Протестувати через меморіальне кладовище – це вже занадто

Щоб зрозуміти ситуацію, спочатку трохи хронології.

Читайте також Реальна ситуація в російській економіці на тлі війни

Як на Київщині шукали місце для поховань героїв

Саму ідею того, що Україні потрібен власний Арлінгтон, почали порівняно серйозно проговорювати ще років 12 тому. Власне, більшу частину часу з того моменту відбувалися тільки розмови в різних форматах.

Активізація ідеї почалася з 2014 року зі зрозумілих причин. У країні в принципі відсутні сакральні місця для поховань, окрім київських Байкового кладовища й Аскольдової могили (дуже маленької за площею), а також Личаківського кладовища з Марсовим полем у Львові. Ну і Тарасова гора в Каневі, але там уже похований Тарас Григорович.

Тоді почали обговорювати думку про те, що потрібен символічний Пантеон героїв всіх часів і окремо – кладовище для військових. Тема перейшла в площину конкретики тільки з початком повномасштабного вторгнення, хоча і до її початку були деякі рухи й загальне розуміння того, що рано чи пізно будувати таке буде треба.

У 2022 році процес розворушився, що не дивно, і почалися вже конкретні дії. Ці дії характеризувалися передусім абсолютною безтолковістю тодішнього міністра ветеранів Юлії Лапутіної та абсолютним нерозумінням парламенту і Кабінету Міністрів того, що взагалі відбувається.

Спочатку кинулися шукати місце в Києві, хоча одразу було зрозуміло, що це приречена історія.

Для порівняння: площа Арлінгтонського кладовища під Вашингтоном – 600 з чимось акрів, понад 250 гектарів. Знайти таку територію в Києві – неможливо з огляду на інші деталі (хоча б відносно рівна територія, відсутність інших асоціацій із цією територією, відсутність інших пам'яток).

Але всі бігали, метушилися, знайшли Лису гору, виділили землю, зрозуміли, що не підходить, почали шукати далі. Обговорювали ВДНГ, Співоче поле, потім була ще одна ідея, "геніальніша" за попередні.

Цікаво Реальна ситуація в російській економіці на тлі війни

У результаті восени 2022 року створили держустанову "Національне військове меморіальне кладовище" та почали шукати місця поза Києвом, у ближніх передмістях. Зрозуміло, що майже першим рішенням було будувати біля вже наявного меморіалу – поряд із Биківнянськими могилами, де поєднані заповідник і меморіальний комплекс загиблих від радянських репресій. Логіка казала, що все сходиться: і загальна атмосфера, і місцевість.

У травні 2023 року Верховна Рада ухвалила закон №9240 про розташування Національного військового меморіального кладовища в Биківні. Цей закон не підписаний президентом і ніколи не буде підписаний. Тому що вже в цей час стало зрозуміло, що в Биківні можна легко розворушити поховання жертв репресій під час будівництва, а це – робота археологів, розкопки, багато часу і фактичне блокування будівництва. Усі про це вже все знали, але родинам загиблих продовжували розповідати, що все окей і робота над кладовищем іде за планом.

Тим часом похапцем шукали нове місце для кладовища на заміну Биківні. І знайшли землі Національного університету біоресурсів та природокористування неподалік Гатного, на іншому краю Києва. У якийсь момент, через декілька місяців, Міністерство ветеранів поставило родини загиблих перед фактом: у Биківні не буде кладовища, воно буде в Гатному.

А це, на хвилиночку, означало, що потрібно переробити всі експертизи, зробити всі дослідження, землевідведення (точніше, передачу власності на ділянку), дослідити ґрунти і так далі. Тобто це ще багато часу, який можна було б зекономити, якби тогочасна міністерка трохи менше гальмувала.

Протести – це вже занадто

Але процес з горем пополам стартував. Наприкінці 2023 – напочатку 2024 років схвалили нову версію закону, потім постанову Кабміну і розпочалися підготовчі роботи. Суттєво допомогло процесу і те, що в лютому 2024 року нарешті вийшла на мороз із теплого кабінету пані генерал Лапутіна і посаду міністра ветеранів (з припискою "тимчасовий виконувач обов'язків") обійняв майор Олександр Порхун.

Рекомендуємо Нейтральна по-російськи: чим Бразилія може бути корисна для України

На момент приходу на посаду Порхуна і початку робіт злі були вже абсолютно всі. Родини загиблих, бо їм місяць за місяцем обіцяли поховати їхніх героїв ось-ось і все відкладали на потім. Ветерани, бо рівень комунікації та менеджменту Міністерства ветеранів яскраво продемонстрував всю глибину глибин. Уряд, бо все відбувалося через одне місце. Депутати Верховної Ради, бо мали дурний вигляд, голосуючи поспіль за два майже однакові закони, які розміщували кладовище в абсолютно різних місцях. УІНП, бо вони попереджали. Місцеві, бо їх не попередили, і так далі.

Процес у 2024 році принаймні пішов, і вже було можна розраховувати на перші поховання цього року, але з'явилася нова проблема. Місцеві мешканці почали протестувати проти будівництва як такого. Під "протестувати" я не маю на увазі тільки мирні акції, бо були й блокування техніки, і не дуже мирний тиск на будівельників.

Я з величезною повагою ставлюся до права на протест. Плюс я чудово розумію відсутність нормальної комунікації минулого року, коли приймалося рішення. Я взагалі все розумію. Але мені видається, що це вже, бляха, занадто.

Усі аргументи місцевих мешканців зводяться загалом до простої фрази: не тут. "Тіла мертвих отруять ґрунтові води. Випиляють усі дерева. Там болото, і не можна ховати. Там красиво, і ми там гуляємо. І загалом – ми не проти кладовища, ми за кладовище, але не тут".

Слухайте, це несерйозно. Читати про "екоцид" у країні, де щогодини відбувається геноцид, що цей "екоцид" розпочнеться через поховання військових, – це за всіма межами.

Ви могли б домовлятися з міністерством про конкретні речі: "Не будуйте ось тут і ось тут, на цих ділянках. Хай тут залишаться дерева. Зафіксуймо наші домовленості письмово". Але ви хочете, за великим рахунком, щоб на землях, які вам не належать, було так, як вам хочеться. Ці землі належали державному інституту та перейшли до державної установи. Глобально держава – з усіма властивими їй недоліками і помилками – вирішила, що меморіальне військове кладовище буде там. І воно буде і мало бути вже давно. Воно потрібно державі – не політикам, а Україні.

Тому моя порада місцевим мешканцям проста: домовляйтесь про конкретні деталі, фіксуйте їх і слідкуйте за виконанням домовленостей. Це все. Кладовище буде там, бо вже час. Це далеко не ідеальний варіант, але в житті мало ідеальних речей. Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.