За оцінками експертів з The Nuclear Threat Initiative, на момент незалежності на українській землі знаходилося близько 1 900 стратегічних боєголовок та від 2 650 до 4 200 тактичних ядерних боєзарядів. Фізично на території нашої країни розміщувалися 176 міжконтинентальних шахтних і мобільних пускових установок (130 типу SS-19/UR-100N і 46 RT-23/SS-24) та приблизно 44 стратегічні бомбардувальники.

Втім належність зброї й контроль над нею – різні речі. Більшість боєголовок і пускових блоків технічно залишалися під контролем централізованої радянської (нині російської) командної системи: Київ успадкував і розміщення, і фахівців, але не ключі від пуску. Це істотно вплинуло на подальші переговори про зняття зброї з української території.

Процес передачі і демонтажу був багатоступеневим і юридично оформленим. У 1994 році, після Трьохсторонньої заяви та підписання меморандуму про гарантії безпеки, Україна погодилася приєднатися до Договору про нерозповсюдження як без’ядерна держава і передати боєголовки до Російської Федерації для утилізації. За офіційними даними, останні стратегічні боєзаряди залишили територію України навесні-влітку 1996 року (останній значущий етап передачі завершено у травні–червні 1996 року).

Музей ракетних військ стратегічного призначення / Фото Дмитра Ларіна, УП

До теми Франція збільшить кількість ядерних боєголовок

Технічна й фінансова допомога з демонтажу надходила від програми співпраці зі зниження загроз (Nunn–Lugar) та інших західних ініціатив: США профінансували сотні мільйонів доларів на вивезення боєголовок, розбирання ракет та знищення шахтних комплексів; остаточне знищення більшості стратегічних носіїв на території колишніх радянських республік завершилося близько 2001 року в межах виконання зобовʼязань START.

Читайте також Кремль хоче дещо зірвати: військовий розкрив мету вигадки Росії про "ядерну зброю в Україні"

Україна втратила свій ядерний арсенал не внаслідок єдиного удару чи краху, а в результаті домовленого політично-дипломатичного рішення – відмова від ядерного статусу в обмін на гарантії безпеки й економічну підтримку, а також на фоні технічної неможливості самостійного та безпечного управління цими силами в перехідний період. В результаті вторгнення 2014 року та повномасштабного вторгнення 2022 року стало очевидно, що неповноцінність гарантій (меморандум мав форму запевнень, а не обов’язкових зобов’язань) залишила Київ вразливим до подальшої агресії. Однак могло бути так, що ціна утримання арсеналу – політична й економічна – могла виявитися несумісною з молодою державою.