитинства, я в 7 років пішла в музичну школу. Я вважаю, що бандура мене обрала, а не я її, бо я до того навіть не знала, що це за інструмент.

То так наче зірки зійшлися. Я ходила в музичну школу, батьки мене привели. Там перший рік, як з'явилася викладачка бандури, вона просто мені показала цей інструмент. Я як дитинка зреагувала: "Ой, таке щось велике, біле, гарне". Пальчиком попробувала, мені сподобалось.

В мене запитали: "Будеш ходити?". Я сказала, що буду. І так воно якось склалося. Я вважаю, що саме бандура мене обрала, щоб я на ній грала – це така доля.

Що для тебе взагалі є бандура? Тому що ти так казала, що це якась твоя місія. Я так розумію, що для тебе це не просто інструмент.

Це спосіб самовираження насамперед. Але бандуру я сприймаю як свою подругу, напевно, я її персоніфікую. Роблю її якоюсь особистістю. Її звати Рут. Це з івриту, здається, перекладається як супутниця по життю. Так воно дійсно є, що вона постійно зі мною і дуже багато дала можливостей в житті, познайомила з класними людьми.

Я відчуваю, що це те, що я хочу робити все своє життя. Я принаймні намагаюся, але зараз, якщо чесно, стало трохи менше музики в моєму житті, на жаль. Це трохи сумно, але я впевнена, що до цього повернусь точно.

Інтерв'ю з Любов'ю Шіпілюк: дивіться відео

Ти почала їздити з концертами до військових в зону бойових дій. Як ти з ними познайомилася і чому вирішила їздити туди?

Насамперед я хотіла бути чимось корисною, якось допомагати безпосередньо своїми ручками, своєю присутністю. Чесно кажучи, я просто хотіла щось зробити в цій війні.

Думаю, от вона скоро закінчиться – я ще так тоді думала – а що я зробила? Що я буду своїм дітям розказувати? Хотіла якось допомогти.

От так сталося, що я десь в соціальних мережах побачила, що є такий "Культурний десант". Побачила те, що вони роблять, послухала. Дуже хотіла бути частиною того. Подалася через Google-форму в них на сайті. Я думала, що мене точно не візьмуть, але треба спробувати, як мінімум.

Мені було на ту мить 17 років, я ніколи не була в зоні бойових дій. Це для мене було дуже страшно. Я була суперневпевнена у тому, що я роблю, куди я хочу їхати. Я радилася з батьками. Мені через два місяці відповіли з "Культурного десанту", що я можу поїхати з ними на Херсонський напрямок попрацювати.

Там якраз підірвали Каховську ГЕС. В мене були думки: "Ого, Херсон, все, зараз там певно все затоплено, я там буду плавати з інструментом". Ну, я себе накрутила, що це буде щось типу такого. Радилась з батьками, і вони сказали: "Ну ні, Люба, куди ти їдеш, ми тебе не пускаємо. Буде 18 – роби що хочеш".

Я їх послухала на ту мить, бо, мабуть, я не була внутрішньо готова. Я відчувала, що вони ж за мене відповідають, треба слухати батьків до 18 років.

Я не поїхала тоді в ту поїздку. Але, як тільки мені стукнуло 18 років, через два тижні я вже була на Донеччині.

Це такий досвід і поїздка, яка ось просто змінила моє світосприйняття. Вона дуже дорога для мене, для мого серця. Я її так бережу. Бережу в пам'яті тих людей, яких я зустріла.

Після цього тижня – всього одного тижня, який я провела на Донеччині – я зрозуміла, що я не хочу до Києва повертатися. Думала, як мені так зробити, щоб частіше приїжджати, щоб ще якось більше бути долученою, чимось допомагати.

Я працювала далі з "Культурним десантом". Тобто після цієї поїздки я вирішила, що кожного місяця я буду приїжджати раз на тиждень на якийсь напрямок працювати. Я не могла більше, бо я була студенткою на ту мить, на четвертому курсі, треба було завершити навчання. Хоча, чесно, я думала кинути. Але добре, що закінчила і є диплом. Я їздила раз на місяць на Харківський напрямок, на Південь, Запоріжжя


Виступи для військових / Інстаграм Любові Шіпілюк

Наскільки, коли ти їздила до військових, важливо для них почути українську пісню? Тому що часто кажуть: "Що ті концерти – кому вони там потрібні?".

