Вони живуть в одній країні. Але їхні нервові системи живуть у різних реальностях. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Війна одна – біль різний

Не існує єдиної української травми. Існують мільйони травм, які рухаються різною швидкістю. Хтось проживає лютий 2022 року. Хтось – Бахмут. Хтось – втрату дому. Хтось – смерть чоловіка. Хтось уже починає будувати життя. А хтось досі не може спати.

Саме це я і називаю асинхронністю травми (це поки що не наукова назва, а моє власне концептуальне означення, авторська концепція). Війна одна – біль різний.

Найбільша помилка, яку ми сьогодні робимо одне щодо одного, – очікуємо однакових реакцій на однакові події: "Як ти можеш зараз сміятися?" або "Скільки можна жити війною?", або "Треба вже відпустити", або "Ти не розумієш, що ми пережили"… Ми дедалі частіше сперечаємося не про факти. Ми сперечаємося про те, як правильно переживати війну. І майже завжди програємо ці суперечки. Бо неможливо синхронізувати те, що ніколи не було однаковим.

Google Якщо оперативні новини для вас важливі Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Час діє на нас по-різному

Людська психіка не працює за календарем. Вона не знає дат, указів чи офіційних повідомлень. Для когось війна почалася 24 лютого 2022 року. Для когось – у 2014 році. Для когось – того дня, коли він отримав телефонний дзвінок із фронту. А для когось вона починається щоразу, коли вночі лунає сирена.

Травма не живе у хронології. Вона живе у нервовій системі. Саме тому двоє людей можуть стояти поруч під час одного вибуху, а через місяць жити у двох абсолютно різних психологічних світах. Один уже повернеться до роботи й почне планувати майбутнє. Інший не зможе вийти з дому без внутрішнього тремтіння. І жоден із них не є "сильнішим" чи "слабшим". Їхні нервові системи виконують різну роботу.

Асинхронна травма – це ситуація, коли люди переживають одну історичну подію, але перебувають на різних етапах її психологічного проживання.

Саме тому сьогодні так часто руйнуються стосунки між друзями. Саме тому родини перестають розуміти одна одну. Саме тому виникають образи між військовими й цивільними, між тими, хто залишився вдома, й тими, хто був змушений виїхати, між людьми зі сходу й заходу країни, між тими, хто втратив усе, й тими, кому вдалося зберегти хоча б частину свого життя.

Проблема не лише в різному досвіді. Проблема в різному психологічному часі. Хтось уже намагається жити далі. А хтось ще навіть не мав можливості по-справжньому оплакати своє минуле. Коли ці дві людини зустрічаються, вони часто помилково думають, що говорять однією мовою. Насправді ж вони говорять із різних часових вимірів власної психіки.

І саме тут народжується те, що ми дедалі частіше бачимо в українському суспільстві: не відсутність співчуття, а неможливість упізнати біль іншого. Ми починаємо вимірювати страждання. Несвідомо порівнювати втрати. Доводити, чий біль "справжніший", чия історія страшніша, хто має більше права втомитися, злитися чи мовчати.

Але травма не визнає рейтингів. Вона не змагається. Вона лише просить бути побаченою.

Ми не знаємо, що проживають інші

На одній з сесій моя клієнтка, яка на початку повномасштабного вторгнення виїхала з Київщини на захід країни, ледь стримувала роздратування та образу: "Я в одному старому спортивному костюмі, виглядаю наче безхатько, та і є такою, а вони там весілля влаштовують, ювілеї святкують, в ресторани ходять". На моє питання: "А що конкретно тебе дратує?", вона знизала плечима та відповіла: "Я проживаю війну, а вони – ні, хоча ми живемо в одній країні".

Моя відповідь та наступне питання її здивували та змусили замислитися: "Насправді, ти не знаєш, що кожен з них проживає зараз. Ти дійсно не можеш знати, як війна впливає на кожного з людей. Вони просто продовжують жити. А ти хотіла б, щоб війна накрила усю країну, щоб у нас взагалі не було безпечних місць, щоб уся країна палала й усі українці без винятку постраждали? Тобі від цього стало б легше?"

Наприкінці сесії клієнтка зізналася, що їй аж дихати стало легше. Змінився напрямок думок, ставлення до самої ситуації та сам внутрішній стан. Це простий приклад дає нам розуміння, як працює асинхронність травми. І те, наскільки безглуздо мірятися своїм болем. Але я спостерігаю кожного дня, які наслідки для України та суспільства несе ця травма.

Асинхронність – це не метафора, а нейробіологічний факт. Нервова система рахує не календар – вона рахує загрозу. І коли загроза для однієї людини вже позаду, а для іншої – досі триває, вони фізично не можуть говорити однією мовою болю.

Наведу ще приклад але навпаки. У клієнтки чоловік на фронті вже два роки. Вона приходить на зустріч й каже: "Я відчуваю провину, коли сміюся". Поруч – її сестра, яка виїхала за кордон у перші дні й повернулася днями. Сестра каже: "Я не маю права скаржитися, я ж не була тут". Обидві жінки носять провину, але кожна вважає, що чужий біль "справжніший" за її власний.

Це і є пастка асинхронної травми: замість підтримки одне одного, люди починають змагатися за право на страждання. Хто більше має право бути виснаженим. Хто більше "заслужив" тишу. Хто взагалі має право скаржитись, коли комусь "гірше".

Що насправді відбувається в психіці?

Мозок у стані хронічної загрози працює на виживання, і йому потрібна ієрархія болю. Бо так простіше розподілити ресурс співчуття, зокрема до себе. Якщо я вирішу, що моя травма "менша", я дозволю собі не почуватися, не проживати, не зупинятися. Замороження власного болю здається безпечнішим, ніж його визнання.

Але травма, яку не визнали, не зникає. Вона просто чекає у тілі.

Як залишатися у здоровому глузді, коли поруч такі різні швидкості болю

По-перше, треба перестати порівнювати глибину ран. Біль не має ваги в грамах. Той, хто два тижні тому повернувся з передової, й та, що всю ніч тримала дитину в укритті, не змагаються – вони просто по-різному поранені однією війною.

По-друге, варто дозволити собі свою реальність, навіть якщо вона здається "легшою". Людина із Закарпаття, яка майже не чула вибухів, теж живе у війні – у тривозі очікування, у провині вцілілого, у страху за тих, хто там. Це теж травма, просто інша частота.

По-третє, не потрібно вимагати від інших вашого темпу зцілення. Хтось уже будує майбутнє. Хтось ще не може спати. Обидва – мають рацію.

Ми не одна травма. Ми – мільйони хвиль, які накладаються одна на одну, іноді підсилюючи, іноді гасячи. І єдине, що може нас насправді з'єднати – це не спільна швидкість болю, а спільне право на нього, яким би він не був.