Оператор більше не має бути прив'язаний до перехоплювача та місця його запуску. Він стає частиною розподіленої системи управління, де ключовим є доступ до даних, цілевказань та мінімальна затримка зв'язку. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Це виглядає як технічне оновлення. Насправді – це зміна логіки ризику. І не лише ризику.
Віддалене керування змінює й економіку застосування малої ППО. Коли оператор не прив'язаний до конкретної позиції, зменшується потреба в постійних переміщеннях особового складу, супровідному транспорті та обслуговуванні віддалених позицій.
Фактично це перехід від моделі, де кожна система потребує команди оператора та штурмана поруч із перехоплювачем і логістичного супроводу, до мережевої моделі, де один оператор забезпечує роботу кількох елементів системи. У війні на виснаження така ефективність стає не менш важливою, ніж дальність чи точність ураження.
Як з'явилося рішення?
Перехід до віддаленого керування виник не як абстрактна інженерна ідея, а як відповідь на конкретну проблему: висока насиченість повітряного простору загрозами й дефіцит підготовлених операторів.
Понад пів року тому ми в Фонді поставили собі просте запитання: чому оператор повинен фізично перебувати поруч із перехоплювачем під час відбиття атаки? І почали шукати відповідь разом із командою defence-tech компанії "ТехноТарас".
"ТехноТарас" розробив власну архітектуру віддаленого керування – окрему систему, спеціально створену під свій перехоплювач, який відтепер може працювати як по "Шахедах", так і по розвідниках. Наша роль у цьому процесі – тестування, збір зворотного зв'язку з поля і його передача команді розробників. На основі цього фідбеку виробник доопрацьовував елементи системи й адаптував її до реальних бойових умов.
Саме так сьогодні народжується значна частина українських оборонних інновацій: не в лабораторіях, відірваних від лінії бойового зіткнення, а в постійному діалозі між інженерами, військовими й тими, хто перевіряє ефективність рішень у реальних умовах.
Система вже використовується окремими підрозділами Департаменту активних дій ГУР МО України. З міркувань безпеки деталі не розкриваємо. Але результат є – і не випадковий.
Протягом кількох місяців екіпажі регулярно підтверджують збиття цілей на різних напрямках, працюючи дистанційно, з безпечного місця в тилу. Оператор має повний доступ до даних і цілевказань, перемикається між станціями під час атаки й не витрачає ресурс на переміщення.
Важливішим за тактичні параметри тут є сам факт переходу: технологія вийшла з етапу розробки й стала частиною бойової практики.
Цей кейс – більше, ніж про одну технологію
З початку повномасштабної війни благодійний сектор пройшов трансформацію, яку важко осмислити ззовні. У 2022 – 2023 роках ми працювали в режимі екстреного реагування – знайти, купити, передати. Оптика, зв'язок, FPV-дрони, бронежилети. Тоді не було часу думати про системність. Була лише необхідність діяти швидко.
Зараз все інакше. Ми аналізуємо поле бою, шукаємо технологічні рішення, будуємо довгострокові партнерства з українськими виробниками. Фактично великі фонди дедалі більше нагадують акселератори оборонних технологій. Часто наша роль – пройти найскладніший етап: перетворити перспективну ідею на рішення, підтверджене боєм. А далі цей досвід масштабують підрозділи та держава.
Саме тому сьогодні до фондів звертаються не лише за ресурсами, а й за експертизою. За чотири роки в Україні сформувалась унікальна оборонна екосистема, де військові, виробники, держава і благодійний сектор працюють над спільним результатом.
І зміна ролі оператора в малій ППО – частина ширшого процесу: від статичної моделі, де кожен прив'язаний до конкретної позиції, до гнучкої мережі, де військовий, дані та техніка працюють незалежно від географії. Кейс із "ТехноТарасом" – підтвердження одразу двох фактів: що волонтерський сектор став повноцінним учасником оборонних інновацій і що Україна здатна створювати передові технології під час активних бойових дій.