Сто разів таке чула, якщо чесно. І навіть коли розповідаю знайомим своїм військовим, що я таким займалася чи займаюся, вони такі: "Та концерти, ну навіщо на війні їх треба, у нас тут війна, воюємо і все".

Але насправді я переконалася в абсолютно протилежному в першій же поїздці. Просто побачивши очі цих військових, почувши потім слова подяки або навіть просто мовчки відчувши ці обійми. Це дуже емоційна річ.

Уявімо, мені 18 років, середньостатистичний вік нашої армії – це 40-50 років. Такі чоловіки, як мій тато. Такі дядьки. До них приїжджає дівчинка 18 років з бандурою і каже: "Все, хлопці, до України. Нам нема шляху назад. Згадайте всіх тих людей, які боролися за українську державність, коли її взагалі не існувало. Їх там не підтримував ніхто в цьому світі, вони були самі, але що вони зробили, який їхній внесок. А зараз у нас є підтримка всього світу".

Зараз для мене навіть це трошки смішно, але я з такими очима, які горять, це розказувала. Казала: "Та ви знаєте, які ми класні, так? Що в нас є те, в нас є інше, а які в нас пісні". Ці такі здорові дядьки, навіть, може, якщо я щось не так казала, не можуть мені ніяк заперечити. Бо я для них як донька була, яка прийшла їм і розказувала, як треба боротися і за що ми це робимо.

Їх це веселило, я думаю, певною мірою. Їх це підтримувало. Я діставала цей інструмент, бандуру, 80% військових ніколи вживу не чули бандуру. Хоча це наш національний інструмент, але вони бачили там його вперше. І завжди такі очі, як у дітей, просто розбігаються. Питали, а скільки струн, а як на ньому грати.

Я завжди грала українські пісні: народні, козацькі, повстанські, Івасюка грала, і свої авторські. В них дуже часто були сльози на очах, бо музика може доторкнутися до тих потаємних схованок душі, слово чи інший вид мистецтва зробити так не може.

Бандура дійсно якась магічна. Для мене її звук, я таке чула від військових, які мені це говорили, що це ніби якийсь поклик пращурів з минулого. Щось відбувається з тобою, що ти не можеш пояснити. Воно тебе якось в миті зачаровує.

Я впевнена, що бандура — це якоюсь мірою душа нашого народу. Тому що, от, наприклад, кобзарі і бандуристи — це ж взагалі мандрівні музиканти, які багато-багато років тому ходили від села до села, від хати до хати, розносили людям вісті, новини, що траплялося на наших землях.

Саме серед козацького суспільства їх дуже поважали і шанували. А вони складали про їх подвиги й походи оці думи. Зараз це називається дума, а тоді це були козацькі псалми й невольницькі плачі.

Я ніби як тримаю цю традицію, тому що кобзарі та бандуристи постійно були поруч із військом того часу, козаками.

Зараз я відчуваю, що я, як бандуристка, мушу бути поруч із нашим військом і підтримувати його у такий спосіб. Це ж така історична ниточка, яка поєднує.

Невольницькі плачі – це думи, в яких описується, які були козаки в неволі, в турецькому полоні. Зараз, коли я читаю ці тексти, в мене є така книжечка, збірка дум, до мене дійшло, про що там мовиться: як їм важко в цих кайданах, як вони хочуть на волю, як вони хочуть додому, почути рідний дім, мову.

Я розумію, що зараз хлопці, які в полоні, так само відчувають. Те саме відбувається у нашому сучасному світі. Це ненормально, це не по-людськи. Гіршого немає, ніж бути в кайданах і не мати змоги нічого зробити.

Тому це знову ж таки нагадування за наших хлопців, які зараз в російському полоні.

Ти чекаєш когось з полону?

Я всіх чекаю. Близьких немає зараз в полоні. Але в нас одна нація. Немає чужих людей. І дуже хочеться, щоб всі були здорові і щоб всі були вдома.


Любов Шіпілюк грає на бандурі / Фото з інстаграму дівчини

Ти розповідаєш про музику і бандуру. Про те, наскільки важливий шлях ти долаєш з бандурою. Ти б могла надалі займатися культурою під час війни. Бо це також великий вклад у майбутнє. Але чому ти, тендітна та чудова дівчина, вирішила долучитися добровольцем до війська як операторка БпЛА?

Постійно в голові була думка, що я маю це зробити. Музики недостатньо. Я більш ніж рік була в "Культурному десанті". Кожен-кожен день у нас були по 2 – 3 виступи на день. Тобто за цей рік я взяла участь у понад 500 виступах.

Це було виснажливо. І фізично, і морально. Ти маєш бути повністю сконцентрована і головою, і думками на тому, що ти робиш. Що б у тебе не було на душі, ти маєш принести радість цим хлопцям та дівчатам, поділитися теплом, подарувати усмішку, поділитися теплом і любов'ю та підтримати їх.

Коли я була в "Культурному десанті", то все одно готувалась до війська. Якось всередині розуміла, що це рано чи пізно станеться. І треба бути до цього готовою.

Я була в націоналістичній організації від 3 штурмової бригади "Центурія". Ми там вчили тактику. Була вогнева підготовка на дерев'яних автоматах. Оці всі стійки; як пересуватися; копали окопи. Також вчити тактичну медицину; мінно-вибухову справу. Загальне розуміння спеціальностей у війську. Потім ідеологічна підготовка. Дізнавалися, що таке азовський рух та про його постатей.

Ходили на вишколи від "Азову" чи 3 штурмової бригади. У мене ще був незакритий гештальт. Я хотіла спробувати працювати з дронами. Пішла навчатися в одну школу. Зрозуміла, що мені дуже подобається. Це були саме крила.

І я така собі сказала: "Якщо піду у військо, то хочу робити ось це". Так воно і сталося. Чому я з культурного середовища перейшла у добровольчий підрозділ? Я відчувала, що роблю недостатньо. Спочатку внутрішнє відчуття щодо того, чи роблю я достатньо, закривалося. Але вже упродовж року все менше і менше закривалося.

Я розумію, що, напевно, я була б кориснішою в культурному середовищі. Але морально не можу собі цього дозволити, коли мої друзі та однолітки, яким по 18 – 19 років, зараз воюють. А чим я краща за них?

Я взагалі з цією війною стала така беземоційна, якщо чесно. Мене дуже важко якісь емоції пробити. Зараз я відчуваю, що говорю. І мені реально через кожне слово хочеться трохи плакати.

Треба давати виходити емоціям. Якщо відійти від розмови, коли ми знімали кіно, та й загалом я не дозволяла собі плакати. Мені здавалося – якщо розплачуся, то не зможу себе більше зібрати. Я так протрималася десь роки два. А потім мене дуже сильно психологічно накрило. Ти могла не плакати десь на прощанні, але могла розплакатися вдома через дрібницю, через яку ніколи б не розплакалася. Тому, якщо хочеш плакати – плач.

Давно не говорила про щось таке важливе, реально. Робиш на автоматі, бо знаєш, що маєш робити. Стараюся менше думати, але коли задумуєшся, то воно болить насправді.

До війни в мене була мрія вступити в університет Berkeley США. Я дуже цього хотіла. Вчила англійську. Готувалася. А тут почалася війна. І для мене це втратило сенс.

Так сталося, що минулого року мені трапилась нагода поїхати до Штатів. Я там виступала у кількох університетах. Я просто побула серед молоді, однолітків. Подивилася на те, як вони між собою спілкуються та поводяться.

Я така думаю: "А що зі мною не так?" Розумію, що війна дуже травмувала мене зсередини. Вона почалася, коли мені було 16 років. І тут такий постійно стрес на стресі. І мої мрії, які були раніше, втратили для мене сенс.

Я подивилась на цих підлітків і зрозуміла, що я точно цього зараз не хочу. І не знаю, чи колись ще захочу. Такий контраст. Люди гинуть. Мої друзі, близькі. А тут в людей все нормально. Вони просто живуть, відпочивають, ходять на вечірки.

І це добре, але я б не змогла перебувати в такому середовищі. Не змогла б бути десь за кордоном, бо все це мені дуже болить. Хочеться, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою перемогою. Як мінімум. А як максимум, то просто, щоб Росія розвалилася. Можливо, це єдиний спосіб.

Мені здається, що люди, які дотичні до цієї війни, їм завжди здаватиметься, що вони роблять недостатньо. Їм завжди буде хотітися робити більше, незалежно від того, скільки всього вони зробили. Зараз перед мною 19-річна дівчина розповідає, що вона мало робить, тому вирішила, що має долучитися до війська.

Це насправді болить. Бо я розумію, скільки всього ти робила в плані культури. Твоє серце зараз заспокоїлося, коли ти долучилася до війська?

Я хочу зробити маленьке уточнення. Я є саме доброволець. Офіційно я не є військовослужбовицею. Це різні поняття.

Зрозуміло. Але це все одно військо, ти їздиш та працюєш там. Вже не на бандурі граєш.

Так. Але якось внутрішньо все одно немає відчуття, що на 100% там. І це муляє всередині. Але хоча б з чогось почати.

Насправді я дуже щаслива в тому, що я роблю зараз. Мені дуже подобається. Коли я там, то відчуваю себе у своїй тарілці. Мені дуже подобаються люди, які оточують. Я хотіла б працювати надалі конкретно з ними. Але через деякі обставини в мене немає цієї можливості. І це стримувальний фактор.

Я дуже щаслива, коли там. А ще щасливіша, коли знаходимо російські цілі. І багато. Тоді є внутрішня радість. Мені подобається те, що роблю зараз.

Цікаво "Загроза буде постійно": інтерв'ю добровольця з Харкова про фронт, ухилянтів і закінчення війни

Ти думала щодо того, аби офіційно приєднатися до війська?

Я досі про це думаю. Кожен день таке питання. Можливо, я думаю практично. Мені 19 років. Я дівчина. Як не крути, в армії багато сексизму. Він є. В мене ще немає водійських прав. Це теж стримувальний фактор. Якраз вчуся на водіння.

Якщо я прийду у військо, то вже маю бути водієм. Щоб не відчувати, що я чогось не можу. Я вже як туди прийду, то буде реальний бойовий досвід. Я буду вміти літати на різних засобах. І це величезний плюс. Тоді я буду більш цінною особистістю, ніж прийду, нічого не вмівши. І там казатимуть: "Ой, дівчинка прийшла. На війну хоче. І ще собі чоловіка знайти".

Це взагалі. Це найгірше, що я чула від цивільних. "Ти туди їздиш хлопця знайти". А нічого, що в мене хлопець військовий, з яким ми вже багато років разом?

Зазвичай неприємності та бруд чуєш від цивільних. Не знаю, чому так.

Є різні цивільні, і багато хто з них не розуміє, що таке мати хлопця військового. Тому що це велика відповідальність не тільки за себе, але й за людину, з якою ти хочеш пов'язати життя. Треба бути готовим до того, що, можливо, доведеться чекати його з полону, бути поруч, якщо він зазнає поранення. А в тебе окрім хлопця, хтось ще з родини воює?

Моєму тату вже 60 років, він не на фронті. З близьких людей – тільки тато чоловіка моєї сестри.

Тобто по факту серед твоїх близьких на фронті нікого немає, окрім хлопця. Як твої батьки поставилися до того, що спочатку у 18 років ти їздила на фронт з "Культурним десантом", а пізніше долучилась до підрозділу БпЛА вбивати росіян?

Коли я поїхала вперше на фронт з "Культурним десантом", то я їм просто не сказала про це. Думаю, повернуся і скажу. Так і вийшло.

Як приїхала, зняла відео для мами: "Привіт, я на Донеччині, тут наші хлопці". Коли повернулась додому, показала їй. У мами був шок.

Але мене не спинити, коли я приймаю якісь рішення, відчуваю себе дорослою, – я вже все знаю про цей світ, що мені треба робити, як жити.

Батьки пишалися мною, проте говорили, щоб я сиділа вдома, навчалась, адже мені треба робити саме це.

Це тиха гордість, коли батьки пишаються, але вони не можуть це сказати, тому що бояться за твоє життя.

Батьки просто не вміють це висловити, але насправді я завжди відчуваю, як вони мене люблять, підтримують і дійсно пишаються мною. Але вони не можуть про це сказати – є така риса у їхнього покоління.

Коли я їздила волонтером раз на місяць, на тиждень, то вони кожного разу, коли я поверталась, видихали, що більше не треба переживати.

А коли у січні 2024 року я ухвалила рішення, що буду там постійно, кожного дня, то вони дуже хвилювалися. Я жила в Запоріжжі. Думала, що у прифронтовому місті будуть, напевно, ворожі ДРГ ходити по кожній вулиці, літають ракети.

Спочатку було лячно, але потім я полюбила Запоріжжя, це дуже красиве місто. Мене і зараз тягне туди, хоча я сьогодні вже не там.

Коли я переїжджала до Запоріжжя, щоб працювати на тому напрямку з "Культурним десантом", то батьки були дуже проти. Я ще й покинула навчання, хоч мені залишалось довчитися пів року, щоб отримати диплом з відзнакою. І я його отримала, але трохи іншим способом – навчалась дистанційно. Приїхала на державні іспити і там заграла. Але це окрема історія.

Тоді батьки дуже хвилювалися, але до всього звикаєш. Я їм, звісно, багато чого не розповідала. Траплялося всіляке. Ми були дуже близькі до лінії боєзіткнення. Найближча відстань – три кілометри до ворога. Перебували в підвалі, куди дуже швидко їхали, коли вже було темно, щоб нас не переслідували FPV-дрони.

Тоді вперше я пережила приліт, який був дуже близько. Не знаю, чи треба описувати подробиці, але я вийшла в туалет, бо в підвалі його не було. Я попросила, чи можуть мене відвести на вулицю. Дядько, який там був, зголосився швидко провести мене. Він дав мені червоний ліхтарик і наказав далеко не йти, обіцявши за мною приглядіти.

Тільки я присіла, як пролунав потужний вибух. Я так швидко ніколи ще не ходила в туалет, і потім стрімко повернулась назад (сміється, пригадуючи, дівчина – 24 Канал).

Після цього мені було дуже страшно, особливо виходити з того підвалу, бо там відчуваєш себе в безпеці. Там котики, там тепленько, всі балакають, так добре. Ти знаєш тих людей усього 20 хвилин, а вони вже всі тобі такі близькі та рідні, просто як сім'я. Я дуже запам'ятала той вечір. Ми тоді класно поспілкувалися, поспівали пісень, була дуже тепла атмосфера. Там я постійно зустрічала своїх земляків з Вінниччини, і це дуже приємно.

Ще була ситуація, коли ми виступали в маленькій хатинці, де живуть хлопці. Коли ми вже вийшли їхати, прилетів КАБ – буквально у 300 метрах від нас, а наступний – через будинок.

Я стою в шоці, в мене очі величезні, як п'ять копійок. А хлопці спокійно цигарки палять. Питаю у них: "Що робити?". А вони: "Не знаємо. Впав КАБ". Кажу: "Не на нас".

Для мене це теж було шоком. Саме тоді я відчула, що зі мною реально може щось трапитися, що я можу померти у 18 років, але я не хочу.

В той період було трошки важко, тому що до мене прийшло розуміння, що я реально ризикую своїм життям кожен день, хоча цього не усвідомлюю. Тому що ти не знаєш, коли з тобою щось може трапитися.

Є ще купа таких історій, але я цього батькам не розповідала. Нехай спокійно поживуть. Коли я долучилася до добровольчого підрозділу, я не сказала їм про перший виїзд. Подумала, дізнаюсь про ситуацію, поїду подивлюся, як там і що, а коли повернуся, все розповім. Так і сталося.

Тиждень з батьками не спілкувалася, коли дзвонила мама, казала, що я дуже зайнята і не можу говорити, потім передзвоню. Проте мама відчувала, що відбувається щось недобре. Приїжджаю після того тижня додому і розповідаю їй, що долучилася до добровольчого підрозділу, буду там працювати. Мама на мене дивиться, продовжує готувати їсти і мовчить – не знає, що сказати. І я не знаю, що відбувається.

Вона мовчала, наче все добре, але вона, мабуть, тоді не усвідомила всього, що трапилося. А тато запитав: "Будеш літати? Ну добре, я пішов". Він якось легше це сприйняв.

В мене ще є старша сестра Надія. Коли вона дізналася, що я долучилася до добровольчого підрозділу, відразу подзвонила батькам і так їх накрутила. Що оператори БпЛА – це перша ціль, мовляв, мене привезуть, якщо не в труні, то без кінцівок, що я буду для них тягарем. Такого наговорила.

А я тоді якраз поїхала на волейбол (колись я професійно займалась волейболом, і тренер запросив мене на фінал, в якому грала його команда) – хотіла насолодитися грою, відпочити. А вдома в цей час таке робилося.

У мами та тата розболілося серце. Надія з ними на зв'язку постійно, щось їм розповідає. Вони переживають, плачуть обидвоє. А я сиджу і дивлюсь волейбольний матч. Набираю маму, запитую, що вдома відбувається, а вона мені відповідає: "Будуть свої діти, зрозумієш".

Потім вони змирилися, емоції пройшли. Звісно, що вони дуже за мене хвилюються і не хочуть, щоб я там була. Постійно мені про це говорять. Однак я не можу інакше, це ж мій вибір. Все-таки я вже ж доросла, принаймні я так вважаю.

В чому безпосередньо полягає твоя робота?

Сподіваюся, що це можна говорити. Все, що можу сказати, – я є частиною екіпажу. Ми займаємося завданнями, пов'язаними з аеророзвідкою, шукаємо ворожі цілі, особовий склад противника і все решта.

Як часто ти зараз там перебуваєш?

Досить часто, тому що я звільнилася з роботи, яка мені не дуже подобалася. Мала вільний час і відправилась на виїзди. Цього місяця була там два тижні. Пів місяця свого часу приділяю цьому.

Я не отримую за це зарплатні, оскільки я – доброволець, і мені потрібно на щось жити – винаймати квартиру, купувати їжу. Зараз це все більше стає проблематичним. Тому що в цих проміжках часу я намагаюся заробляти музикою, записую бандури в треки, їжджу виступати в тури як сесійна музикантка.

Намагаюся знайти якийсь захід – день народження, весілля тощо – щоб пограти і заробити гроші. Для того, щоб жити і мати можливість поїхати на виїзд. Проте не знаю, скільки я так протягну.


Любов Шіпілюк стала операторкою БПЛА / Фото надала дівчина

Тобі 19 років, у цей вік ще триває певний розвиток. Хоч ти не повноцінно долучена до війська, але ж ще у мирному житті займаєшся концертами, заробляєш гроші. Як тобі вдається зі всім цим впоратися? І скільки часу тобі потрібно, щоб адаптуватися після повернення з фронту?

Важке питання. Підозрюю, що в мене може бути стан на кшталт депресії і треба ходити до психолога, але на це потрібні гроші.

Є такі моменти, що коли приїжджаю звідти, і часом розумію, що просто не хочу вставати з ліжка. Коли прокидаюсь, думаю, для чого? Мені не хочеться вставати, їсти, пити, виходити з дому.

Мені дуже важко перебувати на вулиці і чути російську мову – від дітей. Коли я це чую, то в мене виникає питання: для чого ми це робимо? Хіба не зрозуміло, що ці дітки, які виростуть, стануть російськомовною частиною суспільства в Україні. І це буде приводом для Росії вторгнутися в Україну через 20 – 30 років. Як на мене, це очевидно, і я усвідомлюю, що мені на свій вік ще треба буде не раз повоювати.

На наступний раз я вже точно маю бути готовою, і зараз потрібно здобувати цей досвід, щоб потім мати змогу захистити вже своїх дітей, адже дуже хочу, щоб в мене були.

Це теж важливий момент – мені страшно загинути, бо в мене немає дітей. В мене також дуже болить, коли мої друзі, молоді люди, гинуть, а після них не залишаються нащадки. А це найкращі люди нашої нації – розумні, свідомі, сміливі, не раби, а готові виборювати свою волю і свободу.

Ці люди гинуть, не залишаючи після себе нікого, а продовжують жити люди, яким "і так нормально", яких все влаштовує, аби тільки не було війни. Байдуже під ким бути, аби тільки в нас був хліб і щоб нас не зачіпали.

Для мене це приклад рабського мислення, яке також присутнє в деяких українцях, і воно мені дуже не подобається, тому що так не має бути.

Щодо адаптації, то я так зробила, що всі мої друзі, моє оточення – це військові, волонтери, люди, дотичні до цього, які розуміють, що відбувається і максимально вкладаються. Мені з ними легко, добре, я їх дуже люблю і поважаю.

А коли я потрапляю в середовище не моїх друзів, хочу швидше звідти піти. Проте я розумію, що з цими людьми також треба працювати, тому що певною мірою вони не винні, що менш освічені, ніж інші, що їх так виховали.

Тому це робота культурних діячів – створювати якісний, класний продукт, щоб люди, хотіли його слухати, дивитися. І тоді поступово вони прийдуть до власної самоідентифікації, до розуміння, хто вони.

Що можуть зробити цивільні для популяризації української мови й культури зараз? Як достукатися до тих, кому байдуже, що на фронті гинуть найкращі? Ті, хто мав би розвивати цю країну, хто міг би визначати її майбутнє. Є відчуття, що ця війна — надовго, бо Росія нікуди не поділась. І хоч свідомих людей стає більше, проблем ще багато — і з мовою, і з розумінням, хто ми.

Тож що ми можемо робити вже сьогодні, зараз? Що порадиш сказати тим, хто вагається, як долучитися, щоб ми не повторювали помилок минулого?

Дуже важко відповісти. Я не знаю, як вплинути на інших – окрім як власним прикладом. Я хочу жити так, щоб мені не було соромно за себе. Щоб я була чесною перед собою. Щоб жила в гармонії, і в злагоді з внутрішнім "я". Я хочу бути людиною.

Мені здається, що кожен має щиро спитати себе: наскільки він задоволений життям? Задоволений тим, що робить? Наскільки це відповідає його внутрішнім відчуттям – моральним цінностям? Чи йому з цим окей? Чи вважає він себе хорошою людиною?

Це ж не означає, що всі мають іти на війну, всі помремо – і все. Ні. Ти маєш жити так, щоб і тобі було добре, і людям навколо. Створювати навколо себе простір добра.

Я вірю в добрі людські якості. Я дуже люблю людей і хочу бачити в них найкраще. І хочеться, щоб цього було більше. Просто щиро питати себе: чи я хороша людина? Чи я живу згідно з тими справжніми людськими цінностями? Якось так.

А що тобі особисто болить, коли ти повертаєшся в цивільне життя?

На цьому виїзді я познайомилася з хлопцем – моїм побратимом, якому 18 років. Він ще молодший за мене. Він настільки розумний, освічений, кмітливий, дуже такий – з любов’ю до України і до людей. Він каже: "Все, мені 18 – я мушу йти в військо. Це мій обов’язок. Я – чоловік, я маю захищати свою сім'ю, свою майбутню родину". І все в цьому дусі. Каже: "Бо мені вже два місяці, як 18 – я ухилянт. Я ще не в війську". У мене щирий захват від цього знайомства. Я думаю: оце людина!

Мені, звісно, не хотілося б, щоб він був у війську глобально, тому що він справді дуже високоінтелектуальний. Хотілося б, щоб такі люди розвивали нашу країну, покращували її. Але я розумію також, що з Росією цього не буде ніколи. Поки в нас є Росія – в нас не буде того нормального життя, про яке ми мріємо. Бо усе втрачає сенс.

Тому що Росія прийде – і буде вбивати: вбивати жінок, дітей, як вони вміють це робити. Чоловіки підуть воювати просто вже не за нас, а за них – і ніхто їх не питатиме.

Люди просто, напевно, не розуміють. Треба мати хоч якусь емпатію й цікавитися тим, що таке війна – це дуже важливо. У цивільному житті ображає або болить найбільше, коли я повертаюсь до себе в село і чую історії про ухилянтів. Наприклад, мама розповідає, що дядько, якому 40 років, ходить кущами, городами – тікає від ТЦК, щоб його не зловили, бо йому страшно. Бо він боїться. Я не знаю, що сказати… Але в мене, поваги до таких людей зовсім немає.

Важливо Контракт для 18 – 25-річних, виїзд за кордон і "бусифікація": якою буде мобілізація у 2025

Мені неприємно це слухати – що якийсь 18-річний хлопець іде воювати, бо він відчуває обов'язок. Він – чудова людина, справжній чоловік. А от людина, якій 40 років, у якої двоє вже дорослих дітей… Йому не хочеться. У нього навіть немає цього бажання когось там захистити. Йому – аби просто не чіпали. Мені це неприємно, що молоде покоління реально мусить, мусить усе це згрібати.

Звісно, я не переношу російську музику. Коли усвідомлюєш, наскільки різні бачення в людей. Вони можуть слухати російську музику, говорити російською: "Мені так добре, мені так класно ходити на тусовки – і там мене нічого не хвилює". І я такий весь "підліток у протесті", говорю російською, бо "ти мені не скажеш, як жити". Типу: "Хочу – так і говорю". Ну, для мене ця недалекість виглядає мізерно. Я цього не розумію – і мені це просто неприємно.

Про що мріє Любов Шіпілюк – дивіться продовження інтерв'ю у відео.